Де б воно не побачило яку білизну, яку одежу, зараз вхоплювало її і, наскоро пожвякавши, ковтало. Скільки воно у нас тоді всячини знищило, так і не злічити. Далі, позаяк вже стали берегтися та нічого не вішати так, щоб йому можна було дістати, воно почало перескакувати через високі паркани та навчилося спинатися на задні ноги, коли що високо висіло. Потім унадилося до сусід і там наробило чимало лиха.
Якось я побачила, що покоївка необачно повісила рушник на паркані і що теля вже поспішається туди. Кинулась я бігти, але воно мене випередило. Коли я добігла, то в нього з рота стримів тільки кінець рушника. Я вхопила той кінець і витягла увесь рушник, зовсім цілий, тільки дуже заслинений.
А бувало, коли стоїш поблизу, то воно так і простягнеться, щоби вхопити за одежу, — і очі робляться хижі-хижі.
Згодом воно почало тікати на село і там навідуватись по дворах, де бачило яку білизну чи одежу.
Довелося продати його людям на хутір, де воно не могло робити стільки шкоди.
Поміж баранами було кілька визначних. Треба сказати, що кожна тварина, коли з нею обходитися та придивляти до неї, здається розумнішою, ніж думають звичайно про неї люди (може б, і індики показалися б розумнішими, коли б я до них краще придивлялась).
Приміром, барани. Адже кажуть: дурні, як барани. Але коли з ними краще познайомитися, то бачиш, що вони зовсім не дурні.
Восени вони у нас паслися на подвір'ї. Я їх дуже боялася, бо вони билися. Коли не встигнеш втекти або нікуди тікати, він розженеться та й вдарить своїм рогатим лобом, мов каменем.
Познайомилася я з баранами вже тоді, як мені було десять років.
Хоч се вже буде відноситися не до їхньої історії, а до моєї біографії, я мушу розказати, що дуже любила ‘іоні. Розуміється, запрягати справжні коні та правити тими я не могла.
Тим-то я користувалась чимсь іншим, впевняючи себе, що то справжні коні. Зовсім малою я їздила на паличці; тоді у мене були усякі "коні", котрих я навіть любила, котрих водила напувати і котрим носила сіна, наче вони були справді живі.
Коли раз хтось відтоптав хвіст моєму улюбленому гнідому, я плакала. Мені було жалко, бо здавалось, що його болить. Коли я стала трохи старшою, мені так само хотілося їздити верхи. Тільки палички мене вже не вдовольняли. Хотілося хоч вже не справжнього коня, але все-таки якогось живого.
На чому ж я могла їздити? На телятах? Так у них спини попереломлюються. Собаки теж не підвезуть. Хіба на баранах?
Але ж я і здалека боялася до них приступити. Та вони й самі не припустили б мене, бо були дикуваті. Я порадилася з одною дівчиною. Вона мені сказала, що коли була малою та пасла вівці, то частенько їздила на баранах і вже знає, як з ними поводитися.
Я попрохала її стати мені в пригоді, і одного дня, загнавши баранів у закуток біля возівні, вона вхопила одного за роги і скочила верхи на нього.
Він кинувся тікати, і вона покотилася у бур'яни. Але я вже знала, як треба робити. Щоби довго усього не розказувати, я скажу, що привчила баранів справлятися замість коней. Вони так призвичаїлися до мене, що прибігали, коли я їх кликала, лягали біля мене, коли я сиділа, і дозволяли мені робити з собою все, що я хотіла. Але хто міг подумати, що тим лютим баранам можна було надівати на роги "уздечку", а на спину "сідло", їздити на них верхи та правити, наче кіньми. Очевидна річ, що я поводилася з ними дуже ласкаво, годувала і ніколи не била. Ні один мене теж ніколи не вдарив. Я часто їх пригощала ячменем та лопухами, котрі вони дуже любили.
Найстаршим був у них великий чорний, вже трохи посивілий баран з золотистими блискучими очима.
Я не любила його, але шанувала. Він теж не виявляв ніякої прихильності до мене, однак ні разу не вдарив, хоч інших бив дуже часто. На ньому я й не трібувала їздити.
Я найбільше любила невеличкого білого барана з жовтуватими рогами, за які я його назвала Злоторогим. Він теж був немолодий, але першим привчився і був добра та щира тварина.
Тільки я на ньому взагалі не часто їздила, бо боялася його втомлювати. Він любив, щоб я його гладила по морді. Другий баран, на котрому я їздила найчастіше, називався Сивий. Був він великий, високий і ще молодий. Вдача у нього була не дуже-то гарна: любив битися, особливо з моїм Злоторогим, але, як кінь, був добрий, бігав швидко, не трусив, і правити ним було легко — відразу все розумів.
Четвертий був зовсім молодий і звався Бистрий. На ньому було трудно їздити, бо був дуже непокірний і любив скидати. Навіть сісти на нього було нелегко, бо не стояв, а треба було сідати, як він біжить. Коли до мене приходила моя подруга Варка, я завсіди давала їй Сивого. Але їй все заманювалося їздити на Бистрому. Кілька разів він її скидав, а востаннє так з розгону кинув її в кропиву, що вона більше не зважувалася на нього сідати.
Другої осені я теж їздила на баранах, хоч мені було вже трохи соромно. Але ж так було приємної Отсе, бувало, їдеш на барані і поперед себе других женеш. Заїдеш поміж височенні бур'яни, нічого ніде не видно, тільки небо вгорі ясніє. Здається, ніби їдеш якимсь тропічним незайманим лісом, стародавньою пущею. Нібито й не знаєш, куди приїдеш і що трапиться у дорозі. Правда, я ніколи не зустрічала ніяких хижих звірів і не приїздила ні до яких дикунів-людоїдів, але траплялось несподівано виїхати на незахищене місце і опинитись перед такими очима, перед якими мені зовсім не хотілося показуватися верхи на барані.
Особливо я боялася виїхати проти дідуся. Але як не береглася, а раз таки опинилась перед ним. Тоді на моєму коневі було синє з червоною облямівкою сідло, уздечка була обшита червоною стьожкою з блискучими ґудзиками.
Дідусь не хотів завдавати мені сорому і відразу став дивитися в другий бік. Ніби мене і не бачив. Я швидко скочила з барана і потягла його назад у бур'яни. Тоді я вся трусилася від сорому та жаху.
Їздила я на баранах аж три осені. Далі було вже і соромно, і шкода баранів, бо я стала велика, то їм було важко мене возити.
* * *
Історії я так і не написала. Кілька разів починала, але якось погано виходило. Річ в тім, що в історію кожного народу впліталося стільки моїх власних спогадів, що вона часто оберталася ніби на мою власну життєпись. Історія — не історія, спогади — не спогади. Так моя мрія і не здійснилася.
Жаби
Коли я була малою, у мене малося багато всяких ляльок та забавок. Пам'ятаю, наприклад, цілий "гарнітур" — канапка, столик і крісельця, та стільчики з темного різного дерева для ляльчиних покоїв, зелену карету, усяку худобу тощо. Звичайно, було кілька ляльок, що мали дуже гарне вбрання: так — чорнява та синьоока мала чудове українське вбрання, червону шовкову сукню та синю вовняну; білява, з карими очима, мала все біле шлюбне вбрання та рожеву сукню, вся в плетеві, і ціле зимове одіння.
Але я та Маруся (дівчина моїх літ, що жила в нас) та тринадцятилітка нянька Настя (мені самій тоді було ледве сім літ), що разом з нами, меншими, захоплювалась забавками, щось мало гралися тими пишними ляльками. Нам були миліші ті ляльки, що ми власними руками робили з платочків.
Напевне, всім відомо, як робляться такі ляльки: зав'язується вузлик з білого платочка — це голова; на вузлику намальовуються брови, очі, ніс та уста. Потім скручується другий верчик і прив'язується впоперек під головою — це руки. Тоді вже таку ляльку прибирають. Сяк-так шиється сорочка, стан обгортається червоним або рябеньким платочком — то ніби спідниця, менший та вужчий, іншого кольору платочек — попередниця; плечі загортають хусткою, звичайно чорною, а голова зав'язується теж хусткою, тільки барвистою.
Коли ж лялька — чоловік або парубок, то її, без довгої роботи, всю обгортають чорним або сірим і підперізують якою-небудь кольоровою вовниною.
Таких ляльок у нас потроху набралося дуже багато. Думаю, що то не буде занадто, коли я скажу, що у нас їх було з півсотні.
В ту пору ми вибрали собі для гуляння світлицю, і там дійсно запанували — не так ми, як наші ляльки. Треба ще сказати, що ми їх, не знаю чого, назвали королями, але старші, теж не знаю чого, заборонили нам так їх називати і звеліли вибрати інше назвисько. Думали ми довго і, теж знов не знаю чого, назвали їх жабами.
Наші жаби розташувались скрізь у світлиці, але головна їхня домівка була під роялем. Там були їхні покої. У самому кутку — світлиця, далі — їдальня та спальня. Все, всі меблі у жаб'ячих покоях були зроблені нашими руками. Каліки бути ті меблі, незграбні, та нам вони були більш до вподоби, ніж ті даровані, що лежали так і не займані в скринях. По стінах у жаб'ячих покоях висіли наші власноручні малюнки, підлоги вистелили килими нашої ж таки роботи.
У другому кінці світлиці, під столом, накритим довгим обрусом, на пухнастому килимі, ми зробили жабам сад. Се, пам'ятаю, було восени, коли вже не було ніяких квіток. Ми наламали соснових гілок, назбирали півсухої папороті і поставили у глечиках з водою під столом, на килимі.
Одно слово, було в наших жаб усе, і нам я ними було дуже весело. От тільки бував іноді клопіт, як у жаб'ячі хати залазили кошенята. Се разом бувало й дуже смішно, бо ми тішилися кошенятами ще більше, ніж ляльками, і не могли їм забороняти, як вони починали хазяйнувати.
Вони перекидали всі меблі, і часом трощили їх, зривали з стін малюнки і в зубах виносили насеред хати, щоб гратися.
Одначе далі доводилось-таки не пускати кошачого роду в світлицю, бо не можна було зробити ладу у жаб'ячих хатах!
Нема чого дивувати, що тих жаб у нас було дуже багато. Річ в тім, що ми з ними уряджали такі забави, котрих не можна урядити з кількома купованими ляльками. Наприклад, весілля з дружками, з боярами та з гостями.
До сього треба було готуватись кілька день: убрати ляльки, як подоба при такій нагоді, напекти калачів, наробити ковбас тощо з товченої крейди та цегли, звити "вільце", прилаштувати селянську хату, наготувати коней та возів чи то саней для поїзду. Вози чи сани — з дощечок, коні з ломачок на чотирьох шпичках — все власної роботи.
Молодій та дружкам прироблювано коси. Чорнявим — з чорної вовни, білявим — з конопель.
Часом зміст бралося з пісні: батьки віддавали дівчину за нелюба. І вже тая з нас, що говорила та плакала за дівчину, так сама справді нажурювалася, що потім звечора довго не могла заснути — так їй було тяжко та сумно! І як же ненавиділа вона того нелюба (обгорненого чорним суконним платочком та підперезаного червоною вовниною), що був такий немилосердний та зав'язував світ їй, отій Марусі з кількох барвистих платочків! Хотілося хто його зна що йому зробити! Та несила була: за його ж стояли Марусині рідні батько та мати…
Досить часто гралися в "похід", себто як військо іде на війну, а рідня проводить вояків, плаче та журиться.
Річ в тім, що через наше село часто проходили полки, часом навіть отаборювались і на спочинок.