В гості?.. — аж скрикнула мати. — Та ти що собі, степовий вепрю, гадаєш — що в мене не чесна господа, а жидівська корчма з дівчатами?! А бодай ти не діждав! Ходи в хату, дочко! Наслухаєшся тут…
Стара вхопила доньку за руку й потягла до хата.
— Та почекайте ж, паніматко, — дайте слово сказати! Я ж…
— Не хочу чекати, не хочу слухати! — чулося від хати. — Йди геть під три вітри, звідки прийшов!..
Заскрипіли й грюкнули двері. Козак постояв, почухав потилицю, витяг із кишені кисета з тютюном і почав набивати люльку, лагідно й роздумливо посміхаючись собі в уси.
"Гарне дівча, не взяв би його кат, — думав козак, не рухаючись з місця, — далебі, гарне… І те гарно навіть, що сміливо одшила мене та ще й висповідала. Ех, за таку не сором і коня, й шаблю, й навіть січову волю проміняти, пошившись ізнов у посполиті. Хм… Коси золоті, як достигла пшениця, а брови темні та дугасті… А очі великі-великі, сині, як небо…. Гнучка, як тополя, хоч і повна, як рожа… Бррр… аж мороз поза шкурою!.. Стривай-но… стара якогось Павла згадала… Хм… то в неї єсть Павло… Це гірше… А проте — мабуть, міщух якийсь дзюндзюристий: на один ніготь поклав, другим розчавив… Такі не страшні…"
Було тихо-тихо та гарно. Погасли останні де-не-де позасвічувані світла по хатах. Гавкне десь на кутку пізній собака та й змовкне відразу, нізвідкіля не чуючи підмоги. Поблизу, в білих від цвіту вишнях, тьохнув несміливо соловейко. В сусіднім садку до нього обізвався другий, ще далі — третій, четвертий, п'ятий, і за якусь хвилю козацькі думки розпливлися в морі соловейкових пісень.
Січовик як ніс люльку до губи, то так і застиг мов зачарований, наслухаючи, а мужнє, тверде, як камінь, серце тануло від раювання, як віск від сонця. Хотілося й собі зітхнути на всі могутні груди й у голосній пісні вилляти те без краю чудове, що сповнювало їх по береги. Чомусь защеміло в носі й непрохані сльози набігли на очі.
"Пху! Бий тебе сила Божа! — отямився врешті запорожець і поквапливо всунув чубука в зуби, а сам почав мацати руками по кишенях за кременем та кресалом. — Лепський козак, нема що казати… Розкис, як сухар ув окропі… Ще заплачу, гляди… Причарувала, вража дівка… Оце дак так!.. Навіть на співи підіймає… Мав би добрий голос, то так, здається, й розлився б на всі садки, як оці соловейки… Ач, якої затинають!.."
Зненацька, немовби у відповідь на його думку, десь поблизу покотився вулицею й долинув до нього гарний, чистий, як срібний дзвінок, парубоцький голос, повний нестримного поривання до ясного весняного щастя.
Гей, гей по каміннях
бистра хвиля рине,
а козацькеє серденько
до дівчини лине…
"Маєш, — зупинився січовик із кресанням, — ніби підслухав або підгледів, вражий син, що в мене всередині коїться… Сміха!.."
Гей, спіши, козаче,
та не забарися, —
вийде мила, вийде люба,
кохана Орися…
— Еге, то й цей сюди, бачу, — буркнув січовик, розпалюючи люльку. — Орисею ж, либонь, назвала стара дівчину… А це чи не Павло, що про нього вона згадала, коли нас почула, вийшовши з хати…
"Гей, гей…" — почав був, наближаючись, парубок ізнов, але раптом урвав, помітивши в темряві огняну цяточку.
Підійшов ближче й звиклими до пітьми очима розпізнав під плотом ще темнішу за ніч постать.
— Хто тут? — гукнув сміливо.
— А що хіба?.. Здоров, Павле! — обізвався січовик.
Павло наблизився щільно, зазирнув мовчки під шапку й оглянув незнайомого з голови до ніг.
— Запорожець?.. Чи мені ввижається? — мовив спокійно, але підозро.
— А хоч би й запорожець? — так само відповів січовик і аж тричі пихнув люльку.
Вогник блиснув ясніш, і Павло встиг запримітити й довгого вуса, й витрішкуваті глузливі очі. Те, що в очах тих грала ніби поглумка, почало дратувати Павла. Став до козака боком:
— А чого тобі тут треба й звідки тобі відомо, що я Павло?
— Е, пане-брате, — засміявся січовик, — я характерник. Знаю не тільки те, що ти Павло, а й те, що ти сподівався, йдучи сюди, поженихатися з білявою, синьоокою Орисею, та не пощастить тобі, цим разом, бо дівчина до тебе не вийде. Чув?
Павло спалахнув.
— А чого б їй і не вийти? Тебе мусить спитати, чи як?
В цю мить стукнуло віконце й почувся голос, що відразу прогнав Павлові й досаду, й гнів, лишивши саму радість:
— То ти, Павле?
— Я, Орисю, — затремтів від захвату парубок.
— З ким ти?
— А хто його зна… Запорожець якийсь!
— Як?!. То він досі стовбичить тут?.. Пеня, та й годі… Отже, забирай його з собою та йди звідсіля, бо я все одно не вийду.
Павлові й серце впало.
— Орисю! — вихопилося в нього з докором.
— Йди, йди собі! — суворо говорила дівчина. — Нічого там — "Орисю".
А далі ласкавіше додала:
— Завтра приходи, коли маєш що сказати. Добраніч!..
Віконечко стукнуло знов, і все затихло, лишилися самі соловейки з піснями та їх двоє: один із глузливою усмішкою під важким вусом, а другий — із понівеченою радістю в серці.
Павло помовчав хвильку, не відриваючи очей від чарівного віконечка, далі круто повернувся до січовика:
— Це все через тебе, дідьку непроханий!.. Де ти взявся тут, заволоко, і чого шукаєш глупої ночі там, де не загубив?..
Січовик мовчав, і Павло виразно відчував, що він у душі кепкує з нього.
— Не хочеться тільки ґвалту здіймати, щоб не зганьбити дівчини, — бурчав він, збираючись відходити, — а то я тобі відбив би охоту чіплятись до неї… Де чорт не візьметься, та…
— Ну, буде, буде, — раптом обізвався запорожець. — Ти звідси куди — додому?..
Павло отетерів спочатку від несподіванки, далі спалахнув:
— А тобі що до того?
— Рано ще. Ходімо лише до Лейби: там наші до ранку гулятимуть, то й ми поможемо. Я пізнав урешті тебе: ти той парубійко, що жбурляв оце нещодавно лейстровиками, як грушами. Хочу почастувати тебе й погуляти з тобою. А за дівчину не турбуйся: не хотів і не хочу її кривдити, а до того — звідки міг я знати, що вона твоя дівчина?.. Отже, ходімо помиримось, не сварившись.
Павло відразу завагався, але можливість попасти в таке товариство була занадто принадна. Махнув рукою й згодився.
III
Велика Лейбина корчма гула всередині й зокола. Надворі в мальовничому безладді розставлено було кілька довгих столів із скамницями та дзиґликами до них, а за тими столами, заставленими дзбанами, поставцями, кухлями, кубками, сиділи, хто як уподобав, січовики — пристарі, молодші, зовсім молоді; сиві оселедці за вухо та сиві вуси аж на груди мішалися з добре підголеними аж по маківку чорними, русявими, білявими чупринами й пишними молодецькими вусами, зачепленими часом аж за вуха, щоб не заважали пити меди. Біля кожного столу, на зумисне вкопаних для ночі стовпах, червоно палав смолоскип, курячи їдким чорним димом іноді просто на гуляк, на що ніхто з них не звертав найменшої уваги.
Поміж столами увихалися із спритністю, що їй позаздрив би й найсторожкіший вуж, часом сам Лейба, а то здебільша рудий зять, Хаїм, та молодий іще, але вельми рахубний, як і батько, чорнявий син. Незважаючи на незвичайну велелюдність та на примхливу витребенькуватість низових гостей, Лейба, Хаїм та юний Нухим усюди поспівали, на всіх потрапляли й догоджали без нарікання, без сварки та лайки: вони добре тямили, що запорожець заплатить, скільки заправиш, але слова накриво не стерпить — стане на цабе, тоді вже й накланяєшся, й напросишся, а то й по потилиці дістанеш. Коли якийсь — все одно, старий чи молодий, — чуприндар, відпивши з кубка чи поставця, вилається, що мед чи горілка не міцні, то не супереч йому, а краще сам про людське око пригуб, скривись і нагукай на того, хто приніс: "Нухуме там чи Хаїм, кому ти подаєш? Звідкіля ти вточив — з того барила, що про посполитих? Зараз мені вилий це та вточи для пана сотника чи там полковника з того — панського!" Нухим чи Хаїм хапає дзбана, летить стрімголов, аж пейси та цицел йому розвіваються, до льоху, забариться там хвильку й вихором мчиться із тим самим назад; а щоб показати, що він напій перемінив, витирає дзбана полою лапсердака. Підпилий низовець задоволений, що не дався одурити, а парх, уклонившись йому низенько, біжить до інших. Спосіб задовольняти п'яних, що його вживали й уживають всі шинкарі всіх часів і народів.
— Ходімо краще досередини, — звернувся наш січовик до Павла, коли вони ввійшли у двір. — Тут хоч би й хотів, то нема де примоститись… А до того — маю тобі дещо сказати… порадитися в чотири очі…
Павло скинув на нього здивований погляд і стенув плечима: мені все одно, мовляв.
Ніхто на них не звернув жодної уваги, й вони переступили поріг корчми. Тут коїлося те саме, що й надворі, тільки замість смолоскипів серед кожного столу блимав тьмяним світлом великий каганець. Хоч обидва вікна були відчинені, як двері, але повітря було аж густе від кептяги, курива та хмелю, й свіжа знадвору людина відразу почувала, що чуманіє. Химерні, фантастичні тіні коливалися по стінах, а п'яний гомін до того густо сповняв кімнату, що Павлові здалося, ніби він пірнув у нього, як у багнисту, теплу воду.
Як із землі перед ним виросла зігнута постать Лейбина.
— Чого пани хотіли б собі?.. Маю чудесну оковиту… Пан сотник уже пили — знають… Маю вишнівку, слив'янку, тернівку, запіканку… А мед! Уй, який мед! Сам староста ясновельможний, нехай живе здоров, тільки в мене й бере… Може, вечеряти чого забажаєте — і вечеря всяка буде: і печеня, і…
— Та постривай, жиде! — переняв йому мову січовик, оглядаючи корчму з гостями. — Даси й оковитої, й меду, та й на зуби щось, але… може, в тебе є десь такий хоч невеличкий закапелок, щоб нам удвох ось із цим парубком побалакати…
— Чому нема? Є, далібуг, — засипав знову жидисько. — Ласкаво прошу сюди, до валькиру… Всі наші за роботою, то він порожній… Щось там пан сотник подарує бідному жидові за це — і вже. Прошу панів…
Він повів гостей попід стіною до валькирових дверей, відчинив їх і, вклонившись, пропустив козака й парубка досередини, потім увійшов сам і щільно зачинив за собою двері. Густий, затхлий, своєрідний пах ніколи не провітрюваної жидівської спочивальні прикро вдаряв їм у ніс.
— Тут маєте, — метушився жид, — змітаючи полою порох зо столу. — Там справді й гамір великий, і душно, й повітря важке, а тут… — Він заплющив очі й потяг до себе носом повітря: — Ах, як у квітнику.