Бувало, тільки хто крикне: "Москалі йдуть!" — то ми вже всі три зараз у батьківському кабінеті на столі опинимося! Дуже цікаво було дивитися, а надто, як москалі кінні.
Звичайно, після сього хотілося гратися в похід. Всі жаби вбиралися в темпі платочки, прив'язувалися до паличок — і військо виступало в похід.
Попереду їхав полковник, увесь у золоті (з цукеркових папірців). Вояків проводили жінки та діти, що гірко й довго плакали, бо військо йшло на війну і не знати було, хто вернеться живий, а хто поляже там на чужині!..
А потім знову цілий день хотілося все плакати і звечора ніяк не можна було заснути…
Аж ось несподівано нам трапилась біда: від кухлів з водою у жаб'ячому саду, під столом, зацвівсь і почав облазити килим. Старші додивились і наказали викинути "сад". Але на тому не стало. Почався загальний огляд усієї світлиці. Звернули увагу на безліч жаб і без жалю сказали повикидати їх геть, "щоб не заводили пороху".
Але жаби були нам такі милі, що я стала дуже прохати, щоб їх не займали. Я вже їх любила, начебто вони були живі істоти.
Бачачи, що я дуже зажурилася, старші пішли на хитрощі, — як тепер розумію, дуже невдатні.
Вони, а за ними і наймички, почали мене впевняти, що ніби по ночах жаби оживають і часом чинять великі прикрості. Наприклад, вони часто приходять до дитячих ліжок, влазять і починають душити дітей.
Мені стало страшно, але разом ще більше шкода жаб. Коли вони справді бувають живі, то як же їх викинути? Вони ж будуть мучиться! Я ще дужче обстоювала їх, але разом почала й боятися. Увечері не зважалася зоставатися з ними в світлиці сама.
Якось увечері одна з наймичок, що, видно, була вигадлива, розказала мені, як вона, бувши малою, наробила собі жаб, а потім, прокинувшись уночі, почула, що вони всі позлазили їй на груди і силкувалися здушити їй горлянку. Вона розповідала так, мовби те їй справді було, а в мене аж душа завмирала від жаху! Боялася навіть лягати спати.
Коли таки лягла та заснула, мені приверзлося, ніби з дверей вийшов увесь жаб'ячий гурт і помаленьку по ніжках од ліжка та по ковдрі, що спустилася кінцем додолу, стали злазити до мене. Я чула, як вони шарудять вже на самому ліжку, як торкаються, як прямують до голови… Я скрикнула і прокинулась.
Другого дня я була певна, що те все справді діялося, а не снилося. Мені стало страшно-страшно і разом гірко: що поганого зробила я тим жабам, що вони хотіли мене задушити? Думала, пригадувала, чи не скривдила чим їх. Може, занадто примушували їх гратися? А так мовби все було як слід, усе їм було. Он кажуть, що взагалі вони всі лихі… Що мені робити?
Я не втерпіла і розказала про свій сон. Мені порадили того ж вечора попалити жаби. Але я і слухати такого не могла! Як-то палити їх, коли вони можуть оживать? Коли вони можуть бути живими, то вони мучитимуться, як горітимуть!.. А як згорять, то вже я їх ніколи не побачу… їх уже ніде не буде…
З другого боку справу з жабами треба було якось уладнати. Попрохала, щоб їх сховали в комору. Звичайно, не схотіли.
Пам'ятаю, надходив вечір. Удень упав сніжок і трошки забілив землю, але не зовсім, — де-не-де вона ще чорніла. Небо було сіре, ніби низьке та сумне. Я стояла перед вікном і думала, що мені робити. Таки не дать викинути жаби? Але скрізь з темних кутків, з-під меблів мені вчувалося ледве примітне шарудіння та рух, мовби жаби почали викрадатися з світлиці…
Дедалі ставало все страшніше. Далі я зважилась: нехай однесуть жаби у сад, під бузковий кущ. Покликала Марусю та Настю, швиденько зложили жаби у часопис і віддали наймичці, щоб положила під бузковий кущ.
Коли дівчина вернулась і кинула в пекарні під піч порожній часопис, я заплакала. Плакала, плакала та плакала. Я уявляла собі, як страшно жабам лежати на чорній, холодній землі. А як вже прийде темна ніч, коли ніде нікого не буде чуть… тільки в лісі витимуть вовки та гавкатимуть злякані собаки…
Як я могла туди послати жаби, Боже мій?! Чи справді не краще було попалити, щоб не мучилися довго?
Не витримала і пішла прохати, щоб дозволили хоч на цю ніч забрати їх у хату; потім можна буде вранці однести назад, то вони за день якось все-таки привикнуть. Не дозволили.
А я лягла на ліжко плакати. Бідні мої жаби — як їм холодно та страшно! Ніколи не буду гратися в світлиці, бо там усе їх нагадує!..
Другого дня була завірюха, і мене не пустили одвідати їх. Потім через який час настали сонячні днини і я вийшла походити. Найперше — пішла одвідати жаби; але не побачила їх, бо навкруг бузкового куща навернуло цілу кучерюгу.
Весною, коли сніги порозтавали, я прийшла до куща і побачила під ним купку брудних платочків…
Мені стало дуже тяжко і ніби чогось навіть страшно…
Я більше ніколи туди не ходила і якось вже більш ніколи не мала бажання гратися ляльками.
На толоці
Був сонячний літній день. Після вчорашнього дощу було не дуже душно, а трава зеленіла, наче навесні.
Ми з Варкою, моєю подругою, сиділи удвох на гойдалці, і в обох нас було однакове бажання — витіяти що-небудь нове та цікаве.
— А чи таки не попрохати, щоб нам дозволили погнати телята на толоку? — сказала я.
— Давай попрохаємо! Може, і вдасться.
Погнати телята на толоку було нашою давньою мрією, але ми ніколи не зважувалися прохати дозволу, бо були певні, що нас осміють, а дозволу не дадуть.
— Ну, ходім! — наважливо сказала Варка і спинила гойдалку.
Прийшли ми до старших дуже засоромлені і стали.
— Кажи ти! — сказала мені Варка, підштовхуючи мене вперед, а сама одступаючи назад.
— Кажи ти! — сказала я, роблячи так само.
— Кажи!
— Кажи!
Я почала ледве чутним голосом:
— Чи можна нам телята… — В мене увірвався голос, бо всі на мене дивилися такими очима, мов сподівалися, що я маю казати якусь велику дурницю.
Варка, побачивши, що справа може загинути, з одчаю голосно скрикнула:
— Телята погнати пасти на толоку!
Старші посміялися з нас, але дозвіл дали. Ми бігом утекли в сад і знову посідали на гойдалці, щоб порадитись, як і що робити.
— Як тільки пообідаємо, та й гайда! — мовила Варка.
— А за обідом будемо їсти дуже мало. Візьмемо а собою полудень і будемо полуднувати, як справжні пастухи. Коли будемо голодні, то полудень здасться смачніший. Візьмемо хліба, солі, огірків і кавун, попрохаємо печені…
— Печені? — здивувалася Варка і аж скривилася. — Де ти чула, щоб справжні пастухи брали собі на полудень печеню? Тоді ми не будемо як справжні пастухи.
— А й правда!.. То я забулася! — згодилася я, і мені стало неприємно, що сказала таку дурницю.
Ми почали лаштуватися.
Тоді у мене був возик, що зостався ще від тих часів, як я не вміла ходити і мене возили. То був звичайний плетений возик на справжніх, кованих залізом колесах. Я навчилася їздити у йому самотужки. Для сього треба було взяти у кожну руку по одній міцній палиці, сісти у возик і, упираючись ними в землю, посувати возик уперед. Так ми вміли їздити досить швидко, і втіха від того була нам величезна!
Збираючись на толоку, ми положили у возик рушник з харчами, рядно та кілки для намету і поки що завезли возик у сарай, щоб коти або собаки не поживилися нашими харчами.
По обіді, коли старші полягали відпочивати, ми зайняли телята і погнали їх за ворота, через дорогу, на толоку. Я вимахувала довженною гнучкою лозиною і гукала на телят. Варка держала свою лозину під пахвою і тягла за собою на шнурі возик.
Толока була без краю довга, але не широка, бо з одного боку був садок, а з другого сусідський баштан.
Ох, як гарно та весело було нам тоді! Ми почували себе зовсім дорослими, бо нам же доручено велику справжню справу. Це ж бо не жарти — пасти телята! Вони ж могли б піти на чуже або просто куди-небудь повтікати, коли б не ми.
Сонце припікало. На селі було тихо. Телята були якісь непевні на погляд, мов щось надумали заборонене, і не хотіли пастись.
Ми розіп'яли на кілках рядно посеред толоки, на самому сонці. Звичайно, можна було просто піти та отаборитись під тином біля саду, де був холодок, але це ж було б дуже вже просто. Такий холодок можна було знайти і дома, не виганяючи телят на толоку. Ми, як справжні пастухи, повинні були примінятися до обставин і захищатися від сонця своєю вигадкою.
Намет наш вийшов дуже тісний та куций, у йому можна було сховатися тільки по пояс. Окрім того він чогось не стояв і кілька раз падав.
Тільки ми з Варкою добре примостилися під ним, як я побачила, що телята вже прямують до сусідського баштану. Я швидше побігла та завернула їх. Пригнала в ж до самого намету.
— Бач, Варко, коли б не ми, то телята увесь баштан потолочили б! — сказала я, забуваючи, що якби по ми, то телят би й не було на толоці…
Телята стояли, посхилявши голови до трави, наче б паслися, але я, лежачи, добре бачила, що вони щось інше мають на думці. Нібито попасаючись, вони всі разом почали одходити все далі та далі од шатра, потім раптом, позадиравши хвости та вибрикуючи, пустилися до баштану.
Я кинулась за ними. Настигла їх тоді, як вони вже приступали до огудини.
Одігнавши їх, я знову вмостилася під наметом біля Варки.
Не минуло і п'яти хвилин, як телята знову подались на чуже. Мені вже стало трудно стільки бігати за ними по сонцю.
— Варко, — мовила я, — он телята знову на чуже йдуть!
— Треба, значить, завернути, — відказала вона, заплющуючи очі.
— Може б, ти сього разу завернула!
— А чому ж не ти?
— Бо я ж уже кілька разів бігала!
— Так ще раз побіжи, а то мені якось не хочеться вставати.
Це мене роздратувало, і я зауважила:
— Адже ми разом взялися пасти… А тепер виходить, ніби я сама…
— Я не знала, що ці телята тільки те й робитимуть, що бігатимуть на чуже! Якби знала…
— Ну, так що робитимеш? Я сама не буду їх пасти!
— Нехай будемо через раз. Ти сей раз заверни, а я удруге… Може, вони більш уже не бігатимуть… Таке сонце, що й під наметом душно, а тут ще ганяй за ними!
Я ще хотіла сперечатися, та побачила, що телята вже близенько біля баштану. Довелося бігти.
Через кілька хвилин телята, попасаючись, знову пішли від нас.
— Варко, твоя черга завертати.
— Вони ще не на чужому.
— А що ти думаєш — завертати їх тільки тоді, як вони потолочать огудину?
— Та, може, вони й не схотять туди йти! Хто його зна, яка в їх думка!
— Варко, вони вже біля баштану! Біжи!
— А що б їм! — гнівно гукнула вона і вилізла з-під намету.