Кіндрат Антонович. А не був, ні!..
Вчитель. Так хтось же його зопсував і змошенничав?
Кіндрат Антонович. А хто ж такий?
Вчитель. Ви, либонь, до цього діла ближч стоїте, вам би і годилось пошукать виноватого.
Кіндрат Антонович. Я вже міркував над цим ділом, не раз міркував...
Вчитель. Поміркуйте ще... Мало міркували.
Мовчанка.
Кіндрат Антонович. Так-так,.. Давненько, давненько ми з вами не бачились. Може, чого-небудь перекусите?
Вчитель. Ні, спасибі. Я по ділу до вас зайшов.
Кіндрат Антонович. По якому?
Вчитель. Оце тижнів через двії у нас мають бути вибори попечителя школи, і мало не всі показують на вас; священик теж радить вас прохати...
Кіндрат Антонович. Спасибі за честьГ Конешне, це довжность почотна...
бчитель. До цього часу вибірали у попечителі з дворян, а тепер пора і з другого сословія.
Кіндрат Антонович. А звичайно. Та й, откровенно кажучи, у нас в окрузі і дворян, як кіт наплакав, званіє від дворян тільки й зосталось... Мене просять, щоб я й за старосту церковного... Перш старостували повковники, копитани, а тепер де вони поділись? Довжность теж почотна, тільки багато одіймає часу.
Вчитель. А попечительство не важка обязанность. Пожертвуєте скільки там десятків в год...
Кіндрат Антонович. Прожертвовать?.. Так-так... Чому й не прожертвовать, а тільки яка мені з того користь?
Вчитель. Благодарность від вищого начальства, подяка від школярів.
Вчитель. Награждають часом медаллю.
Кіндрат Антонович (хутко). Справді? А за віщо швидш можна медалю получить: за церковного старосту чи за попечителя?
Вчитель. Де ваша служба буде корисніш, там і получите.
Кіндрат Антонович. Так-так! Та таки, мабуть, при-йдеться і церковним старостою бути, і попечителем.
Вчитель. І чого доброго, дві медалі получите.
Кіндрат Антонович. Ні, я не то, що... Воно, положим, і медалі відзнака... А то, що обидві довжності почотні... Опріч того, нехай вже всі знають, що я не скотина і не скнипа як другі, і знов не зажеря який-небудь...
Вчитель (встає). То, значить, можно вас сміло вибірать?
Кіндрат Антонович. Та вже вибірайте. Воно ж таки це діло і спасенне?
Вчитель. А як же? Прощавайте до якого часу
Кіндрат Антонович. Куди ж так скоро?
Вчитель. Та мушу тут ще декуди зайти.
Кіндрат Антонович. Може, по чарці? Га?
Вчитель. Та воно не шкодить...
Кіндрат Антонович. А як не шкодить, то чому ж нам і не чокнутись?..
Пішли. ЯВА 2
Олеся (одна, іде з-за баркана з вудками і скільки рибин на кукані). Шукала скрізь Власа, не знайшла. Взяла вудки, пішла на річку, думала, там знайду його, і туди не прийшов. Як скучно мені! Неначе без Власа і світ нудний. Куди ж він подівся? (Помовчала.) І день сьогодня, мов на злість, якийсь невеселий, нахмурений, ніби зовсім осінній: пташки в саду вже не щебечуть, і лист на дереві поблід, і травиця не красується вже і пахощів не розпуска... Ще ж, либонь, тільки що обробились в полі; де ще та зима, а навкруги неначе почина все дрімать... Хоч листу на дереві ще й рясно, та вже той лист млявий, сонний, пожовклий; травиця, як килим, густа, та не так вже вона зеленіє, як зеленіла ще позавчора... Вчора якась пташка, отам у кущах, щебетала невмовкно, а сьогодня і вона гласу не подає. Вітер помеж очеретами шумить і своїм не-вмовкним, рівним гулом наганя сумоту... Не змогла на річці і півгодини висидіть: очерета шумлять, виють, лози гнуться, похиляються, стогнуть. І тут не весело!.. Сумно всюди, всюди тихо, немов перед яким лихом... (Помовчала.) Чого Влас, як спитала його, чому не жениться, втопив спершу очі в землю, а далі так глянув на мене, немов загадав нерозгадану загадку!.. В погляді його я неначе постерегла заразом і горе, і одчай, і злобу!.. Чому він не хоче оженитись? Скільки разів розмовляла з ним одверто, щиро, як друг, невже ж таки не промовився б хоч словечком, коли б у нього було що на думці? І навіщо б таївся від мене? Порадився б зо мною, розважив би свій смуток... Либонь, він щось задумав?.. Завжди був веселий, гострий, жартовливий, а оце зразу немов переродився, неначе зовсім не тим став. Яка ж причина?..
Без тебе, Олесю, пшениченьку жати, Без тебе, серденько, увесь день скучати. Як день прийде, то рве душу, А ввечері прийти мушу, Хоча нераненько, Олесю, серденько!
Без тебе, Олесю, сонечко не гріє, Без тебе, серденько, буйний вітер віє. Як день прийде, то рве душу, А ввечері прийти мушу, Хоча нераненько, Олесю, серденько!
Олеся. Без Олесі?.. А Олесину, думаєш, не рве душу? (Ламає несамовито руки.) І Олесю без В ласа, либонь, сонечко не гріє! (Прислухається.) Не чуть? Замовк? Так недовго, так мало співав... Не повинно буть! Не можна так, боляче! І всЬ замовкло навкруги, ніби померло. Може, це мені тільки вчувся його голос, а він не співав?.. Невже нарочито пустив голосок, щоб подратувать?
Чутно десь далеко Власів спів.
О, знов! Спів це чи дивовиддя?.. Не чуть!.. З'явився голосок і, як марево, розвіявся від подиху вітру... (Помовчала.) Як сонечко червоно-червоно заходить, певно, на дощ. О, пташечка у лозах защебетала, немов сонечкові на добраніч. Як чудово промінь сонця ондечки позолотив осокора і хутко-хутко біжить по листях, то з дерева на травицю, то знов на дерево, неначе грається; тепер заховався під листя і освітив його зісподу. Ач, то блисне, то потемніє. Знов червоним золотом розіслався по листях, по дереві, по річці і по всьому лугу!..
ЯВА З
Олеся і Марфа Варфоломіїв*, а. Варфоломії вна (із-за баркана). Здорова
Хто це? А, Марфуша... Насилу Бог дав силу! Цілуються.
Марфа була!
Олеся.
Марфа Варфоломіївна. Хоч ви за нами й не дуже, так ми ж за вами не байдуже.
Олеся. Справді, я давно у вас не була... Найшло щось на мене... (Регоче.) У кімнату підемо?
Марфа Варфоломіївна. Ні, посидьмо тут, у садку.
Олеся. Стривай же, я віднесу рибу та вудки і зараз вернусь. Сьогодня був зовсім плохий кльов, бачиш, як мало впіймала? (Несе рибу у будинок.)
Марфа Варфоломіївна ("салагу. Довідаюсь, чи правда ж тому, що плещуть скрізь: вже ніби вона покохала якогось простого парубкаї Щось, мабуть, є схожого, вона таківська! Та й люде з якої речі стали б плескати? Ну, якщо тому правда, то убила грінку, виміняла шило на швайку: дияконенка на якогось мугиряку!..
Олеся (іде). Я тобі рада, Марфушо!
Марфа Варфоломіївна. Щось ти не так балакаєш.
Олеся. Єй-богу, рада! (Цілує її.)
Марфа Варфоломіївна. Яке в тебе гаряче лице і руки. Може, нездужаєш?
Олеся. Здужаю, цілком не хвора... Що ж у вас нового?
Марфа Варфоломіївна. Ніякої новини. Хіба те тільки, що Нихвінт заручився на Козубській,— чула про це?
Олеся. Чула. Нехай йому Господь допомогає!
Марфа Варфоломіївна. Нудив-нудив світом за тобою, а далі з одчаю шелесть за рушниками до Леоніли.
Олеся. Все ж не те, що з кручі в річку. Вони будуть щасливі. Кожен з них задоволений цілком сам собою, а це певний заклад щастя. Леоніда і брат твій якраз до пари: обоє рябоє!
Марфа Варфоломіївна. Глузуєш? Чому не глузувать, коли, мабуть, сама такого вже доскочила щастя, що ні в казці сказати, ні пером списати?.. Бачу, по очах бачу, що щаслива. Певно, досхочу закохалася? Скажи, хоч в кого?
Олеся. Куди це ти метнула? Ні в кого, Марфушо, я не закохана...
Марфа Варфоломіївна. Виховуєшся? Воно так і слід з подругою поводитись!..
Олеся. Я не хочу таїтись, не вмію... Я справді закохана в свою думку, але якщо й вона не спевниться, тоді і я опущу руки і попливу по течії: куди вода, туди і я.
Марфа Варфоломіївна. Це ти щось чудне, незрозуміле говориш! Я не розберу нічого.
Олеся (регоче.) Я й сама себе не розберу!.. Ти думкам моїм не подруга, через те й не зрозумієш нічого!..
Марфа Варфоломіївна. Тобто ворог?
Олеся. Ні сяк, ні так.
Марфа Варфоломіївна. Як собі хочеш, так і міркуй.
Олеся. Ти не гнівайся, Марфушо. На мене щось таке іноді находить... І зараз чогось мені так тяжко, що й вимовить не можу. (Схилила голову на руку.)
Марфа Варфоломіївна (помовчала). А в нас чутка пройшла...
Олеся. Яка?
Марфа Варфоломіївна. З пальця того не висмокчуть.
Олеся. У мене голова горить, а ти почала балакать недомовками! Яка, яка ж чутка?
Марфа Варфоломіївна. Тільки не знаю, як його на ймення, а кажуть, чорнявий, огрядний, стрункий і співака неабиякий.
Олеся. Чула ти дзвін, тільки не знаєш, звідки він. Я тобі всі, як на долоні, виложу свої думки; може, ти посмієшся над ними? Дарма, посмійся! Слухай, Марфушо! Часто люде шукають велетнів духа, героїв, а й довіку їх не знаходять, а знаєш, через що?
Марфа Варфоломіївна. Не знаю, а тільки нав-спряжки бачу, що ти знайшла велетня, чи так? Кажи швидш, хто він, де тут такий взявся, що тобі зумів запасти в душу?
Олеся (обіймаючи Марфу Варфоломїівну, промовля з палом). Такої міцної волі, такої одвертої душі я не зустрічала!.. Так дивитись прямо на людські відносини, так глибоко вдивлятись в людську душу і, постерігши її лихі вчинки, так сміливо виголошувати її хвалыш може тільки чисте і непорочне серце. Душу його можна прирівняти заразом і до дитячої душі непідкупної, і до міцного дуба... Не балакучий він, а кожне його слово на вагу золота!..
Марфа Варфоломіївна. Це вже такого героя змалювала, що коли б і справді з'явився такий, то все на світі пішло б на новий лад.
Олеся. Не смійся, Марфушо! Такий тільки чоловік всьому дає інший сенс, і в те, що нам часто вбачається вже мертвим, він вдуває дух животворящий!..
Марфа Варфоломіївна (регоче). Сердешна дівчина! Казала я тобі не раз, що не доведуть тебе твої думки до пуття. Отже, і справдилось!.. Ха-ха-ха!
Олеся. Кажу ж тобі, що я більш у свою думку закохана! Або, може, і справді я непритомна?..
ЯВА 4
ТіжіЛукерія Степанівна.
Лукерія Степанівна (з перев'язаною головою). Здрастуйте, серденько. Давно до нас пожалували?
Марфа Варфоломіївна. Оце незабаром. (Цілу-ється.) Що це ви нездужаєте?
Лукерія Степанівна (зиркнула на Олесю). Е, дайте покій, серденько! Нема від чого здужати, коли щодня такий авилон... Спасибі, баба Горгопиха пошептала щось та злизала зазіх; потім звеліла прив'язати до голови листя з кислої капусти — трохи відпустило.
Марфа Варфоломії вна.