Отже, коли російське мистецтво — велике і могутнє, то це буквально нічого не доказує. Навпаки, коли світло з нього приходе до нас, як сузір'я "Великого Пса", тільки за кілька великих років, то нам треба якомога швидше покинути орієнтацію на нього. Виноград національного відродження не мириться з тим, хоч і прекрасним, — але — в силу багатьох і відомих історичних непорозумінь — далеким сонцем. Хочемо ми чи не хочемо, логіка подій і певних соціальних процесів [пропуск. —Упор.] ми мусимо це визнати. Справа, значить, не в тому, що це шкідливе чи нешкідливе явище. Справа в тому, чи зуміє Компартія вчасно підхопити те нове гасло, яке вже ширяє в повітрі, і надати йому відповідний комуністичний зміст. Звичайно, нема нічого легшого, як торохтіти порожнім псевдоінтернаціоналізмом, — "левому ребячеству" ми знаємо ціну. Всі ці фрази, що українська культура мусить розвиватися на базі російської (як це культура на базі культури, коли культура завжди бере базою своєю економіку?), що "язык русский — язык Ленина" (а хіба "язык мордвы" чи то киргизів — не може бути "языком Ленина"?), що на Україні російська культура є культура пролетаріату (а чому в низових професійних радах свідомого українського пролетаріату, як говорить статистика, вдвічі більше, ніж росіян з євреями вмісті?), що "треба іти з росіянами, як рівний з рівним", що всі народи — брати і т. д., тощо — всі ці фрази є все-таки фрази — не більше, і їм місце в архівах керенщини. На одному зі з'їздів Володимир Коряк говорив, що ви, мовляв, Вільна Академія, даєте реванш російській літературі. Це теж несерйозно. Бути справжнім інтернаціоналістом — це значить наперекір всяким забобонам в національному питанні, що утворилися на протязі великого часу, найти в себе мужність бути послідовним до кінця і в цій послідовності сміливо нести прапор пролетарської революції. Тут не може бути подвоєності, утвореної російським шовінізмом, який ґвалтує нашу психіку, не дає їй можливості набрати елементів конструктивізму; не може бути подвоєності, яка весь час примушує нас, як зайців, щохвилинно озиратися назад і дивитись, що сказав той чи інший, і частенько непевний, "папа". Юринець згадав десь повнокровного Бекона. Ми зараз згадуємо Монтеня, який зі своїм que fais je… (по чім знати) брав під сумнів навіть сам сумнів. До монтенівського божевілля йде і наша хохландія. Не треба забувати, що коли феодальний легітимізм переміг в Східній Європі завдяки відсталості буржуазії, то той же легітимізм в якихось 50-60-х роках минулого століття зміцнювався й філософією заячого шопенгауерського міщанства. Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки. І саме тому ближчою, що вона стоїть на діаметрально протилежному полюсі. Це закон природи: сходяться різні характери — активний холерик і в'яла сангвінічка, але холерик завжди мріє про ту прекрасну любовницю, що стоїть, знову-таки, на діаметрально протилежному полюсі, в даному разі, родинних взаємовідношень. Пролетаріат в альянсі з дрібною буржуазією, але пролетаріат ніколи не перестане думати про темперамент того великого третього стану, який покидає Маргариту на світанку капіталізму, щоб на запитання історії, хто стукає в двері, упевнено і чітко відповісти: C'est moi! Ouvrez dons![1] (подивися, тов. Хвиля, в словник).
Але до такої послідовності не кожний найде в собі волю. Отже, не маючи сміливості звільнитись від психічної розхитаності, навіть ті, хто, по суті, розуміє і співчуває нам, — навіть ті озираються і впадають в винниченківську псевдочесність з собою. Хіба давно, скажемо, Коряк говорив, що російська література мусить увійти в свої етнографічні береги? А от сьогодні, коли з цієї тези зроблено відповідні висновки, коли від слів перейдено до діла, він здрейфив і кричить, що це "націоналістичний вибрик М. Хвильового". Що ж, скажемо: "І ти, Брут?" Але хай добре подумають всі ті, хто зупинився на півдорозі, яку треба мати цільність сього світогляду, яку треба мати ясність щодо революційних перспектив, щоб не захитатись під навалою дешевих слів про "хатянський європеїзм ВАПЛІТЕ". Ми глибоко переконані, що наші супротивники і самі не знають, де ця "генерально-організаційна лінія Жовтня в літературі". Фрази, фрази і фрази.
В гаслі, скерованому проти російського мистецтва (звичайно, не в погромному сенсі, як його тлумачать демагоги, а в сенсі орієнтації), ми добачаємо два моменти. Перший витікає безпосередньо з логіки національного відродження ("надто ще болючі спомини минулого", — цілком справедливо каже Юринець); він, цей момент, обумовлюється, головним чином, сумою тих факторів, що їх викликає це відродження. Висловлюючись вульгарно, але зате й ясніш, боротьба за книжковий ринок, за гегемонію на культурному фронті двох братських культур на Україні — російської й української — це є життєва правда, та проза, яка далека від сантиментів і романтики і яка з кожним днем становиться яснішою. Тут висновок короткий: оскільки ми визнаємо українське відродження за необхідний і неминучий етап, остільки ми не тільки мусимо розвинути матеріальні рямці для виявлення культурних можливостей молодої нації, але й подивитись на нове гасло по-марксистськи. Чому українська інтелігенція не хоче орієнтуватись на російське мистецтво? Тому, що на книжному ринкові вона стикається з російським крамом. Орієнтуючись на російське мистецтво, вона не здібна побороти свого конкурента, бо її крам буде завжди розцінюватись як крам другого, третього чи четвертого сорту, хоч би він був і першого. Це закон психології нашого читача принаймні на перший десяток років. З другого боку, українська інтелігенція відчуває, що в масі вона не здібна побороти в собі рабську природу, яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній. Отже, оскільки це так, то нам залишається тільки взяти все це на облік і вчасно підхопити нове гасло, скерувавши його в комуністичне річище. Коли українська радянська культура цієї тези зроблено відповідні висновки, коли від слів перейдено до діла, він здрейфив і кричить, що це "націоналістичний вибрик М. Хвильового". Що ж, скажемо: "І ти, Брут?" Але хай добре подумають всі ті, хто зупинився на півдорозі, яку треба мати цільність сього світогляду, яку треба мати ясність щодо революційних перспектив, щоб не захитатись під навалою дешевих слів про "хатянський європеїзм ВАПЛІТЕ". Ми глибоко переконані, що наші супротивники і самі не знають, де ця "генерально-організаційна лінія Жовтня в літературі". Фрази, фрази і фрази.
Отже, цей момент в новому гаслі, так би мовити, шлункового характеру: з одного боку, "гони монету", з другого — не перешкоджай мені боротися з моїм конкурентом, бо ж ти, так би мовити, сам декретував (фактично, коли не де-юре) цю конкуренцію визнанням відродження; з третього боку, не добачай в цьому контрреволюції.
Так ми дивимось на цю справу і гадаємо, що такі погляди є результат виховання нашого в тому реальному марксизмі, який ніяк не мириться з порожнім белькотінням, приперченим начебто інтернаціональними фразами. Ленін, очевидно, передбачав таку ситуацію, коли говорив, що для нас зовсім не важно, "які будуть кордони між Росією і Україною і які будуть форми їхніх державних взаємовідношень", в цьому, на його погляд, "можно й дол-жно" "іти на уступки", "в цьому треба перепробувати і те, і інше", бо "від цього справа робітників і селян не загине". Ленін не тільки був геніальною людиною і передбачав нашу сьогоднішню ситуацію, але він був, перш за все, справжнім інтернаціоналістом. Він, природний росіянин, не дав хоч би тим же полякам жодного приводу усумнитись в його інтернаціональності і заявив, що польський пролетаріат іде по тій же путі, але не так, як в Росії. Чому ми кожного, хто, проаналізувавши ситуацію і взявши на облік всі про і контра, робить реальні висновки, спішимо заплямувати назвою шовініст? На наш погляд, Україна теж трохи інакше буде іти до соціалізму, хоч і в одному радянському політичному союзі з Росією. Тут ми підійшли до другого моменту в новому гаслі.
Коли на шлункові мотиви нового лозунга ми реагували холодком матеріаліста-обсерватора, то другий момент ми підхоплюємо зі всім запалом своїх буйних відродженських натур. Тут ми, перш за все, комунари, сучасники героїчної епохи.
"Чого ви пнетеся, — пише Андрій Хвиля, — чи слід кидати гасла нехтування тієї спадщини, яка є в російській літературі?" — "з новою російською літературою нам по дорозі". Отже, лозунг проти літературної Росії маємо замінити: "разом з літературною Росією". Юринець ушкварив точніш: "ми повинні шукати в Москві товкачів для нашого "культурного розвитку". Отже, "благонадежности" знову-таки… на п'ять з мінусом (мінус припадає на Юринцеву невдалу формуліровку), а розуміння суті справи — ні на копійку.
Перш за все треба умовитись: говорячи про російську літературу, ми весь час мали на увазі мистецтво — отже, Ленін чи то Плеханов тут зовсім ні при чому. Значить, справа в художніх надбаннях Москви і зовсім не в "російській революційній демократії", що від неї ми, зі слів Хвилі, хочемо начебто відштовхнутись. В тім-то й справа, що ми цю революційну демократію не думаємо ототожнювати, як роблять це наші опоненти, з су-харєвськими крамарихами і з безперспективною літературщиною, декадансом, занепадом, реакцією, що запанували нині в російській літературі. Справа в тому, що саме ми і хочемо допомогти новим пролетарським силам у Росії вибратись з багна графоманії. Коли наші опоненти не вірять, що московська література сидить нині в цьому багні, — хай вони спитають у якогось пана, і він їм на ушко підтвердить: "це дійсно так". Комінтерн — одна справа, а Сухарєвка — зовсім інша, і будьте ласкаві не плутати цих двох понять.
Але чому ж сьогоднішнє московське міщанство (і пролетарське, і "сменовєхівське"), за винятком якогось десятка оповідань (що є крапля в морі), переживає такий занепад? Чому її теми етнографічної балаканини (всі ці Стеньки Разіни, расєйські мужики, Омельки Пугачови) — є бонтон сьогоднішнього московського Парнасу? Чому ці теми неодв'язно стежать за російським письменником найгероїчнішої і найзмістовнішої епохи? Відкіля ця арцибашевщина четвертого сорту пролетарських письменників Гладкових, чирікання поетів солом'яної Русі, пересічність Іванових, обмеженість Пільняків, бульварщина Еренбургів і т.