У тої Мурки найшовся син, жовтий, як гарбуз, через що його назвали Гарбузом.
Нехай в котячій історії Мурчин рід буде королівський рід, а інші коти, що були подаровані або що самі поприставали та мали нащадків, нехай будуть народом.
У Мурочки була Лиска, у Лиски Білочка, у сеї Жучка, у Жучки Киця. При Киці була на світі вже і я, і вона належала власне мені. Від сього часу мені буде легше писати історію, бо се я можу писати не по переказах, які не завсіди бувають правдиві, а по власних спогадах.
При Киці котячий народ був вже численний, але жив у згоді і ніякого безладдя поміж ними не було.
Але коли Киці було вже два роки, тітка Ліза привезла від знайомих маленьке муреньке котеня з дуже блискучими очима. З нього виросла дуже гнівлива кітка Чортиха, котрої боялися не тільки всі коти, а й люди і котра з самого малку намагалася зіпхнути Кицю з королювання, щоб самій королювати.
Коли вона їла зі спільної миски, ніхто э котів не зважувався їсти разом з нею, навіть найгордовитіші кітки та найдужчі коти. Киця ж завсіди їла з простими котами.
Чортиха не знати чого завсіди була розгнівана.
Приміром, пам'ятаю, що раз я сиділа в світлиці і вишивала простирало для сподіваних Кициних кошенят. Чортиха лежала на кріселку, недалечко від мене. Якось я зненацька випустила наперсток, і він покотився під Чортишине кріселко. Я нахилилася, щоб його узяти, а вона кинулася до мене і вчепилася обома лапами мені у волосся. Ледве я від неї оборонилася. Потім мені було дуже соромно, що вона мене побила.
Найдужче чіплялася Чортиха до Киці. Ся передше була така поважна кітка, велика та оксамитна, її всі слухали, всі шанували, а Чортиха так її переслідувала, що бідна Киця мусила завсіди від неї ховатися, паче остання. Скінчилося на тім, що одного літа Киця пішла жити до сусід та так і зосталася там навіки. Сусіди були люди убогі, і їй там доводилося жити досить злиденно, але все-таки легше, ніж там, де взяла гору люта Чортиха. Вона інколи навідувалася до нас, але тільки крадькома, щоби та її не бачила.
Стала Чортиха королювати над котячим народом. Коли стала королювати вона та її рід, усе пішло по-іншому. Між котами настали такі свари, що не тільки їм самим, а й нам усім доводилося гірко. Чортиха та її дочка Чортючка щодня призводили всіх котів до такої бійки, що трудно було їх і розбороняти. Крик, галас, біганина! Всі коти люті, перелякані, один одного боїться або один одного намагається скривдити.
Давніше, бувало, вони всі любили лежати на бабусиному ліжку — так, бувало, і вкриють його різнобарвним килимом. Але Чортиха з дочкою, і собі уподобавши те ліжко, більше нікого туди не пускали.
Раз у раз, разів по десять на день, вони кого-небудь били і при сьому самі ж таки страшенно кричали. Обі зони були маленькі, сухенькі, золотоокі і такі жваві, що ніхто не міг справитися з ними.
У Чортючки була дочка Замурзанка (у неї на носі були якісь такі плями, що вона завсіди здавалася мов замурзаною). Але ся була така вже лиха, що ще не навчилася добре ходити, а все в коші заводила з котенятами свари, а старим кіткам передряпувала носи.
Її довелося віддати до знайомих, де вона жила одна, і їй там нікого було бити та мучити.
При королюванні Мурчиного роду визначився котик Гвоздик, що був чорний з білим, а ніс мав такий пописаний, що він нагадував квітку, так званий хінськйй гвоздик. Він буває білив з червоним. Гвоздик був дуже розумний і розсудливий. Моя бабуся так йому віри доймала, що раз поручила доглядати маленьке курча, котре квочка вилупила десь у бур'янах, а водити не схотіла. Се було восени, і Гвоздик любив сидіти на вікні та грітися на сонечку, розглядаючи, що діялося на подвір'ї.
Бабуся пускала під нього курчатко, і воно, горнучись до теплого м'якого котика, почувало себе дуже гарно. Гвоздик усе дозволяв. Але одного разу ми почули, що воно страшенно запищало. Кинулись ми туди і побачили, що Гвоздик вже несе його в зубах. Його зараз впіймали, і курча відняли живе і здорове. Я ніяк не могла зрозуміти, навіщо він його взяв. Може, йому обридло з ним панькатися і він хотів збутися його, а може, впало на думку, що його можна з'їсти.
У нас ще багато говорилося про вірного Медведика, сірого та великого кота, що був мій з мамою і ніколи з нами не розлучався.
Одного літа ми поїхали гостювати до свояків, а бабусю попрохали доглядати Медведика. Вона його теж дуже любила. Після нашого від'їзду Медведик кілька днів нічого не їв і все ходив по хатах та блукав по подвір'ю, шукаючи та кличучи нас. Він був такий сумний, що, казали, на нього було жалко дивитися. Потім вів став трошки їсти, але дуже мало, тільки-тільки, щоби не пропасти з голоду. Коли ми приїхали, то ледве пізнали його, так він змарнів.
З Мурчиного роду мені дістався майже зовсім білий котик, котрого всі величали Павлом Івановичем та казали йому "ви". З самого малку він був великим, міцненьким котенятком, а потім почав чогось все хворіти та хворіти і так й зостався хворим на все життя. Він був маленький, миршавенький, не ходив гуляти, і ніколи йому не хотілося їсти.
Я його дуже любила і все робила, щоби тільки він видужав. Найперше його треба було добре годувати, а він майже нічого не хотів їсти. І то тільки тоді, як і йому приспівувала. Оце, бувало, приспівую — він і береться до їжі, тільки перестану — він їсти кидає. їв нешвидко і неохоче, що доводилося іноді по півгодини співати. Та ще було таке: співаю сумної, він їсть помаленьку, заспіваю веселішої — він їсть швидше, ще веселішої — він ще швидше. Всі з нас сміялися.
Потім він все-таки одужав і хоч не виріс, але став огрядненьким, повновидим котом.
При королюванні Чортишиного роду визначився підліток Масько. Він був якийсь особливий, не схожий на інших. Приміром, він не любив м'яса і взагалі тої страви, що люблять коти. Зате він живився зеленою цибулею, салатою чи часником. Коли ж чув запах солоних огірків, то робився мов божевільний. Бувало, часто викрадає огірки зі стола. Він був сином бабусиної Галочки, але Чортиха забрала його собі і сама виховала.
Одного разу я побачила, що він стоїть у саду перед зачиненим вікном і щось держить у зубах. Придивилася: аж то малесеньке котенятко. Я швидше відчинила вікно, і він, ускочивши в хату, положив мале переді мною. У нас довго згадували сей геройський вчинок. Коли б так зробила доросла кітка, що вже сама мала котенята, се було б зрозуміле, але щоби кіт, та ще й малий, про таке ніхто ніколи не чув. Кожний кіт, та ще малий, ніколи не догадався би, що то котеня, а подумавши, що то миша, з'їв би його. Таке бувало.
З того котеняти потім виріс темно-сірий котик з чорними оксамитними смугами. А Масько пішов літом жити в ліс та так там здичавів, що більше до нас і не вернувся. Ми його бачили тільки здалека, коли він приходив відвідувати наших котів.
Потім нас дуже потішали дві кіточки: Маленька та Сіренька. Вони були молодесенькі і однакові на вік і дуже щирі подруги з самого малку. У обох разом найшлися котенята. У Сіренької вони були якісь слабі і через два дні загинули, а у Маленької найшлося тільки одно, досить велике і довге.
Їм поставили в кутку кіш, послали сіна, заслали чистенькою рядниною, і обі кітки мусили доглядати та виховувати свого одинчика. Але ж вони й самі були майже котенята, і їм самим ще хотілося гуляти, а не сидіти цілий день у коші. Вони найдужче любили сидіти у нас біля будинку. Щоби не кидати малого самого і щоби не сидіти біля нього цілий день, вони от що видумали: Маленька брала його за потиличну, Сіренька біля хвостика та несли туди, куди їм хотілося.
Котячий народ провадив невпинну війну з собачим. Багато котів загинуло в тій безглуздій боротьбі. Скільки ми не доглядали, скільки не обороняли, але собаки часто перемагали бідних котів і душили їх.
III
Далі я думала, як напишу історію собачого народу.
Відкіль він прийшов у наш двір і від кого повівся, се я не могла дізнатись у самих найстарших. Бог відав, може, собачий народ прийшов сюди ще з тими людьми, які уперше оселилися тут, на краї степу, над болотом.
Наші собаки були простісінькі селянські собаки — одні з довгими рівними хвостами, другі зі скуйовдженими, важкими, повними реп'яхів, нечепурними.
Поміж собаками завсіди був один найстарший, котрого всі інші боялися і з котрим ніколи не сперечалися. Зустрічаючись з найстаршим, всі інші в ознаку пошани та слухняності покірливо лягали перед ним.
Собачі королі завсіди були якісь похмурі та люті не тільки до собак, а й до людей, не тільки до чужих, а й до своїх.
Різниця між котячим та собачим народом була ще та, що у котів здебільшого були королихи, а у собак неодмінно королі. З них, крім лихої вдачі, ні один нічим не визначився.
Найстаршою у нас була Рябка, невеличка гладенька собачка, що завсіди лежала на рундуці. Вона майже всім нашим собакам приводилася або матір'ю, або бабою, або прабабою. Вона нікому не діймала віри і нікого з чужих не припускала до рундука. Навіть своїх завсіди добре обдивляла, особливо коли вони надівали що нове, чого вона ще не бачила. Раз, коли я уперше наділа нові чобітки, вона вхопила мене зубами за ногу і прокусила чобіт. А ми ж з нею були великі приятельки.
У неї між іншими нащадками була дочка Лиска, дуже розумна, хитра та розбишакувата.
Коли у Лиски найшлося перше цуценятко, Рябка забрала внука собі і не віддавала матері. Та, бувало, сяде біля колод, під якими Рябка ховала малого, та й почне вити так, що аж сумно робиться. Я піду, заберу цуценя і віддам Лисці. Рябка прийде і віднесе його назад. Так було, аж поки воно виросло.
Виросло страшенною розбишакою. Ганялося за курками, за котами, за баранами та телятами; рвало одежу людям. Але парубки-наймити його дуже полюбили, і от за що. Бувало, вони у свято зберуться де на колодках і почнуть співати. Він прийде, сяде проти них і слухає, та так уважно-уважно. Видно було, що співи йому дуже подобалися. Коли ж вони починали співати веселенької та швидкої пісні "Про Саврадима", він починав у такт вихитувати головою, потім схоплювався, крутився на одному місці і верещав, як навіжений.
Парубки його самого прозвали Саврадимом і завсіди панькалися з ним. Він же таке з ними витворяв, що я не знаю, як вони йому вибачали.