Камінь. Книга третя

Володимир Шабля

Сторінка 4 з 16

Вона має зламати їх усіх – усіх, хто вирішив, що чимось відрізняється від решти. А хто не зламається – має померти, ударною рабською працею прокладаючи дорогу комуністичним ідеям у таборах!

Піщана пастка

1932 рік, липень. Томаківка.

Сьогодні погода видалася похмурою та вітряною, але без дощу. Тому, починаючи з самого ранку, вся родина Шаблів у повному складі працювала на своїй дальній ділянці в полі. Цілий день збирали зернові й добряче змучилися.

А ближче до вечора батьки послали Петю додому: треба було ще впоратися з домашнім господарством. Хлопчина приніс вісім відер води для пиття, миття кухонного начиння та купання. Потім зібрав на городі помідори, огірки, кавуни й дині; склав усе на підлозі в коридорі. А насамкінець нагодував і напоїв живність, прибрав у сараях гній, додав підстилкової соломи. Підліток намагався робити все це швидко, бо хотів ще встигнути погратись із друзями.

Тим часом повернулися з поля втомлені батьки та брат.

– Мамо, я води наносив, овочі зібрав, із тваринами впорався, – відзвітував Петрик. – Можна мені взяти велосипед і поїхати погуляти?

– Їдь, – дозволила Марія, – тільки дивись, акуратно – не зламай веломашину! Вона нам так важко дісталася.

– Добре! – крикнув підліток, на ходу закидаючи ногу на двоколісного друга.

Він їхав, не тримаючись руками за кермо, – "без рук", як казали хлопці. Залізний кінь легко піддавався керуючим впливам, а вітерець бадьоро обдував напівголе тіло.

Через пару хвилин Петя був уже на спортивному майданчику. Друзів не було видно; лише старшокласники займалися "стрибками з трампліна" на велосипедах. Учні молодших класів рили для них ями в пісочниці, а кілька "ветеранів", по черзі сідлаючи наявні у них два "велика", із розгону один за одним долали ці перешкоди, в результаті чого виходили ефектні серії стрибків.

– Чого рота роззявив?! – прикрикнув ватажок старших хлопців Сашко на Петрика, котрий спостерігав за дійством зі сторони. – Теж хочеш стрибати з трампліна?

– Хочу, – скромно відповів Петя.

– Ви його бачили? – покотився зі сміху Сашко, звертаючись до своїх приятелів. – Він хоче!

Нахабно регочучи, здоровань театрально підняв "на диби" переднє колесо свого велосипеда, а потім, граючи м'язами, звернувся до підлітка:

– Спочатку обітри на губах молоко, та йди зроби для нас яму: до більшого ти поки не доріс! – бравуючи своїми величезними габаритами, він із задоволеним виглядом обвів поглядом товаришів. – Що за тупа малеча?! Вже пів години порпаються в піску – і не можуть зробити нормального трампліна! Нема серед вас жодного хоч трохи кумекаючого! – Сашко з викликом звернув свій погляд на менших, опісля на Петра та смачно сплюнув.

Молодшокласники потупили голови, а в Петі закипіла злість проти цього великовікового хвалька.

– Гаразд, – зійшов Сашко до милості відносно черні, а відтак із виразом своєї переваги на обличчі довів до Петі завдання: – Вирий для мене хороший трамплін, такий, щоб здорово підкидав; я його випробую, і якщо мені сподобається, тоді дозволю тобі раз-другий стрибнути з нами.

Великі хлопці поїхали, діти розійшлися, а Петя почав міркувати. Йому дуже хотілося провчити самозакоханого здорованя, й незабаром у хлопця визрів план. Він подумки уявив траєкторії руху велосипеда за різних конструкцій "трампліна", порівняв їх між собою та визначив очікувані наслідки. Вибравши потрібний варіант, підліток приступив до роботи.

У піску Петриком була вирита велика яма, полога з одного боку і круто нависаюча – з іншого. При цьому її конструкція являла собою мовби "пастку" для переднього колеса, із якої, рухаючись тільки вперед, воно ніяк не могло вибратися.

Задоволений своїм творінням, Петя певний час на відстані спостерігав за тим, що буде далі. Однак старшокласники все не поверталися, зате однолітки загітували хлопця на гру в козла біля річки. Він переключився на нове заняття і швидко забув про зроблений трамплін.

...

Ця історія отримала несподіване продовження наступного дня. Ідучи до центру Томаківки, Петя зустрів свого друга Юрка.

– Привіт! Ти на майданчик? – поцікавився той.

– Так.

– Не йди туди: там Сашко, злий страшенно! Всюди шукає тебе, погрожує побити.

– А що сталося? – не зрозумів Петрик.

– Це ж ти вчора змайстрував трамплін у пісочниці?

– Ну, не я один; багато пацанів рили ями, а я свою зробив уже після того, як старшокласники розбіглися. Проте з мого трампліну так ніхто й не стрибнув.

– Виявляється, Сашко все ж таки його випробував, – по-змовницьки усміхаючись, повідомив Юра.

– І що, чого ти так радієш? – осмикнув друга Петя.

– Сашко з друзяками пізніше повернувся на майданчик, побачив, що з'явився новий трамплін. Недовго думаючи, розігнався щодуху і – "Р-р-р-раз!": переднє колесо залишилося у хитро влаштованій пастці, а гроза всіх хлопців на очах своєї компанії в ефектному піруеті перелетів через кермо й гепнувся мордою об землю.

– Та ти що?! – здивувався Петя, витріщивши очі.

Він не очікував такого ефекту від свого винаходу, придуманого, вважай, інтуїтивно.

– В результаті у Сашка синець на пів обличчя, погнута рама велосипеда та дружний сміх товаришів, – завершив свою розповідь Юрко.

– І що він збирається робити? – запитав Петрик, який зрозумів, що пахне смаженим.

– Не знаю. Не знайшовши тебе, Сашко став розпитувати пацанів, як випрямити велосипедну раму. Хтось йому порадив бити по ній молотом через дерев'яну прокладку. Так він, коли я йшов із майданчика, шукав, у кого є молот. Думаю, зараз ремонтується.

– А що з приводу мене?

– Сам я не чув, але мені хлопці казали, що спочатку хотів відлупцювати. Згодом, правда, трохи пом'якшав. Мені здається, найкраще тобі сховатися на пару днів. Сашко хлопець відхідливий, і не буде вічно тримати камінь за пазухою.

Петя дослухався до Юркової поради – на якийсь час заліг на дно. Тільки через кілька днів він випадково зустрів Сашка на центральній площі, проте той вдав, наче нічого не сталося.

– Ну й слава Богу, – тоді полегшено зітхнув Петрик, крокуючи додому.

Прибуття до розподільчого пункту

1941 рік, листопад. Тавда.

Чергова залізнична станція принесла ув'язненим дещо нове. Це було те, чого вони так давно чекали та боялися. Масивні двері з брязкотом відсунулися, і одразу пролунав наказ, котрий за своїм змістом нагадував підсумковий, увінчаний дощем, гуркіт грому, що розриває тишу перед зливою; одночасно за формою ця команда була несподівано присмачена простодушним гумором:

– Громадяни ув'язнені, годі спати й відпочивати! Прибули до станції призначення. З речами на вихід! П'ятий вагон, виходь шикуватися!

Тавда прийняла арештантів легким пізньоосіннім морозцем, приправленим такими ж ледь відчутними сніжком, вітерцем і привітним сонцем. Вона ніби раділа свіжим силам, які щойно надійшли в її розпорядження, підбадьорюючи в'язнів жвавими, трохи нахиленими стовпчиками сизого диму з пічних труб.

– Громадяни ув'язнені! – чітко чеканячи кожне слово, лейтенант НКВС давав орієнтування черговій партії зеків. – Ви прибули до розподільчого пункту Державного управління таборів НКВС СРСР в місті Тавда. Найперше ваше завдання – відвідати санпропускник, після чого вас помістять у приймач-розподільник для проходження карантину. До місця відбуття покарання вас буде доправлено після закінчення терміну карантину в міру надходження заявок із лагпунктів. А зараз організовано, колоною по двоє, слідуємо за сержантом до санпропускника. Крок вліво, крок вправо вважається спробою до втечі: охорона стріляє без попередження.

По рядах ув'язнених пробігла хвиля емоцій, зітхань і вигуків, як завжди буває, коли люди отримують порцію інформації, котра ставить їх на межу майбутньої невідомості.

– Сержант, приймай командування, – вже тихіше сказав лейтенант.

– Всім перебудуватись в колону по два, – додав у свою чергу й сержант. – Дистанція в колоні – два-три кроки. За мною кроком руш!

Колона зеків у супроводі НКВС-ників із собаками похмуро рушила в дорогу, виступаючи разючим дисонансом прекрасній природі, погоді й такому затишному на вигляд містечку. Як і слід було очікувати, просування було повільним та хвилеподібним. Раз у раз хтось із ув'язнених падав. Товариші докладали зусиль, аби допомогти йому піднятися і продовжити шлях. Під час затримки ті, хто слідував позаду, змушені були зупинятися та чекати. Іноді затримка виявлялася надто довгою, й тоді у справу вступали охоронці, які намагалися криками та зброєю підігнати людей, що застрягли.


Шикування в таборі

Золоті червонці, що залишилися, – в туалет

1932 рік, вересень. Томаківка.

Повернувшись зі школи після обіду, Петя з Колею застали маму й бабусю плачучими. Марія ридала, уткнувшися в коліна матері, а та мовчки гладила волосся доньки, раз у раз окроплюючи його власними сльозами. Поглинені емоціями, жінки не відразу помітили хлопчиків, і ті деякий час стояли у дверях, із побоюванням стежачи за тим, що відбувається.

– За що, скажи, мамо, за що нам ще й це нещастя? – раптом з новою силою заголосила Марія, судомно охоплюючи широку талію матері та стискаючи її в своїх нервових обіймах.

– Що ж ти зробиш, доню? Життя таке... Доля така, – філософськи промовила Ірина, у свою чергу притискаючи до грудей бідолаху й обсипаючи її голову відчайдушними поцілунками.

– Паскудне життя! Погана доля! Не хочу так жити! – заволала Марія, в нестямі намагаючись відштовхнути матір.

Але та добре знала повадки дочки, а тому міцно утримувала її, намагаючись таким чином погасити спалах люті.

– Ну-ну, Мариночко, не говори так. Це гріх. Бог добрий. Він нам допоможе, – умовляла Ірина: – Молитимемося за Даню – і все владнається.

– Нічого не владнається! І ніхто нам не допоможе! Скоро нас усіх заберуть! Говорила я йому – йти з артілі, як тільки запахло смаженим, – не слухав, Ваську йому рятувати треба, а тепер сам за ґратами!

– Я не думаю, що арешт пов'язаний із артільними справами, адже Даня там все оформив чин чином. Він сам казав, що за документами комар носа не підточить, – заспокійливим тоном уголос розмірковувала Ірина.

– Тоді чому його загребли? – Марія округлими очима витріщилася на матір.

Поступово вона почала все більше відсторонюватися, а в очах з'явився з кожною секундою наростаючий зловісний вираз.

– Я зрозуміла! Це ти у всьому винна! Це ти намовила мене приховати від радянської влади ці чортові золоті червонці! Все тобі мало! А ОГПУ довідалося! І тепер може з хвилини на хвилину прийти по них! Ненавиджу! Усіх ненавиджу! – бліда, як стіна, Марія різко відсахнулася від спантеличеної матері, вирвалася з її обіймів та несамовито кинулась до дверей.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: