Він бажав схопити своїм поглядом щось особливе, щось неймовірне і незабутнє, однак це йому все ніяк не вдавалося.
Проходячи антикварною крамницею, він бачив дивні аспекти, які говорили йому багато про що, але в той же час мовчали, немов будучи німими. Він бачив книгу з привабливою обкладинкою, на якій був зображений кронос, що пожирає свою власну дитину. Він побачив сигарний футляр, що стояв навпроти постаті величної Феміди, однак, до чого це все? Що до нього намагаються донести всі ці речі? Що їм потрібно від нього? Бо, зробивши ще один крок уперед, перед ним постала неймовірної краси скульптура, такої принадності й жаху, поєднання в собі яких він не бачив ніколи раніше, бо вона уособлювала старого, що в одній руці тримав свою бездиханну дитину, а в іншій намагався втримати голову полеглого юнака, що лежав у нього на колінах, а самі очі чоловіка були спрямовані на дивовижний старовинний плакат, де бездиханна, прекрасна Офелія пливла за разом із гирлом річки.
Молодий чоловік був у легкому сум'ятті. Його голова була нібито квадратною. На нього щось тиснуло, і він усе ніяк не міг відпустити це відчуття... це дивне відчуття, коли ти настільки розгублений і упущений сам собою, що все подальше існування просто здається безглуздим. Людина починає тонути, починає жадібно боротися за кожен ковток повітря, починає шукати вихід, але все ніяк не може його знайти. Вона губиться... губиться в усьому.
І тут уже приходить усвідомлення, що потрібно відкрити очі. Старий Вергілій розплющив їх, розплющив і побачив туман... підступний туман, ще більш підступної війни. Усе, що захотілося йому в ту мить, — це знову заплющити очі та згадати те, що він колись пережив, бо він був у ті миті по-справжньому щасливий, і йому абсолютно не хотілося відпускати це абсолютно не набридаюче відчуття, а якраз навпаки, старий жадав якнайміцніше вхопитися за цей шанс і утримувати його так само міцно, як і кохану, що намагається покинути його.
Він знову опинився в крамниці, серед усієї цієї старовини і краси, що рясно вкрилася пилом. На його обличчі з'явилася дивна, розгублена посмішка, тому що до старого прийшло цікаве усвідомлення: того вечора, коли він був зовсім юним хлопчиком, що блукав з кута в кут в крамниці антикваріату, таке саме відчуття пронизувало його тієї миті, і він бачив ту секунду, коли він розплющив очі, пробиваючись крізь туман, відчуваючи втому й дивне занепокоєння.
У роки своєї юності він не зумів розгадати того, що ж саме тоді з ним сталося? Що ж це було за мить? Але ось минуло багато років і навіть будучи сивочолим старим, він знову зумів відчути себе юним хлопчиськом, який безтурботно стояв у крамниці, серед старовинних меблів і не менш старовинних прокламацій.
Вергілій згадав усе, що з ним тоді сталося, до найдрібніших подробиць. Від запахів і звуків, до зовнішнього вигляду кожного елемента крамниці, до погоди, яка впала на світ того чудового вечора.
Але найголовнішим було те, що він пригадав ту картину, написану олівцем, яка мирно лежала в рамці, що її прикрашала невелика тріщина в склі.
Вона опанувала його розум, так само, як диктатор опановує поневолену ним державу. Вогонь пронизав серце юнака, палаючий і невгамовний. Він боявся, що вогонь його духу перенесеться на неї та спопелить до стану пороху, тому юнак злегка відійшов і спостерігав за всією її красою збоку. Так вона здалася йому ще красивішою, ще більш витонченою і живою.
На відносно невеликому аркуші паперу була зображена прекрасна, молода діва. Оголена до самої талії, повернута спиною до всіх, хто її споглядав. Вергілію несамовито кортіло поглянути їй у вічі, однак йому довелося задовольнятися лише її лівою половиною обличчя, яким вона благородно дивилася вдалину.
Він побачив у ній когось більшого для себе, ніж просто зображену дівчину на клаптику паперу. У ній він побачив когось близького, когось рідного, але ще йому не знайомого, ту яку він зустріне дуже скоро... і ще швидше.
— Гарна, скажи? — Із характерною для нього доброю усмішкою сказав Олексій.
— І не кажіть, вона... вона просто прекрасна.
— Тут не посперечаєшся. Чесно кажучи, я навіть гадки не маю, як вона в мене опинилася, але все ж таки вона, нехай і волею нез'ясовного випадку, у мене є.
— Тобто як?
— Що, як?
— Адже я приходжу до Вас не вперше, і мені прекрасно відомо про те, що Ви пам'ятаєте абсолютно кожну дрібницю, яка знаходиться в цій дивовижній крамниці.
— Можливо, й так, але в будь-якому разі ти сильно перебільшуєш, Вергілію. Моя крамниця — це ніщо інше, як справжнісінька комора таємниць, яку навіть я, її власник, відкриваю для себе з нового боку кожного Божого дня. Вона для мене, нібито саме життя, в якому кожна дрібниця здається знайомою або ж уже сотні разів пізнаною, проте тобі все одно хочеться озирнутися навколо і вникнути в усю цю принадність наново, точнісінько як в улюблену книжку або фільм, які хочеться перечитувати й переглядати раз у раз, і хоч би скільки разів ти в них занурювався, однаково доходиш до усвідомлення того, що вони — це і є ти... те, що робить тебе таким, яким ти є, бо людина — це те й ті, кого вона любить, мій дорогий друже. Тож, повір мені, нехай я і неймовірно люблю свою крамницю, але кожну її деталь і те, звідки вона взялася, запам'ятати, на жаль, не в силах.
— Цікавий у Вас підхід до того, щоб виправдати свою забудькуватість. — Побажав злегка пожартувати юнак.
— ХА! Ну ти й нахаба. — З добродушною дотепністю вимовив чоловік. — То що, будеш сьогодні що-небудь брати чи знову вирішив просто озирнутися. — Приговорював пан Олексій, заварюючи собі чай із калиною, запах якого різко бив у ніс кожному, кому він був знайомий, але в той же час саме цей засіб не раз рятував Вергілія під час всіляких застуд або ж перешкоджав тому, щоб вони в нього проявилися.
— Так, я хотів би придбати цю картину.
— Дівчину?
— Так, саме так.
— О, Вергілію, прошу тебе, ти ж прекрасно знаєш про те, які товари тобі по кишені, а які ні. За таку роботу я можу виручити хороші гроші.
— Правильно, можете, але тільки в тому разі, якщо Вам вдасться знайти покупця, а скільки разів я до Вас би не заглядав, мені жодного разу не вдавалося зустріти тут ще одну людину, окрім мене самого, якою, як правило, виявлялися Ви.
— Використовуй свій сарказм скільки хочеш, молодий чоловіче, але він тобі все одно не допоможе. Тобі слід засвоїти один цікавий факт: деякі речі не призначені для того, щоб їх виставляли на видноті, як найкращі буханці хліба, які щойно дістали з печі. На подібні картини завжди знаходяться особливі покупці, які платять за них мені хороші гроші, і немає нічого страшного в тому, що на них доводиться чекати, часом, довгі місяці, але повір мені, мій хлопчику, очікування варте того.
— А чому Ви вважаєте, що я не є тим самим покупцем, на якого очікує тут ця картина. Адже саме я її помітив, а не будь-хто інший.
— Друже — така робота коштує тисячі, а то й десятки тисяч у разі, якщо вона потрапляє на очі до фахівця вищого класу, тоді як ти купував у мене елементи старовини в кращому разі на одну сотню. Давай будемо чесні один з одним — ця картина тобі не по кишені. Знай, я завжди радий, коли ти до мене зазираєш, ти гарний хлопець і я завжди радий допомогти тобі вибрати те, що може тебе зацікавити, але з цією роботою я допомогти тобі не можу. — У глибині душі у Вергілія почало прокидатися розчарування, однак він не був самим собою, якби дозволив пустити цю справу на самоплив і поступився б. — Я, краще, порадив би тобі придбати ось цей прекрасний екземпляр. — Зовсім не приховуючи свого захоплення вимовляв пан Олексій, показуючи юнакові картину, яку він особисто вважав копією, зробленою не без застосування належних умінь, але все ж таки копію, що зображувала велику батальну сцену. — Що скажеш. У питанні з цією картиною я, без будь-яких вагань, готовий піти тобі на зустріч.
І тут Вергілій дивився на цю людину так, як найгрізніший хижак дивиться на свою здобич. У ньому щось прокинулося, прокинулося те, що дрімало всередині нього все його свідоме життя, і ось нарешті було готове вилізти назовні, явивши своє істинне обличчя всіма світу.
— Цю прекрасну картину я перекупив у одного свого товариша, старий дурень намагався мене переконати в тому, що це безперечний оригінал, однак мене не проведеш, я прекрасно знаю про те, що...
— Обидва... я візьму обидва. — Затвердив Вергілій.
— Боже! Я ж сказав тобі, перша картина тобі зовсім не по кишені, візьми собі краще цю.
— Я і візьму, тільки їх разом. Але не для того, щоб повісити їх у вітальні у батьків, я їх продам, за завішеною ціною, знайду охочих, влаштую угоду, і ми поділимо з Вами виручені кошти навпіл.
— Так, Вергілію, мені здається, що ти сьогодні занадто сильно перевтомився, друже, краще йди зараз додому, а завтра знову до мене...
— Ви не хочете мене почути: я пропоную Вам парі. — Після цих слів пан Олексій неймовірно зацікавився пропозицією юнака, хоча ніколи не був любителем брати участь у тих чи інших суперечках.
— Ну, кажи.
— У мене при собі зараз три сотні. Небагато, але й не мало. Так, я зможу купити на них другу, із запропонованих Вами картин, однак я залишу їх Вам як заставу. Зробимо так, дайте мені три місяці, і я зумію продати обидві картини. Я сам знайду людей і гарантую Вам, що з картинами нічого не станеться, а коли я їх продам, як уже сказав Вам раніше, ми порівну поділимо прибуток.
— Як нам бути в разі твоєї невдачі?
— Ви просто залишите собі передані мені Вам як заставу гроші і отримаєте назад свої картини. У будь-якому разі, пане Олексію, Ви опиняєтеся в плюсі.
Чоловік з легкою підозрою дивився на юнака, однак у нього ще не було приводу для того, щоб вважати його неблагонадійним клієнтом і, зрештою, що йому втрачати. Він погодився.
Яким же було здивування пана Олексія, коли лише за три тижні, повний упевненості та наполегливості Вергілій Лінда з'явився в його крамницю з жирним конвертом у руках, виручивши за картини більше, ніж його власний батько заробляв за рік.
Як господні Олексій тільки не намагався довідатися у юнака про те, як йому це вдалося, все було чітко. Ця таємниця була відома тільки самому Вергілію і нікому більше на всьому білому світі, крім тих, хто ці самі картини придбав.
З плином років Вергілій Лінда зумів перекупити одну з них, із зображенням батальної сцени, до своєї особистої колекції, проте ту прекрасну діву, в якій він зумів побачити настільки близьку для себе людину, великому Вергілію Лінді вже не вдалося побачити ніколи у своєму житті.