Навпаки. Коли чуйним скальпелем зішкребти з полотна давніх подій не завжди вміле й не щоразу чесне малювання пізніших епох та істориків, то перед очима нам раптом постане яскрава панорама героїчних битв і гірких поразок, геніальних полководців і мислителів і не менш геніальних пройдисвітів, панорама величних епох злету й періодів незбагненного спаду. Я все те наше, й все те — ми, бо ми вспадкували кров наших далеких і прадавніх пращурів, а разом з кров’ю й пам’ять тих часів, і ця істина вже не потребує жодних доказів.
Слова "гуни" й "вандалізм" ми сприйняли з чужих вуст, наче аксіому, в якій мовби не личить і сумніватись. Тепер це звучить як осуд, як вособлення руйнації й сліпої люті варварів, що зруйнували Рим і стільки сала залили за шкуру готам. Рим був осередком світової культури й світової філософської думки, це так, це істина, але істина й те, що Рим був також і жандармом античного й ранньосередньовічного світу, фортецею, за чиїми гранітними мурами зібралися торговці, наглядачі й власники рабів і залізними легіонами намагались накинути рабство й всім тим народам світу, котрі ще не зазнали їхніх кайданів і нашийників. Рим був нездоланною цитаделлю, яка, проте, вже давно загнилася тотальною корупцією й давно вже перестала створю вати матеріальні й духовні вартості, пережовуючи старе й давно віджиле та шкідливе.
Й треба було сили не менш потужної й жорстокої, яка б завалила ту незрушну тисячолітню фортецю, й такою силою стали слов’яни на сході та слов’яни й германці на західних краях континенту. Що ж, нема чого й казати, борня була жорстока — на життя чи смерть. Але згадаймо варварські розправи й з боку римлян, коли вони часом брали гору над "варварами": ріки крові й багатомильні "алеї" розіп’ятих, поголовний грабунок та знищення вогнем і мечем усього того, що насмілювалося піднятись проти Священної імперії та її новим богом помазаних володарів. Згадаймо все це — й жорстока лють "варварів" у жодне порівняння не стане з витонченим, освіченим варварством і вандалізмом римських легіонів.
Тим часом "вандалами" й "гунами" лишились в історії ті, хто ще не вмів у пишних трактатах і хроніках описати справжній хід подій і справжню вартість вождів та народів. Тому з потрійною пильністю ми повинні ставитися до кожного слова, мовленого про нас, і тому потрійної ціни набуває кожне об’єктивне речення, написане істориками в пориві великодушності чи з якихось інших, не відомих нам міркувань, бо ті, хто тримав у руках перо чи різець, не завжди, далеко не завжди були великодушні й прямі в своїх судженнях, заполонені шовінізмом або обплутані павутиною багатоярусної залежності від епох, класів та володарів; адже в усі часи ідеологія була й лишалася класовою, а історіографія, може, як жодна з наук, є наймогутнішим і найменш об’єктивним важелем у системі ідеологій.
Так, Аттіла був "варвар", якого історики ворожого табору намагалися змалювати найчорнішими фарбами, особливо, коли бралися за видимий портрет. Але якого, скажімо, великого діяча давньоруської історії змальовувано красенем? З-під стила римських та грецьких істориків усі вони виходили кривими, похмурими й звіроподібними. Та коли відсіяти зерно від суб’єктивної полови, то часом може вималюватися зовсім інший портрет.
Адже сам Пріск переказує нам слова Аттілових ворогів про царя гунів. Римський сановник Ромул у нього мовить: "Ніхто з-поміж царів, що володарювали в Скіфії чи в будь-якій іншій країні, в такий короткий час не здійснив стільки великих справ, як Аттіла". В германському епосі "Бітерольф і Дітліб" Аттіла мудрістю своєю порівнюється з Соломоном. Але Соломон, як свідчить переказ, при всій його величності не мав поряд себе стільки витязів, скільки їх бачив Бітерольф при дворі могутнього Аттіли.
Та й сам Йордан каже: "Аттіла, володар усіх гунів і можновладець — небачений у світі — племен чи не цілої Скіфії, достойний подиву в його невіродайній славі серед усіх варварів… Любитель війни, сам він був людиною поміркованою й витриманою, відзначався світлим розумом, був приступний для тих, хто потребував допомоги, й прихильний до кожного, в кого раз повірив".
Людиною виняткової справедливості змальовує його й Пріск, і простий люд горнувся до Аттіли. Грек Адамій, який жив у столиці гунів, сказав Пріскові — й правдивий історик не втаїв його висловлювання: "я люблю скіфські звичаї… Ми часто воюємо, зате в мирний період утішаємося досконалим спокоєм і не боїмося втратити свого кревного майна. На моїй колишній батьківщині, в Римській імперії, володарюють тирани, а малодушні раби не наважуються оборонити себе… Там нема правосуддя, ні рівності в державних податках, а сильні гнітять слабших".
Ось які слова про великого полководця й державного діяча знаходимо в Пріска та Йордана: "Великий цар… великого народу, господар досі нечуваної могутності, царств Скіфії та Германії самодержець… вражаючи жахом Західний і Східний Рим…, незліченні підкорені міста не піддавав пограбуванню, а милостиво обкладав їх щорічною даниною".
За портретом цього "варвара", "бича божого", вимальовується постава справді мудрого й гуманного й дійсно прекрасного душею русина. Десь-то недаремно навіть Карамзін, який загалом повторює вигадки необ’єктивних ворогів Аттіли, каже після цитування Пріска: "Ми звикли зображувати гунів чудищами; слід думати, що Аттіла був не дуже потворний, бо Гонорія, сестра імператора Валентинівна, пропонувала йому руку свою". Та хіба ж не точно таким самісіньким азіатом малював і Святослава Лев Диякон — маленькі оченята, плескатий ніс тощо?
В статті, благословленій до друку академіком Б. О. Рибаковим, яка була надрукована в № 1 журналу "Народна творчість та етнографія" за 1962 рік, говориться: "Протягом довгої героїчної історії Русь переживала періоди розквіту, коли греки й римляни запозичали у неї міфологію, що була важливим елементом античної культури, метали, хліборобство. Могутня Київська держава IX—XIII ст. була тільки одним з пізніших фактів історії Русі, стародавня ж історія й культура її ще чекають на широкі дослідження".
Й одним з таких періодів, на наше глибоке переконання, був період Велімира — Аттіли, й настав час повернутися до них обличчям, скинувши з них ганебний ярлик, пришитий готами. Що ж, готів можна зрозуміти. Слов’яни були тим валом на їхньому шляху до поглинення Європи, який вони мусили гризти зубами, й кожна жменя землі того валу давалася їм з кров’ю. В їхньому уявленні гуни — напівзвірі, бо люто боронили свою прадідами заповідану землю. Але згадаймо часи готської експансії на європейському материку — й всі уявлення поміняються місцями, й кров захолоне в жилах. Конунг Вінітар, подолавши 376 р. одного з слов’янських володарів — Божа, розіп’яв і його, і його синів, і сімдесят найзначніших бояр на хрестах. Конунг Фродо III, перемігши в битві західних слов’ян (вандалів), під виглядом, ніби збирається вести війну з якимось там спільним ворогом, скликав усіх слов’янських князів-васалів разом з найдобірнішим військом і по-зрадницькому перерізав, передавив та перевішав усіх, у такий спосіб позбавивши слов’ян можливості опору й назвавшись після цього конунгом датським і вандальським.
То чи треба ж так сліпо сприймати й готське твердження про "вандалізм" слов’ян? Далебі, ні, хоч похмура епоха гото-слов’янської боротьби була й справді жорстокою й у ній панував основний закон "зуб за зуб і око за око". Тим більше, то слов’яни обороняли свою землю й мали всі права на жорстокість щодо зайд-асиміляторів.
Так, русини перших століть нової ери були великим і висококультурним народом, і применшення цього — то відрижка ще не вмерлої норманістичної теорії. Адже така могутня імперія, як Київська Русь, що півтисячоліття підтримувала статус-кво в Європі, та й у всьому світі, не могла виникнути з надр напівдиких племен, які нібито перебували мало не в стадії родово-общинного ладу з примітивними ремеслами, не кажучи вже про нерозвиненість класового суспільства. Ні, Європа розвивалася рівномірно в усіх своїх ланках. На одному боці був Рим з його рабовласницькою системою, на другому боці — так звані варвари, які протиставили Римові нові, прогресивніші форми продуктивних сил та виробничих стосунків: усі варвари, в тому числі германці та слов’яни. Й коли в боротьбі проти спільного ворога вони загалом зберегли між собою стан рівноваги, то це означає, що вони й перебували на загалом однаковому рівні розвитку. Різниця полягає хіба в тому, що готи прийняли християнство значмо раніше, але й це сталося тільки через те, що вони жили ближче до ще могутнього на той час Риму, та й були залежними від нього в повному розумінні цього слова: підлеглими. А Русь, могутня й самостійна, ще цілих сім сторіч зберігала свою ідеологічну незалежність від Риму Східного й Західного й прийняла християнство тільки тоді, коли воно стало загальною "модою" й мірилом престижу. Й сприйняла не під тиском меча, як інші народи Європи, а добровільно й безболісно, не втративши при цьому свого морального суверенітету, не кажучи вже про територіальний.
Культура Русі античної була висока, про що свідчать й історичні, й фольклорні, й археологічні відомості. Безперервність традицій хліборобських народів, які населяли наші землі принаймні ще за три тисячі років до нової ери, давно стала аксіомою й не вимагає доведення. Знахідки ж останніх археологічних розкопок на Україні не тільки підтверджують це, а й беззастережно доводять високий рівень тодішньої культури й суспільного розвитку.
Нам досі було відомо, що на Україні вже п’ять тисяч років тому, наприклад, виробляли чудовий керамічний посуд, простота й витонченість форм якого ставили це гончарне мистецтво на рівень з шедеврами стародавнього світу. Не знали ми тільки — де й хто його виробляв. Закрадалися навіть сумніви щодо його походження з нашої землі, бо норманісти населяли її напівдикими примітивними людьми.
Та нещодавно археологічна експедиція Державного історичного музею України на чолі з Т. Г. Мовшею знайшла в басейні Середнього Дністра унікальні гончарні печі, де виготовлявся саме цей посуд. Цілий квартал гончарних майстерень! Ці печі належать до того типу, якими користуються й сучасні гончарі.