Згадки про мою смерть

Василь Королів-Старий

Сторінка 8 з 30

Кажуть, що в теплій порі року, вистачає двох укусів нараз, щоб людина вже не очуняла. Якщо то правда, то оті чотири тарантульські розігріті багатирі, напевне, без намагання привели б мене простісінько до раю.

По огляді терену виявилось, що я ліг на кілька тарантулових норок, а це видимо тим милим тваринкам перешкоджало робити їхню вранішню прогульку. Зі всіх колег ще тільки один скинув із себе одного поганенького тарантула.

***

Та важливіші пригоди стались при зустрічі з собаками.

Одного дня, як ми, молодеча, гуртом ходили до близького лісу "Рогу" по квіти, ягоди, гриби, — побачив я там красну полянку, вщерть залиту соковитою червоною смолкою. Тоді не було при мені красок, то ж другого дня узяв я пуделко акварелей і альбомчик та пішов змалювати отой червоний килимок.

Кликав із собою братів, та ж кожен мав щось ліпше на програмі й ніхто мені не товаришив. За якусь годину-півтори я був готов і поспішав додому обідать.

Сонце смажило з ідеально блакитного неба, кидаючи на сріблясту дорогу темні глибоко-сині, аж чорні тіні від високих плотів тіточчиного саду, що охоплював один бік широкого майдану й царини. На майдані — ні духа, лише кілька курей блаженствували в пухкому поросі дороги. Я вже мав повертати в суточки, що вели до воріт нашої садиби й щойно вступив у затінок, аж із-за бурти, може всього кроків на тридцять переді мною, появився величезний пес, що гнав просто на мене. Пес на селі — звичайна річ і ми все посміхались над тими, хто лякався пса, співаючи:

— Запорозький козак,

А боїться собак!

Та ж пес, що летів на мене, міг би злякати й неозброєного запорожця. Велика голова з роззявленою пащею спущена низько додолу, з язика — волочиться нитками піна; зачучвірена, розкуйовджена шерсть, спущений додолу товстий хвіст. Не треба бути ветеринаром, щоб із першого погляду запідозрити скаженюку.

Тікати, чи дратись на пліт, що мав широкі острішки, — вже не було часу. Пішов по мені мороз. Серце вдарило на страшну тривогу. Так заклепало на ґвалт, як стукає замкнена в хаті при пожежі дитина.

— Господи порятуй! — встигла блимнути сама собою в голові стрільчаста молитва, а я притулився до плоту. Нагодою був не в світлій, як звичайно буває влітку, одежі, але в темно-синій.

Скажений пес пробіг біля мене у віддалі двох кроків. А, коли віддалився кроків на двадцять, почав крутитись на місці, а потім став розривати собі м'ясо на нозі, очевидно в місці вкусу тим псом, що передав йому заразу. Мені стало щіткою волосся на голові, немов би аж піднеслась легенька, літня шапочка. Я ще стояв, не рухаючись і не дихаючи, поки собака вирівняв своє велике тіло й подався далі, не повернувши до мене.

Чвалом я дременув додому: ані моя цибата Люїза тоді б мене не догнала! Всі хлопці враз ухопили за рушниці й майнули наздоганяти скаженюку. Але по потворі вже не було сліду. Та ж над вечір вже оповідали, що скажений пес "покачав" чимало собак, покусав поросят, качок та інших тварин, але — на щастя — не було жодної людської офіри.

Хоч і нема в мені заячої крови й хоч потім ще багато разів у житті довелось відчувати жах, однак ця зустріч з великанською скаженюкою, якої б я голіруч побороти не зміг, належить до згадок про найстрашніше, що я зажив до сьогодні. Дійсно, цілковиту правду сказав відомий шведський лікар Аксель Мунте: "Жах перед сказом є зовсім такий же страшний, як і сам сказ".

***

Одного вечора відвідав мого тата невеличкий дідич із Жуків, п. Данько. Цей чоловік придбав собі чималу популярність широко довкола й часто його звали турком. А це за те, що якийсь час мав він маєточок у Туреччині, що було майже неймовірним, бо ж Туреччина була одною з двох країн, де чужинець не смів купувати землі на власність. Але ж наш беручкий землячок таки умудрився, хоч "турок похитрєй усіх", — обкрутити кругом пальця й турчина тай мав власну посілість в чудовім краю, біля Ризе. Не менш був знаменитий Данько й тим, що писав — листи й документи — виключно на жовтому папері й синім атраментом. А за тих часів було мало таких досвідчених, що розуміли б значення того, як говорили довкола, "дивацтва". Коли ж потім хтось написав був у старій Київській "Раді", за мого секретарювання, статтю про московську жандармерію, що мала синю уніформу з жовтими пружками (кантами) й дав тій статті іронічний наголовок "Жовто-сині", — Данько прислав до редакції грізного листа, лаяв усіх нас за зневаження наших святих барв і відмовився надалі отримувати таку ганебну газету. Але ж за часів моїх перших зустрічей із Даньком, був він знаменитий іще й тим, що мав славу одинокого на цілу Полтавщину великого виробця овочевих вин.

Почувши, що всі ми говоримо між собою по українському, а наші панночки, як побачив здивований гість, ще й в українській ноші, Данько не відступився, поки не отримав від нас обіцянки, що ми відвідаємо його в найближчім часі на його "хуторі-зимовику".

На ровері яких 20 кілометрів ще й тепер для мене — жодна віддаль. А за тих часів ми могли б туди й назад проїхати може й п'ять разів за добу.

Тож невдовзі чималим товариством — хлопці й дівчата — майнули ми з візитою до славного турецького винороба, співаючи по дорозі:

"Дай Боже, щоб козаки наші пили-гуляли,

Хорошії мислі мали".

Зимовик та й сам запорожець вельми нас зацікавив. У хаті були цінні збірки старовини, а сама хата стояла у величезному, гектарів на 10–12 овочевому саду. Глибокі й довжелезні льохи з рядами бочок, наповнених усякими овочевими "мальвазіями" — "Мадейрою", "портвайном", "барзаком" і навіть "шампанами", що ми їх мусіли коштувати, зробили нашу ретурну подорож зовсім не такою виграшкою, як вона була з Диканьки в Жуки. В цій поворотній дорозі вперше я бачив, як велосипеди колег писали "мисліте", сталось кілька менших "аварій" і — чого у нас "не було й у заводі" — п'яна сварка. Досадно було й те, що одна з панночок забула на гостиннім хуторі свою туалетну торбиночку та інші речі. Вертатись було запізно, а їхати знову — ніби ще раз напрошуватись на вино. Та ж "для вас, красуні, моє серце б'ється стало, без змін"… і не було як відмовити й нашій гості, коли вона попрохала мене їй ті речі привезти.

Я та молодший син моєї тіточки другого дня сіли на коней і подалися знову до Данька. Виїжджаючи, я по звичці поклав у задню кишеню невеликий револьвер.

"Запорожець" зрадів нами ще дужче, як учора, бо ж ми були "без бабського насіння".

— "Молоді ліси ростуть для будуччини" — сказав один відомий чеський маляр, — розважав нас за чарками милий господар.— А я й собі також міркую, що і я живу тільки для будуччини, для будуччини нашої України. Отже ми — колеги, і можемо тут повторити сцену з "Вія": дуже мені хотілося б до школи, до високої школи. Та ж до якої, коли ж тут — усі "академії" — кацапські?! — відводив свою самотню душу "запорожець".

А на столі все виростали нові пляшки з слив'яними портвейнами, з анґрештовими малагами. І коли ми вилізли на коней, нам точилася голова дужче, як попереднього вечора на роверах.

— Та не їдьте по дорозі! — научував нас Данько.— Чого ходити утертими шляхами, коли ж ось так манівцем ближче й ліпше. Всі козаки їздили просто.— На конях бо — сама радість їхати степом. А це ж — наш "малий степ".

Ми й поїхали тим степом, де були розлогі пасовиська Кочубеєвих овечих отар. Їхали вируділими травами помалу, куняючи на сідлах. Побачили дуже здалека великі отари й помітили, як від них відділюється кілька сірих цапок, що прудко несуться до нас, прорізуючи, як сказав би наш поет, "бур'ян незайманих степів". Здалося нам, що до нас долітають і людські голоси. Вже потім ми довідались, що то були попереджаючи вигуки вівчарів, людей таких же примітивних, як і наші старовинні "овчухи". Зненацька з-під ніг наших коней пурхнув табун куріпок і своїм фурчанням злякав мою Люїзу. Вона хвицнула задом, а я з несподіванки сів їй на шию.

І добре, що так: цей рух зігнав з мене й мого брата дрімоту. Не впав же я додолу, бо ж таки був добре вправлений триматись у сідлі, хоч і сонний. Та ж і моя кобила, і "Ворон" під братом, раптом захропли й блискавкою зірвались до чвалу: близько за нами, мов кулі на кармелюкові, шалено котились з десяток величезних сірих вівчарок, ущерть зарослих довгими кудлами. Ми нахилились до грив і притисли коням боки стременами. Я все намагався витягти з кишені револьвера, але мої спроби були безнадійні: коні несли з такою прудкістю, що нам забивало дух і треба було відвертати голову набік, щоб дихнути. Де вже там маніпуляції в задній кишені, коби втриматись у сідлі! А вівчарки все гнали в нас у п'ятах, на віддаль якихсь двадцятьох кроків.

Були ми свідомі того, що якби якийсь з наших коней спіткнувся й упав чи скинув когось із нас із сідла, по тому лишилось би тільки закривавлене місце. Навіть другий не міг би спробувати рятувати, бо ж не спинив би ошалілого коня. Тож, обнявши мовчки витягнені кінські шиї, ми злились із своїми кіньми, давши їм волю робити, що самі знають.

Пробігши кілометрів зо три, собаки відстали. Коні зменшили біг, але їхня шкура під білою піною тремтіла, як при гарячці. Я глянув на брата й здивувався: його запалене сонцем та розігріте вином, завжди червоне обличчя, було неначе з сірого, зеленавого паперу, тільки іскрами горіли широкі зіниці.

— А… ти… зн-а-єш, — загикуючись спитав він, — що ти б-б-білий, як крейда?

— Певне, що знаю: бачу ж себе в тобі! Але ж ті цуцики без сумніву б нас почервонили…

***

Щоб уже не вертатися до коней, собак та вина, згадаю ще три дрібненькі, хронологічно непов'язані пригоди, що могли б бути матеріалом і для гумористичного фільму.

У жнива на селі дорога кожна, навіть ліва рука. Тому й ми всі, що провадили канікули в тіточчиному господарстві, щоліта бували в праці. Хлопці возили снопи, складали скирти, подавали й "настилали" на молотарці й пописувались своєю силою. Дівчата помагали в'язати, гребти, а потім метушились біля кабиці, щоб нагодувати якихсь чотири десятки робітників та поверх двох десятків нас — господарів і гостей. Очевидно, що дівчата пописувались своєю зручністю, грацією та куховарським мистецтвом.

Після молочення, що тривало зо три дні, перша думка була — на річку! А виїзд на річку взагалі був одною з найулюбленіших наших розваг.

5 6 7 8 9 10 11