Прошу сідати, — додав, підставляючи стільці. — Чого пани хотіли б випити чи з'їсти?..
— Дай поки що оковитої й чогось попоїсти, а там побачимо…
Жид метнувся з покою другими дверима.
— Сідай, пане-брате, — кивнув січовик Павлові на стільця, сам скинув шапку й кинув на ліжко. Скинув і кирею.
Павло побачив перед собою високу, огрядну постать степовика з гарним мужнім обличчям і темними хитрими очима. Пригладивши обома долонями підголену старанно чуприну, запорожець і сам важко опустився на скрипучого стільця і втопив у парубка свій пильний погляд.
— Дак от який ти, козаче, — мовив по хвильці. — Юнак, нестеменний юнак, хоч і вус чорний уже під носом закрутився. Хоч два понад два десятки маєш?
— Три, — засміявся Павло й чомусь зніяковів.
— Дитина, далебі, дитина, й аж дивно, як ти сьогодні з отими лейстровиками впорався сам, без чужої потуги. Хм… добру силу маєш. Чом же тут її марнуєш?
— А де ж маю з нею подітись? — знов засміявся парубок.
— Де?.. Ото спитав!.. Там, де й усі, що не хотять до смерті на печі ханьки мняти та волам хвости крутити, а воліють помірятися силою молодецькою своєю з потугою ворожою, з татарином лихим у чистім полі чи з турчином бундючним на буйних хвилях морських. Он де молодцеві місце!.. Чи волієш і сконати ледачим міщухом у запічку, як старий облізлий кіт?..
— Міщухом? — образився Павло. — Таж батько в мене січовиком був.
— Справді? — здивувався низовець.
— Щоб ти знав…
— А де ж він?..
— Або я знаю?..
— От тобі й маєш! А як же?..
— Мати казали, що, як я ще малим був, кинулися батько разом а нашими канівчанами наздогнати ногайців, що пожакували околишні села й хутора, та так і слід по них загув. Далі чули стороною, що подались аж на Запорожжя, а це сьогодні ваш старий полковник казав, що батько в Синопі в турецькій неволі, якщо живі ще…
— Як звали?
— Похил Василь.
Січовик на хвилину замислився, щось ніби пригадуючи.
— Ні, не чув… — мовив урешті. — Не знаю… Та й не дивина: сам я всього шість років як на Січі, а це ж було, сам кажеш, як ще ти був малий…
Двері наче вітром розчинилися, й у покій влетів Нухим, несучи перед себе печеню, хліб, солоні огірки, а за ним сам Лейба з горілкою, з поставцями, кубками й величезним дзбаном меду. Жидок примостив усе на столі, низенько вклонився січовикові й нечутно вислизнув геть.
— Вже! — промовив Лейба, розставивши посуд. — Доброго здоров'я, ївши й пивши!.. Якщо матимете ще в чомусь потребу, прошу гукнути в ці двері
За цими словами зник.
Запорожець налляв поставці оковитою, взяв свого, цокнувся з Павлом і мовив:
— Випиймо!
Пили й їли спочатку мовчки.
— То ти Похиленко, — врешті, сповняючи знову поставці, почав січовик, — Павло Похиленко… Ну, а мене дражнять Денисом Кригою… Кажуть, що занадто я холодний та розважний, тому, мовляв, дражнитимемо тебе Кригою. Крига, то й Крига, хіба мені що!.. На Січі всякого новака мусять перехрестити, хоч і не хоче… щоб потім ніхто вже не пізнав поза Січчю, про кого мова. Отже, й мене, Дениса Будяченка, зробили Кригою… Тож, мабуть, і твого батька з Похила зробили кимось іншим, тому й не дивина, що ні ти, ні навіть ненька твоя й усі, хто знав його, нічого про нього не чули… А що він у неволі, то це світова річ у козацтві: сьогодні всяк із нас вільним вітром у полі гуляє, турка, татарина й усякого бусурмена коле-рубає за віру православну християнську та за рідний край Україну, а завтра, дивись, — чужим-чуженицею в неволі бусурменській пропадає, визволителів із рідної землі виглядає, та, не дочекавшись, часто там і помирає…
— То буває, що й визволяють невольників? — раптом перебив Павло, затаївши духа.
Крига на якусь мить зупинив на нім свій пильний погляд і посміхнувся, ніби відповідаючи тим таємній думці своїй.
— Визволяють… чом не визволяють… Але не ті, що вдома по неньчиних запічках сили свої молодецькі марнують, а тільки ті, що в полі чи на морі з бурями б'ються.
— Це ти мені навздогад буряків? — насупився Павло, налив повного кубка медом і вихилив одним духом.
— Може, й тобі, пане-брате, — відповів січовик, а може, й сам собі. Скажу тобі лише одно, що коли б мій отець гинув десь у неволі, а я мав би турову силу, як оце ти, то наплював би сам собі межи очі, якби хоч зайвий день один висидів під материною стріхою!..
Парубок мовчав, але став ще хмурніший.
— Чи не до мислі тобі наше лицарське життя?.. Знаю ж і бачу, що тут до мислі, але не знаю й не бачу, що тебе вдержує тут?.. Скажи мені, мій приятелю, щиро, одверто: чого ти сидиш у Каневі, коли душею й серцем з нами?..
Павло — немовби не до нього річ — тільки важко дихав, наче тамував гнів на когось.
— Чом же ти мовчиш? Чи не маєш чого сказати? — правив своє Крига.
— А що я тобі скажу?.. — з серцем відказав Павло.
— Та ти чув, про що питаю?
— Ну то що, що чув!.. Скажу одно: рада б душа в рай, та гріхи не пускають.
Він знов налив кубка й винив.
Крига не спускав з нього важкого погляду й чекав, що він далі казатиме, але молодик сидів і мовчав, дивлячись кудись убік.
Гомін в корчмі не вщухав, навпаки — до всього почувся бренькіт струн, а далі й тупіт козацького танцю та вигуки. Задрижали стіни, задзвеніли кубки на столі. Січовик скривився з досадою.
— Розгойдалася січова воля… — муркнув він набік. — Тепер уже ніхто й нічим не спинить, хіба хміль або сон зможе.
— У вас на Січі все так? — спитав Павло.
— Не все, а буває… Як щасливо з якогось походу вернуться та понавозять усякого добра.
— Хіба й там шинка є?
— В самій Січі ні, а поза валом січовим — аби гроші: всього знайдеться, як і у вас у Каневі. Ну, та сам побачиш, бо я певен, що тут ти не всидиш довго… Не таку вдачу маєш, та й силу твою тут нема де подіти…
— Може, й так.
— Не "може", а напевне так. Одного не розумію, які гріхи тебе не пускають.
Павло сердито зиркнув на Кригу:
— Чого лукавиш? Адже сам добре знаєш.
— Мати?
— Та й мати.
— А хто ж іще?.. Дівчина?
— Та й дівчина.
— А хто ж чи що ж іще?
Парубок спалахнув.
— Як то що?! — дратувався Павло. — А з чим, у чім і на чім дістануся на те дідче Запорожжя?.. На кожного з вас глянеш — лицар, вельможний пан — і не підступайся. За все життя не спроможешся вбратися так… Де вже нам!.. Шкода говорити!..
Павло махнув рукою й схилив голову на долоні. Голова йому з хмелю йшла обертом, і звичайна в тверезого рівновага кидала його.
— Кажи краще, про що хотів побалакати зо мною! — промовив він, повертаючись до низовця боком і підперши голову рукою.
Крига й сам бачив, що давно вже час було сказати головне, за чим привів парубка сюди, — власне, ввесь час він до цього й справляв розмову, — але все ще вагався розкрити карти зовсім, не знаючи, як сприйме це Павло, а вразити юнака було шкода, та й небезпечно. Але ж і до ранку не сидіти з цим…
— Та про що ж балакати? — розважно почав він. — Коли казати правду, то ми вже давно балакаємо про те, що треба… Ти хочеш зробитися січовиком, а я… хочу кинути січове товариство й записатися тут, у Каневі, в лейстровики…
Павло підвів голову і втопив у бесідника свій затуманений хмелем зір, що в ньому виразно заіскрилося вже неховане підозріння.
— Запорожжя, голубе, річ не проста, — казав далі низовець. — Для запорожця не може бути ні матері, ні дівчини; одна в нього родина — січове товариство, одна справа — козацький промисел, війна з бусурменом… Тож не думай собі, що зміг би двох зайців разом піймати: або ти січовик — і забудь про те, що тебе в'яже в Каневі, або лишайся при цьому, але викинь із голови й думку про неньку Січ, і панотець у церкві читає часом нам слово Боже: не можна двом панам служити, бо врешті якогось із них утратиш, коли й не обох разом.
Павло уважно слухав, дивлячись січовикові просто в вічі, а неспокійні думки, попереджаючи одна одну, вихором крутилися в голові.
— По мені бачиш, пане-брате… Ще шість літ тому я собі був простий посполитий у панів. Знадила запорозька воля; шість літ був у Січі — й не кепським братчиком, — про це спитай кого хочеш, — не раз бився завзято й у степах з невірними, й на морі…
Він налив кубка, взяв люльку з губи й одним духом спорожнив його. Помовчав хвилину, немовби прислухаючись до гамору й пісень, що доносилися з корчми. Скривився, як від прикрого вчуття.
— Так, — озвався нарешті, — ніхто не скаже, що був я поганий товариш, поганий вояка… так, ніхто, крім мене самого, але… там тільки побачив я, що помилився… Наоприкріло скоро все те… Я невдовзі побачив, хоч нікому не казав, що не про мене неспокійне те життя січове… Вневдовзі шашелем у серці почала точити мене туга за селом, за рідною стріхою, за землею, за всім тим, на що я, як лицар запорозький, мусів дивитися в погордою. Дивуєшся?.. Не дивуйся: я пересвідчився, що не самого мене їсть ота туга, лише не всякий навіть собі самому признається в тім. У боях та в гульбищах, у горілці топили тугу тую аж до старості, коли кого Бог карав і він не поляг у бої, або до каліцтва: коли тоді треба було виходити з товариства, то ніби аж радів старий чи каліка, вибирав собі на землях запорозьких захисний куточок і осідав там зимовником коло вимріяної в боях кривавих любої, спокійної селянської праці. Хто міг, женився навіть… їхатимеш на Січ, то сам побачиш ці зимовники по дорозі. А я… я не хочу чекати аж до старості або каліцтва, бо вже тепер не в силі побороти в собі тую тугу… Та з якої речі!.. Хочу зараз — і вийду з товариства зараз, тим паче, що як вільно в нього входити кожному християнинові, так вільно й виходити… Вийду й, поки гарненько розглянуся, послужу в лейстровиках, а потім незабаром — на той бік Дніпра, на вільне, не панське господарство…
Тільки тепер почав Павло потроху розгадувати, куди гне низовець. Кинувши низове товариство, догадувався парубок, запорожець захоче одружитися з якоюсь дівчиною, бо яке ж господарство без вірної дружини! А на таку дружину він наглядів собі Орисю — це не інакше… Ба, витрішкуватий дідько, — не в тім'я битий!.. На якусь каліку кривобоку, рябу чи підсліпувату не натрапив…
— Казав би коротше, — перебив Павло, посміхнувшись, радий, що сам відгадав козацький замір, — що задумав оженитися, а за жінку взяти Орисю, а то бач, як здалеку заїжджаєш. Треба, мовляв, дурного міщуха обчеркнути курячим зубом.