З ваших наївних афіш сміються коні й автомобілі. Ви хочете знати, як зробив би я? Будь ласка. Припустімо, що на певний день ви призначили відкриття сезону. Йде прем'єра, бойовик, шедевр вашого найкращого драматурга. Величезні плакати, світові сигнали, щоденні повідомлення в газетах: "Художнє оформлення — стільки-то тисяч! Туалет прем'єрші — стільки-то! Справжні діаманти! Триста репетицій!.." Заздалегідь сила хвалебних рецензій найпопулярніших, найнезалежніших критиків (це коштуватиме вам зовсім недорого; помічено, що популярність і горда незалежність критика просто пропорційні його згодливости). Попередній продаж квитків. Аншлаг! Стіни театру тремтять від незлічимого натовпу. Сім годин вечора. Вісім. Дев'ять. Публіка реве, гримить, гукає, загрожує розруйнувати театр. І от — на сцену виходить "трохи блідий від хвилювання" режисер.
Чоловік в окулярах схопився з крісла, вклонився й голосно загуркотів:
— "Шановне громадянство! Тяжке лихо спіткало наш театр. Несподівано таємниче зникла наша героїня. Пів години тому до її убиральні зайшла якась невідома особа в чорній машкарі. Між цією особою і артисткою сталась якась боротьба — і прем'єршу вкрадено. Зараз ми маємо відомості, що таємнича особа є індуський принц, який безнадійно закохався в артистку три роки тому, під час її мандрівки по Індії. Тепер вони летять аеропланом у напрямку індуського кордону, але навздогін їм послано три аероплани, і..."
Ну, і так далі: "Вистава не відбудеться. Хто бажає, може одержати гроші в касі".
Збитки? Ах, ідеалісти! Та загляньте ж хоч трохи вперед! Ви ж самі прегарно розумієте, що героїня в цей час спокійно сидить дома, п'є каву і розглядає рожеві нігтики. Другого дня в газетах портрети, інтерв'ю, біографії... Героїню відбили, її легко поранено. Виявилось, що індійський принц зовсім не принц, а навпаки — небіж мексиканського президента. Старий морський вовк... По всьому світові шукає сомалійку, від якої колись у Бомбеї мав дітей... Переплутав нашу героїню зі своєю екзотичною коханкою... Завтра — вистава. В ложі — експринц... Портрети, інтерв'ю, біографії... Ви мене розумієте? Десять, двадцять, сто рядових вистав! Культура реклами, шановне громадянство! Культура реклами, що є тільки невеличкою ділянкою загальної культури сучасних високоцивілізованих народів.
Або ж: "Вистава не відбудеться!" — "Чому?!" — "Герой, тікаючи на авто від поклонниць, заплутався кінчиком кашне в колесі — і..." Сенсація! Помста зганьбленої жінки! Замах з обміркованим наміром! Портрети, інтерв'ю, біографії! Півтораста вистав день у день! Га? Зрозуміло, що я навів тут найелементарніші, так би мовити, академічні і, треба визнати, досить-таки заяложені приклади. Але який тут простір для творчої, безупинної, винахідливої думки! Га? Ви, звичайно, пам'ятаєте, як Макс Ліндер[2] тричі вішався, стрілявся, труївся — і стільки ж разів воскресав? Ви, мабуть, не забули, як Мері Пікфорд[3] хронічно потрапляє під автомобіль або горить на пожежі перед кожною визначною прем'єрою? Замало, мої вельмишановні, утворити мистецьку річ — треба допомогти їй вийти в люди, бо інакше вона зав'яне, як нарцис. Мистецтво — штука ніжна, тендітна, вередлива і потребує, як той казав, золотого поливання. Сонце — раз! Вода — два! Мистецький — раз! — і комерційний хист — два! Без цих двох чинників вам не виховати навіть поганенької художньої рослини!
Він почервонів, махав руками.
Актор обережно закрив рота (весь час він намагався щось сказати і держав рот відкритим) і подивився на репортера.
Той прокашлявся і з убійчим сарказмом звернувся до окулярів:
— А дозвольте вас запитати, громадянине: чи знаєте ви, де ви перебуваєте?
Людина в окулярах здивовано підвела брови:
— Дивне запитання! Та на пароплаві ж! На Дніпрі.
— Ні, я не про те. Я про країну. Ви перебуваєте на території Української Соціалістичної Радянської Республіки, громадянине.
Чоловік в окулярах швидко захитав головою:
— Так-так-так! Я прегарно це розумію: дуже ще молода республіка. Цілком зрозуміло, що ви не встигли ще засвоїти духу сучасної цивілізації. Але ж треба прагнути цього. Ви мусите якнайшвидше скористати з гігантського досвіду світової культури.
— Культури реклами?
— І реклами, і взагалі.
Актор за спиною людини в окулярах спіймав погляд репортера, постукав зігнутим пальцем себе по лобі, потім по столику і показав на людину в окулярах.
Репортер співчутливо хитнув головою і рішуче потвердив:
— Єсть трошки.
5
Його не можна було зупинити.
Артист і репортер нагадували мені необачних механіків, що ненароком пустили в хід незнайому машину і тепер не знають, як її зупинити.
А машина працювала, як скажена, і не думала зупинятись. Миготіли шпиці, свистіли колеса, скреготіли шестерні від страшної швидкости.
— Ах, громадяни! — Він часто зривав окуляри, витирав скло, блимав очима, захоплено верещав. — Даю вам слово чести, що ви навіть не уявляєте собі, як сучасна культура — куль-ту-ра! — перевернула й перебудувала життя високоцивілізованих країн. Я вже не кажу про дрібниці побуту: електричні пилосмоки, капелюхи з електровітрогонами, механічні мозоленищителі, радіоприймачі замість пряжок на жіночих підв'язках. Це справді дрібниці, хоч без них і важко уявити собі день цивілізованої людини. Але ви погляньте глибше. Погляньте глибше, колеги. Порівняйте старовину з нашими часами — і вас охопить гордість перед могутністю людської культури. Згадайте хоча б оцю славетну історію з отим царем... Як його пак звали? Ага, за це злочинство так його й прозвали — Ірод. Ну, цей самий, що наказав винищити немовляток! Біжать по вулицях озброєні мечами вояки, вдираються до хат, хапають дітей за ноги, шваркають голівками об каміння, розрубують на шматки... Кров, галас матерів, виття, бруд, бр-р-р!.. Волосся догори лізе!
— Ну, тепер цей жах неможливий, — махнув рукою репортер.
— Звичайно, ні! — зрадів чоловік в окулярах. — Тепер десяток аеропланів з отруйними газами кружляє десь на височині сімсот метрів — і за пів години можна виконати найскладніше завдання! Чисто й акуратно! Без всяких там криків, скреготу і бруду. Га?
Або цей випадочок, коли євреї тікали через Червоне море, а за ними слідком вороги. Скільки турбот, неприємностей, поки те море розступилося і євреї пройшли серед двох водяних стін! А потім — скільки благань, щоби бог знову з'єднав ті стіни і вороги захлинулися. Жах! Ну, а коли б євреї та мали б, наприклад, пів десятка аеропланів з бомбочками, а в бомбочках — бацили чуми? Непогано, га? Під прикриттям отаких чумних аеропланів можна спокійно собі накивати п'ятами без усяких турбот. Не доженуть, будьте певні.
Або ця неймовірна кустарщина: бій груди на груди, як це практикувалось за старих часів, та ще й тепер слабо цивілізовані народи вживають цих способів. Це ж бич людськости, ганьба! Уявіть ви собі цю "війну": озвірілі люди кидаються один на одного, розрубують голови, настромлюють на багнети. Вилуплені очі, вищирені зуби, прокльони, передсмертний зойк, кров, шматки людського м'яса, хрустіння ламаних кісток! — бр-р...
Репортер стиснув кулака так, що нігті йому вп'ялися у долоню, і схвильовано промовив:
— Ви маєте рацію. Це ганьба людськости. Сподіваймось, що незабаром цей кошмар зникне назавжди. Світова рево...
— Спізнились! — захоплено гукнув чоловік в окулярах. — Спізнилися, друже! Цей жах, ця ганьба, на честь цивілізованого людства, вже відійшла в історію. Чого ви дивитесь? Так! Найновіші гармати тепер б'ють на п'ять, десять, п'ятдесят кілометрів. Ви не тільки не чуєте огидного галасу розірваних людей, ви не бачите навіть цілі. Математика! Механіка! Наука! Раніше, щоб потопити ворожий пароплав, вам треба було братись на абордаж, рубати, стріляти, колоти, палити. Пожежа на пароплаві — люди кидаються у воду, перегризають одне одному горлянки за право сісти в шлюпку... Діти верещать... репається від огню дитяча шкіра... смердить паленим людським м'ясом...
— Ой! — застогнав актор, — залиште! Це недостойно культурних людей.
— Атож! Справедливо воліли відмітити: не-до-стой-но! Культурні люди так і не роблять. Підводний човен помічає ворожий пароплав, легенький натиск пальця на електричну кнопку в комфортабельній каюті — і далекий гул висадженого в повітря судна сповіщає вас, що ворожий пароплав уже не існує. Можете спокійно допивати вашу каву. Так! Вже за часів італо-турецької війни парадно одягнені італійські офіцери, бомбардуючи ворожі береги, затишно сиділи собі в каютах, пили шампанське і, натискуючи довгими аристократичними пальцями електрокнопки своїх гармат, бились об заклад один з одним на шампанське, хто зіб'є більше димарів на ворожих будинках!
Він витер піт з лоба і задоволено хитнув головою, як фокусник після важкого вдалого номера.
Репортер схопився з крісла, потанцював на місці, обурено смикнув чоловіка в окулярах за рукав.
— Слухайте, ви! — він не міг найти слова. — Ви той... ви не смійтесь! Ви смієтесь, громадянине!
— Та що ви, бог з вами! І на думці не маю. У мене є тогочасні газети. Даю вам слово чести. Повірте ви мені. Запевняю вас, що культура просочується в саму гущу повсякденного життя і освітлює його теплим промінням гуманности. От ви, наприклад — напевне проти смертної кари?
— Так! Ми — проти! — схопився за всіх репортер.
— Я так і знав. Ви говорите, як личить поступовим людям молодої нації. Чудесно. Ви проти смертної кари. Ви проти цього жаху, страхіття людськости, цього кричущого варварства, що ми бачимо скрізь по некультурних країнах.
— Так. Ми проти.
— Авжеж! Я здивувався б, коли було б навпаки. Ви ж тільки подумайте собі: засуджують людину до повішання. Кат своїми брудними руками одягає на шию засудженому натертий милом мотуз. Потім вибиває з-під його ніг лаву. Вилуплені очі, перекривлене жахом обличчя, піна з рота, конвульсійні смикання і нарешті — смерть від задушення. О-о, яке паскудство!
— Справді!
— Або садовлять на палю, або відтинають голову! Кров, бруд, гидота!
— Катів не мине кара, — скривився репортер. — Тут ми з вами згодні на сто процентів.
— Ще б пак! — переможно гукнув чоловік в окулярах.