Нудитись у Харкові? Майну в Київ, щоб побачитись… але не з тією оперною співачкою, що зайво загрожувала мені коханням Кармен. Була в мене там інша принада — моя наречена.
Було над вечір, коли я виступив із трамваю. По вулиці, клесами, як бекас, літав розсвічувач ліхтарень із вогненним язичком на довгій палиці. Біля Покровського монастиря я мав іще пройти трохи вулицею, поцукрованою легенькою порошею. Зненацька повз мене метнулась якась постать, відштовхнула мене набік і побігла поперед мене в долину, трохи підсковзуючись. Мені встигла мигнути в голові думка, що то так поспішає отой "світломет", аж ураз за моєю спиною чхнув браунінг. Одночасно праворуч біля мого вуха дзвизнула куля. Я сахнувся вліво, аж і біля лівого вуха дзизнула друга. Бранунінг чхав далі, випускаючи з-за моєї спини металевих чмелів.
Аж бачу, той чоловік, що випередив мене кроків на двадцять, посковзнувся, вимахав обома руками і впав лицем на хідник, ніби влип у камінну доріжку, стаючи разом широким і плескуватим.
— Ізвінітє, господін студент, ви не поранені? — запитав мене молодик із револьвером у руці.
— Здається, ні.
— Вот і прекрасно! Це ми вбили небезпечного злодія. Вибачте, будь ласка, за безпокойство. Ізво-о-щік! — загукав він на візника і на його візок потім детектив із полісменом навалили мертве тіло…
За тих часів дуже дотепними вважалися листівки з київськими образками між якими була намальована чимала дуля й під нею був підпис: "Прівєт із Кієва"… Тож і я, щойно встиг приїхати, мало-мало не дістав "привіту з Києва" від смерті, що знов протанцювала біля мене з обох боків.
***
Не з Києва, але з Полтави вертавсь я одного осіннього свята до Харкова. Блукав біля Полтави за слуквами в товаристві моїх полтавських приятелів. Потяг відходив по полуночі, мав над ранком прийти до Харкова, де я конче мусів бути з ранніх годин в інститутській лабораторії. Докінчувалися хімічні вправи, щось фільтрувалось уже з суботи, тож не вільно було перепустити терміну. Були й інші пильні справи, тож мав я цілий понеділок до пізнього вечора перебути в стінах інституту без відпочинку.
Але вже в Полтаві я почував на двірці важку втому, бо попередню ніч взагалі не спав, а цілісіньку неділю вибігав по лісах. Тільки у вагон — зразу буду спати! Дутиму, як ховрах!
Але ж, добре дуть, як дадуть! Потяг — переповнений, як маківка. Не те щоб десь умоститись спати, але й присісти нема де. Ну, доплачу до другого класу! Та ж кондуктор тільки замотав головою, як кінь у Спасівку: — Там і в проходах нема де повернутись.
Я почав продиратись до заднього возу: вантажу не маю, тільки трохи перешкоджає рушниця. На тих наших залізницях всі пасажири стреміли вскочити в ближчі до локомотиви вагони. Бо ж існувало пересвідчення, ніби при катастрофі, що їх не бракувало на російських залізницях, — то найчастіше відриваються задні вагони, вилітають з рейок і перевертаються, а тому — в них небезпечніша їзда. З погляду логіки виглядало це нерозумом, бо ж, коли б потяг мав на щось наскочити, так то — всамперед локомотивою, тобто найдужчий стусан мав би прийти саме в передні вози. Прецінь не раз я бачив образки катастроф в ілюстрованих часописах: усе там було найгірше спереду потягу. І пішов я в задні вагони, сподіваючись, що там не буде так завізно.
Та ж і там було, як у бочці з оселедцями. Лежали не тільки на всіх полицях, а навіть і на вузеньких — третіх поличках, під самою стелею, куди звичайно складали речі, побачив я ноги й голови. Я спинивсь під лампою й міркував: як собі помогти? Аж помітив, що з третьої полички дивиться на мою рушницю нестарий ще "дядько". Обличчя гарне, "полтавське" з карим оком і чорним вусом, аж я з приємністю до нього всміхнувся.
— А де ж дичина, господин студент? — спитався полтавець.
— Лишив у Полтаві, бо ж, бачите, хрещеним нема місця у вагоні, куди вже тут пхати зайців.
— Ха-ха-ха! — показав рядок перлових зубів землячок.— Та ж саме в цій тісноті залізничним "зайцям" — лафа!
Зав'язалась розмова, що не часто бувало в потягах російської імперії, де кожний пасажир, намучений незручностями й томливою їздою, був здебільше розлючений, непривітний і грубий. І впала мені думка-винахід, з якого я потім користав досить часто.
— Ой, бачу, що ви, чоловіче, спати не хочете, — сказав я.
— Хоч би й хотів, — нема вже коли: вилізу на третій станції.
— А що ви б сказали, коли б я вам дав семигривенника, щоб ви вилізли з полички вже тепер? Буде щось з того?
— А чом би й ні? Пожалуйте, господин студент! Дай, Боже, доброї ночі.
— Дай Боже і вам щасливо доїхати: ви зробили добре діло, бо я падаю від утоми.
— Та й ви зробили незле, бо двадцять копійок мені придадуться.
Рушничку — під стінку, шинелю — під голову. Ах, яка радість простягти перемучені ноги! Та ж поличка така вузенька, що аж небезпечно повертатись. А коли десь машиніст смикне потяг на станції, то я можу й злетіти на голови отим жидам, що, мов ластівки на дроті, тісно сидять один біля одного, підпираючи голови руками, спертими на коліна. То я зняв з рушниці перев'язь, а з себе міцний шкіряний пояс і затяг їх на залізні гаки так, що випасти б не міг, як той дядько, що випавши з такої полиці на раптовій припинці потягу, аж сам собі здивувався: — Невже ж це я так гепнув, що аж поїзд став?
Це була моя остання, розвеселена вдачею, думка. Одначе серед ночі я зненацька прокинувся й інстинктово вхопився за міцну залізну тичку, що на ній трималась моя поличка. Почув, що мене трохи болить у стегні, де приходився ремінь перев'язі. Дійсно, міг я добре гепнути, бо ж машиніст так смикнув потяг, що аж моя міцна перев'язнь перервалась. Чув я ще, що у вагоні — гармидер і крики, як у корчмі над ранок, та ж це мене не торкалось: перевернувсь я на другий бік, навіть не прив'язував перев'язі. Коли прокинувся — враз прийшов до тями з ляку: був ясний день, а я ж мав приїхати в Харків на світанку!
— Де ми є, прошу я вас? — спитав я пасажирів удолині.
Хтось назвав станцію на середині дороги між Полтавою й Харковом.
— Та що ви жартуєте? Ми там були в три години, вночі.
— Та ж були, а тепер — знову.
— Що ж таке?
— А те, що ви, студенте, маєте добрий сон! — відповіло мені кілька голосів разом.— Виходить, що ви ані не чули, що з нами було?
— А що?
— Добре казати — "що"! Та ж — катастрофа! Половина вагонів відірвалась, коли ми були на самому вододілі. Потім, річ видима, "заднім ходом" подалися назад до Полтави. Ледве нас спинили аж там-то…
— От, так штука! — здивувавсь я.— Дійсно не чув, хоч і прокинувсь, як цей ремінь різонув мене по нозі. Бачите: порвався.
— Як маєте тим журитись, лишіть на Петрівку: що там — ремінь. Кількох людей тяжко потовкло. А одній дитині хтось пальцями в'їхав у очі, так і повиколупував очі! Та ж у цім вагоні мабуть тільки ви самі лишились, бо ж усі, чекаючи, що вагони десь налетять на зустрічний потяг, повтікали до заду. Ну, та попередили станції, там затримали потяги й ми собі вільною путтю долетіли аж сюди, де вже пощастило загальмувати звичайними гальмами. Тепер уже їдемо знову до Харкова.
— От, так штука! — не міг я сказати нічого мудрішого з великого дива.
— Та не штука, студенте, а щасливий випадок!
— Або: чудо Боже! — озвався голос із кута.
***
Незабаром залізниця пожартувала зі мною ще раз, і знов таки — в Харкові.
Вже бувши на передостаннім курсі інституту, несподівано дістав я телеграму, приблизно такого змісту, від своєї нареченої з Києва:
"Важливі справи. Мусимо побачитись. Сьогодні виїду. Зустріч у Харкові в такій годині".
Я розхвилювавсь без міри. З Києва до Харкова — не блигомий світ. Наречена[24] щойно перед місяцем із великими труднаціями дістала вельми добру службу, то ж відлучитись було для неї не жарт. Чом же вона не викликала мене? І які ж це таємні й такі нагальні "важні справи"?
Ту добу я ходив, як очаділий. Я вже добре знав, що фізичний біль гіркий, але, як кокаїн: проковтнеш — і нема про нього й пам'яті. Але біль душевний — гіркіший за хініну: скільки не полощи рота, а він усе триває й триває. Ця ж телеграма, видима річ, анонсує мені тяжкі душеві страждання. Але ж — у чім вони?…
Щохвилини я поглядав на годинник і дивувався, як цей дурний апарат розтягує час. Робити, читати, слухати лекції, навіть спати — не дає той страх перед життям. Та ж, нарешті, — вечір. Та ж, нарешті, — і та очікувана година радості й смутку. Мале запізнення потягу — і я чую на щоці теплу сльозу радості й горя.
— Мама категорично велить мені негайно виходити заміж за… Що робити?
Довга й докладна нарада. Фінал такий: має витримати атаку, протриматись до весни на своїй посаді, при потребі — покинути рідну хату. На весні я поскладаю якнайшвидше іспити, знайду претекст здобути дозвіл інститутської адміністрації на шлюб, і ми поберемось. Одно слово, нічого оригінального, бо ж і в старовинній пісні співалося то саме:
— "Подай, мила, білу ручку
Щоб бачили люди,
Що малася чужа бути, —
Тепер моя будеш…"
Останній рік мого студентства проживемо вкупі в Харкові. Отже — розв'язка — чудова. Не маємо чого лютитись на маму: дякувати їй треба, що на цілий рік приспішує наш шлюб. Виходить, як той московський історик сказав: "Пожар Москви служил к єя украшенію!"
Таким чином, візит, що почався Шиллерівською драмою, перетворилась на радісну зустріч, що зробила нам світ самою ясою, а Харків — раєм. Тож тим тяжчою була розлука.
Другого дня, коли наречена від'їздила, я також узяв собі квитка й поїхав до Полтави, щоб скоротити моїй любій час її самітності в потягу. Коли ж ми розлучились у Полтаві, — моя гостя знову гірко плакала. Знову в нашій уяві виростала перспектива тяжкої драми, розросталась аж до трагедії, яку особливо тяжко буде переживати їй. Але все ж таки ми остались при попередньому вирішенні, корегувавши його тільки тим, що коли буде нестерпно, наречена кине все й приїде в Харків. Моїх заробітків і так вистачить на скромний прожиток двох, та ж і вона щось підробить. А влітку, як і більшість наших колег, поїдемо "на отхожіє промисли", тобто на працю боротьби з епізоотіями[25], ще й світа побачимо. Знов, як у пісні:
"Як не віддасть мати,
Буду мандрувати!"
Для успіху маємо все: молодість, спритність і завзяття. Коли б і нічого не можна було знайти за моєю спеціальністю, то вступимо до якоїсь театральної трупи.
А все ж таки неможлива жура тисла мене, коли я під'їздив до Харкова.