Семен. І нащо б то воювати!
Іван. Мабуть, треба, коли воюють.
Семен. Звісно, не нам, сліпим людям, відати про ті діла; але ж, на мою думку, то краще було б не воювати… А що, мабуть, на службі й пісень позабував?
Іван. Правда, веселих мало зосталось у голові, а ті, що йдуть до самого серця, то раз у раз так і колупають тобі душу… Чи на часах, було, стоїш, чи походом йдеш — все мугичеш собі яку-небудь пісню і з кожною піснею згадаєш кого-небудь із наших слобожан… Хто його зна, як би я й на світі жив, коли б не знав пісень: певно, розпився б або здурів!… Та то ж кожен день та все одно та й одно: "На калавур! Тихим шагом!…" Ляжеш спать, так і в сні тобі здається, що або маршируєш, або ж ваксиш чоботи унтерові… Як заберусь, було, куди так, що ні жодна людина не постереже, отоді-то набалакаюсь сам з собою та наспіваюсь!… Згадаєш, було, своє одиночество, парубоцький вік, свою драну свитину і гірко заплачеш… Все ж таки тоді ніби краще було! Е, та що вже згадувать те, що ніколи не вернеться! (Помовчав). Чув я, чув учора, йдучи селом, від декотрих селян, що ти й геть-то гарний чоловік, що й людям помагаєш і сиріт не забуваєш… Учувши такі речі, я прямо, брате, й причвалав до тебе в хату. Вір, братухо, що коли б я прочув про тебе іншу славу, то вже на цім світі не побачив би ти мене!…
Семен. Чи ти знаєш, Іване, що завтра якраз чотири роки, як ми побралися з Одаркою; так оце вона й заходилась звечора коло печі, щоб завтра нагодувати всіх старців та сиріт… Вона щороку обід справля: це твій заповіт!…
Одарка. Бог нам дає хлібець,-то й ми ж повинні з кожним бідолахою поділитись. Що ж це дівка й досі не несе хмизу? У печі зовсім погасло. (Пішла з хати).
Іван. Каже: "Повинні ділитись!…" Коли б всі так думали та робили, то й бідних не було б на світі.
Семен. Хто зазнав на своїм віку горя, у того серце чуле й до чужого горя… Одначе чи не пора й свічку засвітити, вже зовсім темніє. (Йде до комина і світить свічку). А що, чи є яка чутка про війну? Чи, може, вже надовго замиреніє?
Іван. Чого не знаю, про те не охочий балакати…
Ява 2
Ті ж, Микита і провідник; згодом деякі селяни.
Провідник. Здрастуйте, з празником будьте здорові! А хто тут соцький?
Семен. Я! А що вам треба?
Провідник. Прийміть арештанта! Насилу довів. Казав же соцькому, що треба підводу, бо він зовсім немощний. Так ні! Веди його, каже, пішки!…
Семен (бере листи). Ану, Іване, прочитай, що тут написано! Ти ж хвалився мені, що трохи шурупаєш грамоти. Ану, чи краще від мене тямиш?
Іван (чита). "Отправляється при сьом для водворенія на мєстє жительства бєглий крестьянін Нікіта Гальчук!…"
Семен і Іван. Микита?
Один із селян. Яж казав, що ця людина мені ніби по знаку!… Аж це ось хто!
Микита (змучено). Так що ж, зраділи, що побачили?
Семен. Та як же!… Я думав, що тебе…
Микита. Нема на світі? Як бачиш, ще не здох! Подякував би милосердному, коли б був пропав!…
Микита (скипів). Твоє діло, коли ти соцький, — розписатись!
Семен. Іване, ти ж тямиш грамоти, то розпишись.
Іван розписався, провідник пішов.
Що ж, як ти тепера, Микито?…
Микита. Зрадіють, мабуть, батько та мати… Певно, з радощів не знатимуть, де й посадовити свого сина!…
Семен. Та, може б, і справді зраділи, якби… Хіба ти й досі не чув?
Микита. Що таке?
Семен. Батько ж твій помер ще торік, а мати оце у Петрівку.
Микита (мов приглушений). Померли?… А хата?… А худоба?…
Семен. Усе рішили! Як пішов ти з села, то, либонь, через місяць, а може, й більш Маруся збожеволіла й, не тямлячи себе, підпалила вашу хату, а сама десь помандрувала, та й чутки про неї нема. Ото як згоріло усе, батько твій почав пити; пропив усе дотла, а далі й сам помер… А мати наостанці жила у мене; та бог його зна, чи їй пороблено так, чи що?… дуже хворіла, а потім і померла…
Микита (схопив себе за голову). Обоє померли? "Усе рішили"? Так чому ж хоч мокитри не зоставили, щоб було чим зотнути мені голову! Нащо ж мене сюди привели? На глум людям? І так вже я чотири роки, як той пес голодний, валявся попід чужими дахами.
Ява 3
Ті ж і Одарка.
Одарка. Ох, горенько моє! Це ж Микита! Сердешний!… Боже мій, боже мій!
Микита. Пізнала?… Чого ж ви дивитесь на мене? Плюйте ж на бродягу, камінням у нього жбурляйте… Жахайтесь його, як чуми! Тепер та хто вам не заборонить і вбити мене!… Тепер ви сміливо можете помститись на мені!…
Семен. Ось послухай, Микито, що я тобі скажу!
Микита. Ну?
Семен. Коли ж з тобою і балакати страшно…
Микита. То й не балакай!
Семен. Ти такий гордий, що й Господь тебе знає.
Микита. Гордий? Злидень я, обшарпанець, старець!… Гордий! Собака, котру проґавить, як дармоїда, з двору, швидше знайде собі пристановище, ніж я… Правда, що є чим годувати!…
Семен. Слухай же! Поки там що вдіємо, зоставайся ти у мене!…
Микита (мов опечений). У тебе? Щоб ти щодня попрікав мене шматком хліба!
Одарка. О, хай бог боронить нас!
Семен. Я ні над чиїм горем ніколи не сміявся; з якого ж побиту стану знущатись над тобою?
Іван. Ех, Микито, Микито! Довго я мовчав, та вже так приходиться, що й мені треба сказати слово! Чорти батька зна що вигадуєш! Таке верзеш, що й купи не держиться! Та отже тут і люди стоять, далі — селяни; спитай їх, нехай котрий з них скаже, чи зможе Семен попрікнути кого шматком хліба?
Селяни. О ні, за це гріх сказати.
Семен. Забуде брате, те, що колись було; нехай те лихо пливе за водою!
Микита. Забути? Ні, скоріш, перестане серце битись у грудях, очі мої не зглянуть на світ сонця, ніж я забуду, що я був і що я тепер!…
Одарка. Перестань, Микито! Вір моєму слову, що ми тебе привітаємо, як рідного!
Микита мовчить, схиливши голову на груди.
Ти мовчиш?
Іван. Ну й кляте ж у тебе серце, Микито!
Одарка. Бачить бог, як мені жалко тебе, Микито. Як мені тяжко дивитись на твоє безталання, сердешний! (Плаче).
Микита (довго мовчить, далі ледве промовив). Ну, робіть зо мною, що хочете!
Семен і Одарка (весело). Отак би й давно! (Простягають йому руки).
Іван. Я тепер з радощів аж затанцюю! (Приспівує й танцює).
Гандзю, Гандзю кучерява,
Де ти в біса ночувала?…
Ой-ой-ой, кляте колінко, як запекло!
Микита заридав і влав на лаву.
Завіса
Одміна друга
В тій же хаті. Микита лежить на печі, зодягнений в чисту сорочку; Семен спить біля столу, на лаві; Одарка на полу; Іван долі, біля печі, на соломі. Ніч. Хату деколи освічує промінь місяця.
Микита (зітхає і стогне; скільки разів підводить голову і ніби прислухається, мовчить. Через велику хвилину підводиться). Поснули!… Вони щасливі, їх доля сміється, їх доля дбає; а я, мов проклятий, мов матір'ю проплаканий, ні на хвилину не заспокою свого замордованого серця!… Втекти звідціль, втекти якнайскоріше!… Завтра… За очі звідціль! Щасливі!… За віщо ж їм судилося те щастя? Де ж моє щастя, де ж мої сили? Стратив я їх, блукаючи в степах безкраїх, в байраках темних!… У тім, що минуло, були сили, миготіло й щастя… Щастя? Чи знав же я його? Чи був я коли щасливий? Ні, ні!… Я знав горе, одне горе!… А втім, що буде, окрім кривавих сліз, окрім безкрайого страшного горя, нічого не видко!… І не приспиш його, того горя, не перебредеш його!… Нема у мене ні батька, ні неньки… Одну душу рідну — і серце моє, може, спочило б… Нема ні брата, ні сестри! Страшно, страшно! Один, один, як билинка на голім полі! Всьому мирові світ сонця надає надію, а мені воно ніби сліпить очі, гноїть мою душу… Настане день — я його клену, а ніччю нуджусь, чому не світає!… Все в мені поламане, все пошматоване!… (Мовчить. Довго стогне, а далі знов встає). Огидно, остогиділо мені моє життя. Та не маю сили вкоротати собі віку! А навіщо жить? Задля кого?… (Задумався). Ох, нене ж моя ріднесенька, нащо ти мене породила? Краще б було мене маленьким утопити, струїти, ніж маю я без спочивку страждати!… Куди ж я тепер подінусь? До кого прихилюсь? (Замовк). Де я? Ні, це сок. Як воно так сталося, що я прихилився до благання мого ворога?… Я у Семена в хаті? Ні, я сплю! Щоб я бачив Одарку, бачив Семена, Івана… і серце мовчить?! Ні, я не сплю, я вмираю!… Боже, боже милий! (Падає навколішки). Давно, давно я не молився тобі; тепер хочу молитись тобі, хочу благати тебе!… Без краю, без спочивку благати!… Ох, не вмію я, забув молитись! А мені так багато треба благати! Чи вже в тебе, милосердного, щедрого, бракує задля мене й тієї частини талану, що має комашка маненька?… Нащо ти примушуєш мене скорятись нікчемній долі, примушуєш вклонятись тому, хто відірвав у мене половину серця? Чи, може, я аж надто мав того талану і занедбав його? Де ж мій талан, боже? Кому ж ти його, боже, віддав? Де ж твоя сила, милосердний? Я ремствую, я нарікаю на тебе!… За що ж ти одному даєш долю за долею, а у мене все одіймаєш?… (Довго плаче, далі схоплюється). Не хочу, не хочу тобі я молитись! Я давно вже запродав душу свою дияволові!… Сатано пекельна, де ж ти? Допомагай же мені швидше! Я за чуже щастя здихаю, караюсь, іду в домовину! Не хочу я в домовину!… Я хочу жить, але не людським, а пекельним життям! (Шукає під полом). Тут десь я її бачив, тут! Де вона?… Нема!… Темно!… І ти, місяцю, зрадив мені?… Де ж ти, бурлацьке сонце, чого захмарилося? Світи ж, світи, зраднику, уостаннє, а там хоч і навіки заховайся за хмари!… (Проміння на той час освічує хату. Побачив під полом сокиру). А, осьдечки вона! Радій, помсто, лютуй, серце! (Підкрадається до Семена).
Семен (крізь сон). Бог з тобою, Микито!… Братом рідним ти мені будеш…
Микита. "Братом"! (Сокира падає з його рук). Свята, свята душе!… (Прожогом кидається до дверей, ухопився за одвірок і мовби зомлів). Боже, боже милосердний! Прости!… Свята душа!…
Іван (прокинувся). Хто це по хаті ходить? (Засвічує свічку). Це ти, Микито? (Підходить до нього). Що це з тобою подіялось?
Микита (хапає його руку). Цить, цить!… Не буди Семена!… "Брат"! Чуєш: "брат"!… Не буди ж його!… Споглянь на мене, я вже мертвець… Зв'яжи мене, задуши!… Я не пручатимусь… Чуєш, я вже мертвець!… Пташка малесенька крильцем зачепе злегенька, і я звалюсь, як сніп… Бачиш он сокиру? Візьми ж її, зотни мені голову, тільки не кажи Семенові!… (Шепочучи).