Олеся

Кропивницький Марко

Сторінка 4 з 15
А післязавтра післязавтрашнє!
Кіндрат Антонович. Ну да! Післязавтра післязавтрашнє!.. Тільки ти краще мовчи! Пантруйте, поштенний, далі за моїми думками. Наша Олеся не яка-небудь безприданниця, щоб нам надто хапатись її відданням,— розумієте? Був би я безштанько, а ви, як і тепер, дияконським сином, ви б зроду-віку і не подивилися на нашу Олесю..,
Знаменський. Напрасно, всегда, как нинє і прісно...
Кіндрат Антонович. Не вірю. Придане вам муляє очі? Положим, що гроші всьому голова. Так-так... Ще позаторік оті панки, що тут навкруги мають клаптики землі, надимали проти мене губи, немов не добачали мене; а тепер, коли Господь благословив мої труди, коли я здобув оцю земельку, то вже вони повернулись до мене очима; я вже не хочу з ними чоломкатись, а вони самі хапають мене за руку... Виходить, щоЛ хвортуна повернула колесо у наш бік, і копитали щось обозначають... Ви, паничу, чоловік без званія, а ми піднялись вгору настільки, що ніби й на панів закандзюбилися. Не на рівній вже лінії ми стоїмо. Ні копиталу, ні званія у вас, то яка ж вам і ціна?
Лукерія Степанівна. Яка ж вам ціна? Нікоторої.
Знаменський. Чи давно казали, що не знаєте, куди йти і яким шляхом? Одначе ж за свою лінію здорово вхопилися!..
Кіндрат Антонович. Ну, то були розсужденія, а це... Треба ж про що-небудь розсуждать?.. А як діло доходить до...
Знаменський. Значить, всі мої надежда і упованія були всує?
Кіндрат Антонович. Це вже ваше діло... А нарешті мушу сказати, що тут, у цім ділі, головну силу, має Олесина воля... Розумієте? Вона у нас одна... (Одійшов до вікна.)
Лукерія Степанівна. А ви не сумуйте та сватайте собі Негонілу Агапоновну, у неї і земельки десятин з п'ятнадцять, і левада, і садок, і грошенята, мабуть, є,— бо дуже скупенька.
Знаменський. Да, пожалуй! Бить может, з отчаянія і Неонілу Агапоновну посватаю. Томиться, давно томиться грудь моя под бременем гроз!.. (Б'є себе в груди.) Мовчи ти, уязвленное серце! Ах-ха-ха!.. (Почав ходить по хаті.)
ЯВА 12 Ті ж і Олеся.
Олеся. Мамо! Дайте ключі! Достану альбома. І нащо ви його знов заховали?
Лукерія Степанівна. Щоб кожне не бабляло руками. (Дає ключі.) Послухай, донечко, що Нихвінт Варфоломеевич кажуть.
Олеся. Що таке, невже цікаве? Шкода, мені ніколи послухать.
Знаменський (зітха). Всеконечно, ви догадуєтесь?
О л е с я. Чи не знов про чувства? Коли б ви менш про них говорили, то їх видніш би було. Та й задля чого ви цим турбуєте тата та маму?
Знаменський. Або добийте мене одним словом, або звеліть жить і счастієм наслаждаться!
Олеся. Навіщо ви такі рогаті слова промовляєте, аж страшно слухати? Я ще так мало на світі жила, а вам і те заздрісно, хочете відняти у мене волю?
Знаменський. Ваша воля при вас і зостанеться.
Олеся. Ні, дівоча воля до шлюбу; а шлюб взяла — волю віддала.
Лукерія Степанівна. Ох, донечко, правда, правда...
Знаменський. Нікогда я так не мислив. Єто напрасно!
Олеся. Скажу вам пряміщ: не до пари я вам. (Побігла.)
Знаменський. Что сіє? О, невжелі же конець прибли-зився, душе моя, твоїм упованіям? (Мальовниче вхопився за одвірок.)
Кіндрат Антонович. Така вже вона у нас, як бачите. Лукерія Степанівна. Своевольна. Знаменський. Погибли мої надежди, погибли мечти!.. Тепер же я дожив до чермного дня!..
ЯВА 13
Ті ж, вчитель, старшина, писар, псаломщик і ще два-три
чоловіка.
Вчитель. З іменинами! (Чоломкається.)
Писар. Пожелав вам всього луччого в мирі, щитаю довгом виразить поздравленіє!..
Старшина. Щитаю довгом... Ми до вас гуртом, щоб поодинці хати не вихоложувати, як кажуть...
Воздвиженський. Тепер уже в зборі вся наша аристократія.
Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна (вітаються з кожним). Спасибі, що не забули, дякуємо!.. Благодаримо!.. Садовіться! Милости просимо!.. (Сідають.)
Старшина (після паузи). Ви, Лукеріє Степановно, чудові хазяйка. У наших бабів гуси ще тільки починають нестись, а у вас вже й гусенята повилуплювались.
Писар. Ви образцьовая хазяйка! Хоч на всемирну виставку!
Чоловіки. А так-так... Образцьові, образцьов...
Старшин а. Средствія, мабуть, такого знаєте? Правду кажуть, що багатому чорт дітей колише.
Воздвиженський (показує старшині карти). Не теряя дорогого времені, приступим?..
Старшина. Я можу, не знаю, як другі.
Воздвиженський. Господа!
Розбирають карти.
Вчитель (до Знаменського). Що це ви, Нихвінт Варфоломеевичу, носа повісили?
Знаменський. Все на світі пустяки! Вчитель. Що це на вас найшло?
Воздвиженський. Матвій Гнатович, а ви стукнете? Вчитель. Я згодом, а тепер щось неохота.
У цю хвилю чутно дівочий хор. Писар. Тихше, тихше, господа!
Слухають.
Какой дивной мелодій, вперше чую!..
Старшина. Чудово як у вухах відляск лунає!..
Кіндрат Антонович (до вчителя). Ось слухайте, Матвій Гнатович, підіть ви до дівиць та й присогласіть їх сюди. Олеся вас, певно, послуха, а за нею вже й останні.
Вчитель. Можна. (Пішов.)
Воздвиженський. Господа, на міста!
Спів замовкає.
Собірайтесь, ігроки, Винімайте кошельки...
Кіндрат Антонович! Не мішає для вдохновенія, доки обід поспіє, іспить по одній лампадці. Господа, хто согласен зо ^чою, підіймайте руки.
Всі піднімають. Яке єдинодушіє і єдиномисліє!
Кіндрат Антонович. Лукерія, ну лиш, розпорядись.
Сідають за стіл. Лукерія Степанівна пішла. По якій гратимем?
Старшина. Пожалуста, не по великій, бо я дуже гарячий, швидко спорожню партімон. Писар. Партманет! Старшина. Все рівно!
Писар. По дев'ять копійок обязательна. (Здає.) Воздвиженський. Почему не по п'ятнадцять? Старшина. Е, ні, то дуже дорого, ми не согласні. Чоловіки. Ми не согласні...
Воздвиженський. Не хотів би я, знаєте, бути і архієреєм, тільки б знати щоразу, які в прикупці карти. Втемну! _ Кіндрат Антонович. Стукнемо.
Старшина. Та й я за громадою!
Писар. Скільки кому? А Кіндрат ДіЩшович, певно, з тузком або з королем і кралею?
Воздвиженський. Прошу дві! Кіндрат Антонович. Одну! Писар. Ну-да; так і єсть! Старшина. Чотири.
Воздвиженський (вЬяв карти). Ого-го! Це кеске-се, височайший сорт!
Починають грать. ЯВА 14
Ті ж, вчитель, Олеся і останні дівчата.
Вчитель. Ну, панове, коли слухать, то просимо слухать мовчки. Яків Михайлович, підтягуйте!
Воздвиженський. Могу! (Відкашлюється.)
Вчитель. Прошу співать по руці, разом, і не наважатися перекрикувать одна одну. Заспіваєм: "Стоїть гора високая". (Задає тон, і починають співать):
Стоїть гора високая 4, Попід горою гай, Зелений гай, густесенький, Неначе справді рай.
А під горою річенька, Як скло, вода блищить, Долиною далекою Кудись вона біжить.
ЯВА 15
Ті ж і Лукерія Степанівна, Павло (з підносом, на котрім три графинчика і чарки) іГорпина (з закускою).
Павло. Чого ти прешся наперед, чого? Всі. Ц-с, ц-с!
Павло. Та чого ж вона суне наперед свою пику? Горілку спершу п'ють, а потім закусюють. От і за покійного Петра Ригоровича...
Лукерія Степанівна. Та замовчи!
П а в л о. Та замовчать можна; а тільки кажу, що і за покійного Петра Ригоровича...
Писар. Ах, як жаль, що перепинили чудову пісню.
Воздвиженський. Но бувають случаї, що і поїзд зупиняють на всім бігу.
Старшина. Чувствітельна пісня!
Чоловіки. Дуже чувствітельна!
Воздвиженський. Вони вам ще заспівають. А тепер треба обратить вніманіє на причину, зупинившую поїзд, даби ізслєдовать оную немедленно і неукоснительно. (Наливає чарки.) Лампадки у вас, почтенні домохозяева, не безобідні. Господа, не теряйте торжественного моменту: за здравіє іменинника, істочкика безсмертного іспийте!
Випивають.
Писар. А тепер просимо баришень продольжать сладкозвучной мелодій.
Сідають.
Старшина. Такий вже сладкозвучний, що й сказать... Чоловіки. Біда, який слабкозгучний!
Починають грать.
Павло. За покійного Петра Ригоровича, як були ме-нини, зараз музика, півчеські... Для двірських бочку горілки, бочку меду, бочку...
Кіндрат Антонович. Ну, тебе про це ніхто не питає.
Павло. Цигане ведмедів понаводять...
Кіндрат Антонович. Іди вже, лагодься там до обіду.
Павло. Добро колись було! (Пішов.)
Кіндрат Антонович. Ну, Матвій Гнатович, ми слухаємо.
Вчитель. Третій куплет.
Співають.
На березі у затишку, Де в'яжуться човни, Там три верби схилилися, Мов журяться вони...
ЯВА 16 Ті ж і Павло.
Павло (вбіга). От так штука! Леонід Петрович приїхали, я зразу їх пізнав.
Кіндрат Антонович. Невже? Зовсім не сподівався!
Всі схопились і заметушились, одставляють столика, ховають карти.
ЯВА 17
Ті ж і 3 а г р и в а.
З а г р и в а. Здравствуй, Кондрат Антонович, каково поживаешь?
Цілуються.
Здравствуйте, Лукерия Степановна!
Чоломкаються.
У вас веселье?
Воздвиженський. Господар сього дома іменинник. З а гри в а. А, вот что! Никак, Воздвиженский? Воздвиженський. Узнали? За грива. Еще бы.
Чоломкаються.
Так я попав на семейный праздник? Поздравляю именинника! Не помешал ли я вам?
Кіндрат Антонович. Спасибі, що приїхали, якраз упору, дуже раді.
З а г р и в а. Рады — тем лучше. Познакомь меня з гостями, все это, разумеется, соседи? Оно и кстати. Ведь я предполагаю поселиться в деревне и превратиться в хлебороба. Помнишь, Кондрат Антонович, я об этом в юности мечтал и ты, бывало, меня экзаменуешь: заставляешь отличить яровой хлеб от озимого или плуг сложить? Теперь я думаю осуществить мечты.
Кіндрат Антонович. Це тепер, кажуть, у моді.
Старшина. Чутка йдё, що на панів ніби пошесть яка напала, що все до мужичків підсовуються.
Кіндрат Антонович. Це наші началники. — г господин старшина. Підходьте!
З а гри в а. Лицо знакомое.
Старшина. Невже не впізнали? А придивіться гарненько. Колись у коней заразом бігали, бувало, хвоськаєте мене по жижках, ґавенят укупі дерли, рибу вудили... Корнія Корлюка пам'ятаєте?
Загрива. А, Корний? Давно ли, кажись, а уж мы почти старики.
Кіндрат Антонович. Ваша старість ще за горами.
Старшина. Тепер вже, мабуть, забули і по-нашому балакать, а колись ловко чесали!..
Загрива. Ні, маракую і тепер потроху.
Кіндрат Антонович. А це волосний писар. Підходьте!
Писар. Іван Семенов, син Трандафілов.
Кіндрат Антонович. Господин сельский вчитель; а оце синок нашого диякона. Ось і моя Олеся!..
Загрива. Олеся? Да неужто это она? Вот этакой крошечкой помню вас. Подумаешь, сколько времени прошло. В национальном костюме? Прелестно.
Олеся. А мама гніваються на мене, що я городської одежі не долюблюю.
Лукерія Степанівна.
1 2 3 4 5 6 7