Але з давніх-давен єдність теократичного правління зблизила їх".
Та й німецький дослідник Л. Еттмюллер у передмові до видання епосу про Беовульфа стверджує, що в цій поемі лише готи й дани — родичі, всі ж інші — вороги їм, у тому числі й свеони та гуни.
Виходить, нащадки свеонів і шведських готів навіть у дев’ятнадцятому сторіччі пам’ятали про те, що вони — різні народи, й тільки ота Гейєрова "єдність теократичного правління", тобто колонізаторська, асиміляторська політика готів знищила самостійність свевонського народу. Таким чином, можна зробити висновок, що це племена країни Славонії, до якої, принагідно скажемо, належали й давні новгородські чи ільменські славени й про це ще було відомо нашому Несторові, не згадуючи давніших авторів. А ні в кого ж, здається, не викликає сумнівів усім відомий факт з історії Риму, який свідчить про те, що імператор Траян вигнав готів з Данії в Скандинавію. Отже ж, готи в Скандинавії — не аборигени: тут вони вже застали давніший народ, яким, певно, й були свеви. Звідси зрозумілими стають і ті численні топоніми, що й досі збереглись у південній Швеції й свого часу стали приводом для різних норманістських теорій.
Який же загальний висновок можна зробити з усього, досі сказаного? Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись чи піддавати благородному сумніву те або те твердження окремих авторів, але загалом важко непогодитися, що принаймні на початок нової ери основне населення Півночі та надр Європи аж до Альп і Дунаю, до Чорного моря та мінімум Дону складали слов’яни, неосяжне море слов’янське з безліччю племен і племінних назв, які в силу обставин дійшли до нас у не завжди натуральному вигляді, що породило багато різночитань і плутанини.
У 20-50-х роках серед українських археологів усталилася була своєрідна "мода" — всі племена й народи, які лишили по собі пам’ятки так званого "сіроглинного гончарства", вважати "культурою римських упливів". Ця культура тягнеться від Наддніпрянщини широкою смугою через усю Європу й датується першими сторіччями нової ери. На нашу думку, та "мода" була дуже "зручною" — просто звільняла істориків од важкого клопоту визначати етнічну приналежність народів, які полишили ці пам’ятки. Зате вона принесла й чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнішого, годі робити будь-які висновки.
Може б, тієї "моди" не варто було й згадувати, коли б вона примхливим бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нічого дивного в тому немає, що археологи знаходять сірі гончарні вироби на такій великій смузі: адже ця смуга й є ареалом замешкання слов’ян від Дону до Рейну, коли й не ще далі на захід.
Бо якщо академік М. Я. Марр знаходив наших родичів аж у Шотландії, то це, мабуть, не означає, що українці шотландського походження, а що швидше стародавні кельти прийшли на острови Великобританії з надр Великої Скитії (шотландці й досі називають себе "скотами", а це щось та має означати; згадаймо хоча б Геродотових "сколотів"). Цікавим видається порівняння слів "сколоти" й "кельти" в плані так званого повноголосся (-оро-, —оло-, —ере-, —еле). Адже цілком логічно мміркувати, що воно сягає корінням ще в кельтські часи. А відомо, що одне зі скіфських племен у добу Протагона звалося галатами. Приблизно так іменували римляни й давніх населенців теперішньої Франції — галлами. А чи не можна сказати, що до цього ж кореня належить і "галичани"? Адже ж саме цим ім’ям називає й наш Нестор сучасних йому французів: "галичанами".
Групи слов’янських племен були на стадії давно осілих суспільств із глибокими хліборобськими традиціями, що сягають у друге, якщо не в третє тисячоліття до нової ери. Займаючи на материку найкращі терени, придатні для їхнього основного заняття — хліборобства, слов’яни східні й західні стали — й не могли не стати — об’єктом експансії для інших народів, які ще не мали в Європі "постійної прописки" й, отже, прагнули до перерозподілу земель континенту, особливо його середніх та північних широт, бо на півдні був Рим і туди вони ще не наважувалися скеровувати свої списи.
Такими народами буди на той час войовничі германці. Війна готів зі слов’янами велася довгі століття, й упродовж усього часу фортуна всміхалася поперемінно то тим, то тим. І хто знає, як повернулися б справи, коли б в ту пору християнство не набуло такої моди. Для готів аріанська єресь стала тією зброєю, яка допомогла їм відвоювати в чужій континентальній Європі місце під сонцем.
Якщо досі, крім усього іншого, слов’янам сприяла в боротьбі з блукаючими готами власна релігія, тобто, ідеологія, за догмами якої рабство прижиттєве людина відносить і на той світ, отже, кожен слов’янин над усе цінував свободу, чого б вона не коштувала, то з прийняттям хреста опір не міг не послабитись, особливо ж у перші століття тріумфу християнства: володарів дає бог, а рабство на землі забезпечує страждальцям царство небесне.
Свідками цієї нещадної боротьби за життєвий простір є й залишки колись великих народів у надрах германців, і руїни десятків і десятків квітучих міст, і ті позначки, які слов’яни лишили на карті Європи у вигляді сотень тисяч топонімів і, зрештою, й той фольклор, який пізніше, коли слов’янське населення засимілювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослідити кожну деталь і співставити між собою всі оті квіди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсім нічого спільного не мають ні з побутом германців, ні з їхньою міфологією, а отже, й історією.
На думку перших видавців епосу "Вількіна сага", скажімо, він складається частково із слов’янських переказів. А коли так, коли навіть частково, то тут, звичайно, не обійшлося ні без вільного переспіву слов’янських пісень скальдами-професіоналами, ні без мимовільних помилок, підлаштовувань для нових потреб та й свідомих підробок.
Фольклор — то велика й невичерпна скарбниця знань, і ми не маємо права нехтувати ним. Бо саме так, узявши за путівник пісні та притчі Біблії, в яких доти вбачали все, що завгодно, тільки не зібрання інформації, археологи знайшли найбільші міста стародавнього Сходу. Саме пішовши слідами еллінського епосу часів Троянської війни, Шліман відкрив руїни Трої.
Це стосується й писаної історії. На перший погляд незначна, ба навіть чужа в загальній оповіді риса чи згадка може стати тією ниточкою, яка розплутає безнадійний клубок. У цьому зв’язку цілком зрозумілими стають і ті незрозумілі слова Йордана, де він намагається ховати кінці у воду:
"Хто не знає звичаю народів запозичати один в одного власні імена? Римляни прибирають собі македонські, греки — римські, сармати — германські. Готи ж здебільшого запозичають свої імена в гунів".
Хоча це було вже через сто років після смерті Аттіли.
Йордана спростувати неважко. Так, він має рацію: всім відомі факти, коли люди однієї нації беруть імена людей нації іншої. Це часом робиться дуже масово, але ніколи — без вагомих на те причин: або через приналежність до однієї релігії, або ж через національну залежність (при цьому брались імена поневолювачів, а не навпаки).
Ім’я людини в старовину було не просто формальністю, а символом і присвяченням тому чи іншому богові. Наприклад, усі чоловічі слов’янські наймення "героїчного" змісту були присвятою стародавньому богові війни й перемоги Юру. Це й власне Юрій (означає "той, хто присвячений Юрові", Юрич) і ціла низка типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомість дівчат присвячували богиням весни, врожаю й т. д.
Щось подібне маємо й у тому випадку, що його так старанно намагається виправдати Йордан, придворний історик, який обов’язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готів. З доброго дива він би не став виправдовуватись: певно, у VI сторіччі ще всім було відомо, що більшість володарів (а, напевно, простий люд і поготів) носили чужі германському духові ймення. Справді-бо: візьмім до прикладу найвойовничішого з-поміж готських конунгів, якого так уславлює Йордан: Германаріха. Чи не правда — як звучить? Найславетніший король і завойовник у германців — Германаріх! Тим часом у Йордана це ім’я трохи інакше: Ерманарік, у Саксона Граматика — Ярмерік, у багатьох датських істориків — Ярмар, а в квідах, тобто в народних переказах — Йормунрекс. І коли піти за Йорданом і далі, зважити на його вказівку, що Германаріх — ім’я гунське, то й вийде, що це просто Яромир-рекс, король Яромир. Ми вже й не кажемо про такі прозорі імена, які й без особливого аналізу виказують свою слов’янську приналежність: Вольдемар — Володимир, Яріслайфр — Ярослав, Валамер, Філімер — Велімир і т. д.
Висновок тут можна зробити подвійний: насамперед, готи тривалий час були складовою частиною того чи того слов’янського царства й на честь своїх зверхників давали імена своїм дітям (побіжно підтверджується й синонімічність понять "слов’яни" й "гуни"). Крім того, звідси випливає, що так звані "гуни" з’явилися в Європі й були сусідами готів ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з іншого ракурсу, виходить, що багато слов’ян, ставши в пізніші часи прозелітами готів, згодом повністю засимілювались, і їхні наймення — то своєрідні топоніми, релікти слов’янщини в германському материку. Такі приклади ми можемо знайти й у рідній історії, бо після прийняття християнства кожен князь, починаючи з Воломира Першого, мав подвійне ймення: русинське й грецьке (чи біблійне). Що, до речі, завдає чимало клопотів історикам при ідентифікації.
В такий спосіб, нас не повинні відлякувати імена історичних осіб, які звучать нібито на германський кшталт. Цілком можливо, що за багатьма з них ховаються діячі нашої рідної історії.
Ми, наприклад, і досі дивуємося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велімира так самовіддано воювали в Каталаунській битві під прапорами гунів і жодного разу не зрадили їх, у той час як бургунди, франки, арморікани та алани під проводом якогось Сангібана (чи не Санко, бан аланський?) були в згаданій битві під пильним наглядом флангів, де розташувалися римляни та візіготи. Чи не слід в остроготах Видимира, Тодомира й Велімира вважати колишніх готських прозелітів, які перейшли на бік своїх кревних родичів — слов’ян? І чи не мають нічого спільного з ними всі оті названі західними істориками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нібелунги й за гренландськими сагами — родичі гунам або й просто гуни), франки, арморікани (венди Помор’я?) та алани (алани галльські; чи це не лужичі, мешканці галльських Лугів, поселені там ще Цезарем?)?
Бо й відомий французький дослідник XIX сторіччя Тьєррі пише про Каталаунську битву:
"Сангібан, воєвода аланський, якого підозрювали в зраді, був поставлений у центрі, щоб можна було стежити за всіма його пересуваннями й покарати, якщо зрадить".
Чи можна після всього вірити, що всі оті народи, яких силою примусили воювати на боці сполучених римо-готських військ, були готами? Чи просто прозелітами готів, які прийняли від останніх і віру християнську, й перначі васалів? Очевидно, що це найвірогідніше припущення, так само як і припущення про остроготів.