Перша пара: Гнат Щока — Макс Ляп. Термін боротьби — десять хвилин. Після п'яти хвилин — одна хвилина перерви. Прошу.
Він оглушливо заверещав у свисток.
Здоровий сміх, бадьора веселість, незахмарена радість, дитяча безтурботність у час відпочинку — це ознака сильної, дужої, працездатної людини; це риса незламного будівника, творця, певного своєї сили, волі, правдивости тяжкого й радісного шляху.
В суворих буднях ці серйозні мужчини уперто й надсадно працюють, думають, розтинають розумом шляхи епохи, керують мислями десятків тисяч людей.
Сьогодні, святом, ці дорослі мужчини — діти.
Цвіт українського мистецького жіноцтва — голубоокі товаришки, кароокі подруги, синьоокі друзі — були на цій товариській вечірці.
І поготів упадало в очі, що тут не було Надії Токаренкової. Ще тиждень тому вона переказувала телефоном:
— Я принципово відмовляюсь від участи у вечірці, що має характер розваги. Це несерйозно. Корисніше прочитати том Фройда або першу частину єгиптології д-ра Вольфсона.
Умовити її не могли, і розважили серце тим, що нишком вилаялись: ханжа!
8
Три дні тому, по обіді, в Надійчиній кімнаті безцеремонно затріскотів телефон:
— З вами говорить представник такої-то організації.
— Дуже приємно.
— В понеділок у нас концерт.
— Чим можу бути корисна?
— Дозвольте надрукувати в афіші ваше ім'я.
— Моє ім'я без мене самої — мана.
— Услід за вашим ім'ям на естраді з'явитесь ви самі.
— Це неможливо.
— Чому?
— За законами фізики — і я не є виняток з цього закону — людина не може одночасно перебувати в кількох місцях.
— А ви в цей час перебуватимете...
— ... Вдома.
— А не на нашій естраді?
— Ні.
— Чому?
— На естраді не можна працювати над новою роллю.
— Над нею ви можете працювати другого дня.
— Ні.
— Чому?
— Понеділок. Єдиний вільний день. Мушу зосередитись. Пробачте.
Але голос наполягав рішуче й непримиренно. Надійчині аргументи розбивались об його незламність, мов хвиля об скелю. Рівно о восьмій вечора, хвилина в хвилину, він обіцяв прислати автомобіль — і Надія погодилась.
Довго потім метушилася рвучким пружним кроком по кімнаті, знизувала лівим плечем, лаяла себе за м'якотілість.
Та було пізно.
9
Рівно о восьмій вечора перед брамою заблимав сліпучими очима, заскавучав сиреною блискучий, чепурний — кава з молоком — "форд".
Його мотор працював на місці майже нечутно: ледве воркотав — таємниче, стримано, по-дружньому, — наче розповідав шоферові лукавий секрет. Воркував легко, недбало, природно: так сміється красуня флорентійка, весела пролетарка, в жилах якої вигадливо змішалась кров лепких лангобардів — і Борджіа, брудних маврів — і Корсіні[13].
"Б'юїк" і "сітроен" — родовиті французькі аристократи. Вони повні можновладної пихи: навіть шепотіти моторами — це моветон. По їхніх металевих жилах тече чиста блакитна холодна бензинова кров, і ходити вони люблять тільки асфальтовими та гудронованими шляхами. Потрапивши на рівчаки та грудки радянських шляхів, вони гублять етикет і пишновеличну гідність: стрибають і ламають породисті ноги, і нарешті, остаточно виснажившись, відмовляються працювати, як блискучий зверху і гнилий зсередини вельможа на примусовій праці в концентраційному таборі.
"Форд" — механічна дитина капіталіста Форда — нащадний почесний пролетар. Він однаково легко й весело поводить себе і на чудесному асфальті, і на тяжких вибоїнах первісних шляхів. Його нічим не здивуєш. Він звик до всякої праці, до всякої обстанови. Ось він у білосніжному комірці — чепурний та охайний — мчить першотравневими вулицями, уквітчавши груди пекучими червоними прапорцями; ось він — серед бруду, диму й пороху — пахкотить на чорній роботі великого будівництва. У "форда" здорове серце — магнето, міцні легені — карбюратор і жигльор, прекрасний шлунок — циліндри, добрячі ноги — колеса, гострі очі — ліхтарі, галаслива горлянка — сирена. "Форд" народжується легко й швидко, живе радісно й довго, помирає бадьоро й безболісно. У нього позаду прадіди й батьки — робітники, загартовані в поколіннях тяжкою працею, природним добором: гине кволий, перемагає дужий. Він воркоче сміхотливо, а за сміхотливістю — віра в силу: пролетаріат переможе світ.
"Форд" уважно облапав промінням ліхтарів браму й покликав ще раз.
Надія впурхнула в хутро, накинула шарф. Крізь сніг і хуртовину фосфоричною плямою дивився на неї місяць. "Форд" шанобливо й уклінно розчинив і пристукнув за нею дверці, радо загуркотів мотором і м'яко рушив у ніч.
"Форд" віз Надію блискавично, з безмежною обережною ніжністю, як везуть дорогоцінне вино в коштовному кришталевому посуді: не розбить би, не розхлюпать... Він пестив і гойдав жінку на затишних подушках, гнучкі ресори свої напружував до болю, і шалена хуткість сталевого коня спиняла Надійчин подих. Сиреною гукав на роззяв владно й незадоволено:
— З дороги, ґаво! Хіба не бачиш, кого несу в обіймах?!
Під тепле, дружнє, лукаве муркотіння мотора Надія закрила очі. І коли за десять хвилин глянула у віконце, побачила: білою ковдрою мчав назустріч тьмяний шлях, кавчала віхола, барабанили у віконце сухі сніжинки, миготіли телеграфні стовпи, пухнастими руками стукали в дверці ялини, а машина вихоплювала з білої каламутної темряви два кругляки й шалено перетинала вихрясті хвости оскаженілому драконові — хуртовині.
Надія спробувала встати, але рівчак м'яко посадив її на шкіряну подушку. Тоді дівчина спустила скло до кабіни шофера, сухо і владно відрубала:
— Зупиніть машину.
Мовчання. Співає мотор. У вікні тріпочуть і об скло розбиваються на смерть крихкі сніжинки.
— Зупиніть машину. Куди ви мене везете?
Реве віхола, і пухнастими лапами ледве встигають махнути летючі ялини.
Шофер не обертається. Він прикипів до сидіння, уп'явся поглядом у крутючу даль. Ліва нога — нерухомо — над педаллю сполучення, друга тисне акселератор, піддає моторові палива; а "фордові" що? "Форд" радий незвичайній пригоді, "фордові" втішно погратися з хуртовиною.
— Я востаннє наказую: зупиніть мотор. Інакше я вистрибну з машини.
Шофер на мить — коротку, мов морг очей — обертається. Надія налапує ручку дверей. В ту ж мить шофер відпускає акселератор, натискує на педаль конусного сполучення і одночасно різко давить на гальмо. "Форд" стогне від несподіванки: о-ой!.. — і слухняно кам'яніє на місці.
Віхола гуде й регоче, жбурляє жменями сніг, дрібним дробом барабанять сніжинки.
Надія:
— Я вам наказую повернути машину і їхати до міста. Хто ви такий?
Шофер перекидає триб[14] на вільний хід, запалює лампку в пасажирській кабіні, вилазить з машини, розчиняє Надійчині двері (в кабіну вривається віхола, хлеще в обличчя холодними срібними патлами) і стоїть у тьмяному світлі маленької лампки.
Надія:
— Хто ви такий?
Шофер знімає окуляри.
Надія одкидається вглиб кабіни:
— Ви?
— Я.
— Яким чином?
— Інакше не міг поговорити з вами. До вас так тяжко добутися.
— А концерт?
— Вигадка.
— Як ви сміли?
— Я — американець.
— Ви знаєте, що за це наш закон суворо карає?
— Я ставив на карту більше.
— Що вам од мене треба?
— Сказати два слова.
— А потім?
— Ваша воля.
— Я вас слухаю.
Джим Вілкінз знизав плечима й зітхнув, наче лагодився зрушити з місця скелю. Надія чекала. Вілкінз напружився, піддав плечима, але зрушити скелю так і не зміг. Надія прищулила очі й пильно глянула йому в перенісся:
— Ви мене любите?
— Так.
Віхола зареготала, немов навіжена:
— От так історія!
— Це все?
— Все.
Мовчання.
Віхола.
Сніжинки.
— Ви — американець, людина діла й долара.
— Так.
— А чи знаєте ви, що я не маю мільярда?
— Знаю.
— І все ж таки...
— ... І все ж таки я передусім людина, а потім — американець.
Віхола:
— Ого-го!
"Форд":
— Так-так-так!..
А ліс — то затріскотить тривожно задубілими вітами, то замовкне і слухає уважно.
А ялини-цокотухи лукаво шушукаються поміж собою, шепочуть одна одній — і летять по цілому лісу шамотливі чутки про незвичайну, одвіку небувалу в цих краях подію: зимової ночі занесла хуртовина в ліс двох людей на бензиновій машині, і стоять люди одне проти одного, скупо кидають слова, а за кожним словом — віковічний людський, незрозумілий деревам біль.
Надія:
— Так от слухайте: я вас не люблю. Зрозуміло?
— Цілком.
— Висновки?
— Вже зробив.
— А тепер — одвезіть мене додому.
— Слухаю.
"Форд" гарчить байдуже й покірно, як переможений вояк, що повертає з поля бою додому. Він робить крутий поворот, нерішуче зупиняється — і в грудях його клекіт, як у пораненого вовка.
Надія:
— Навіщо вам потрібна була ця сахаринова кінопригода?
— В звичайному оточенні я не посмів би сказати. Кохання і здоровий глузд — одвічні вороги.
— Це нагадує не дуже оригінальний американський детектив, але це сміливо. Браво, містере Вілкінз!
— До ваших послуг, міс Надіє.
— Цей вечір ми проведемо разом. Я маю запрошення на сімейну літературну вечірку.
— Ол-райт. Там, де людина загубила двадцять сім тисяч, загубити ще десять — це вже дрібниця.
— Які двадцять сім тисяч?
— На думання про вас, на складання і здійснення плану я витратив двадцять сім годин. Кожна моя година коштує пересічно тисячу доларів.
— Ви непоправний...
— ... американець, міс, — посміхається Вілкінз, і його посмішка, немов у рефлекторі, відблискує в Надійчиному обличчі:
— Отже, вулиця Лесі Українки, сім.
— Є.
"Форд" загарчав і кинувся розтинати ніч.
10
У вестибюлі на лаві грав патефон.
Біля патефона, взявшись за руки, цвірінькаючи, соромливо пританцьовували троє: два біленькі дідки й один чорний огрядний чоловік.
Біленькі дідки нагадували весняних поросят: були рожеві, лисі, чистенькі й маленькі. Той, третій, був у величезних чорних окулярах, — перетяте рівчаком непокірне підборіддя, в очах — упертість і воля.
Чорний вів перед. Обличчя було кам'яне, нерухоме, мов машкара або зупинений кадр кінофільму. Тільки очі — крізь, повз і через окуляри — розкидали золоті бризки.
Ніхто не знав дідків. Здавалося — вони тільки на хвилинку зістрибнули зі старовинної картини повеселитись і зараз знову прилипнуть до полотна, увійдуть у свою віковічну двомірну нерухомість.
Тут я й зіткнувся — обличчя в обличчя, очі в очі, уста в уста — з Надією Токаренковою.
Вона запалила блакитні очі, немов могутні півватки[15], і дуже тихо сказала:
— Ідіть за мною.
Ми відійшли в дальній кут.
Там вона притягла моє вухо до своїх уст, тривожно, як шелестить сухе листя перед ураганом, прошепотіла:
— Він тут.
— Хто?
— Джим Вілкінз — фабрикант богів — тут.
— Це неймовірно.
— Факт.
— Покажіть.
— Будь ласка.
Вона глянула на дідків, і я застиг: людиною в чорних окулярах був Джим Вілкінз — я не міг помилитись, не міг, не міг.
11
У цій затишній кімнаті зібралися всі, кого втомили вірші, жарти, сміх.
Кімната поринула в сині сутінки, і неспокійний промінь з-під зеленкуватого піддашшя вихоплював тільки різко окреслений профіль містера Джима Вілкінза.
— Один з ваших колег, — урочисто сказав фабрикант богів, — дуже влучно назвав мене Мефістофелем на провінціальній сцені.