На сьомому небі від щастя (уривок)

Галина Гузовська-Корицька

Сторінка 4 з 5

Мізинчик озирнувся й побачив Вірного, який кинувся до нього. "Усі радіють моєму приїзду!" – міркував хлопець, чухаючи Вірного. – Тільки Володька не висуває носа, ображений. Учора точно його очі випасали наш приїзд. Значить знає". Сум'яття окутали душу Богдана. Не вміє гніватися. Зі всіма знаходив мову, а тут...

Дідусь подав умовний сигнал. Значить, пора вирушати. Мізинчик кинувся в альтанку, закинув футляр із вудками через плече й вийшов до воріт. Раптом він побачив Володьку, який урізнобіч розкидав жарти, привертаючи увагу Софійки до своєї персони. На привітання Богдана не відповів, однак, дівчина, як тільки побачила приїжджого, махнула йому рукою, розвернула велосипед і зникла в кінці вулиці.

Володька неприязно глянув на суперника і цвіркнув крізь зуби: "Не лізь, пошкодуєш!".

Така зустріч не віщувала примирення. Підійшов дідусь і вони вирушили на озеро. Дорога була неблизька. Таємниця, яку повідав рідний, дала відповіді на не одне запитання.

Колись вони дружили із Задираками. Разом навчалися у школі. Із дідусем Володі стали суперниками, коли закохалися в Софію. Зайшло у глухий кут після того, як Нестор дізнався, що дівчина вибрала Романа. Образа на роки розвела юнаків. Нестор виїхав на цілину, а Роман орав українську землю. На початку вісімдесятих Задирака повернувся в село з дружиною, з якою познайомився в Казахстані.

– А чому я ніколи не бачив батька Володі? – поцікавився Богдан. Дідусь, видихаючи, повідав історію, яка зачепила Мізинчика за живе.

 – Виявляється, Задирака середульший – герой-чорнобилець!

В уяві постала трагедія. Вчитель історії Максим Петрович і класний керівник Мізинчика не раз ділився споминами про ті трагічні дні. Він був серед тих, хто, ризикуючи життям, кинувся в горнило смерті. Закінчивши пожежно-технічне училище, молодий лейтенант внутрішньої служби без роздумів відгукнувся відправитися на ліквідацію. Відлік життя для нього став початком "до" й "після". Юнацька безтурботність отримала дозу опромінення й назавжди відрізала шлях до родинного щастя. Йому ще пощастило. Каліка, але живий. Перекваліфікувався й тепер навчає дітей історії.

Утративши багатьох друзів-одногрупників, він знає ціну життю й для вихованців є взірцем життєлюбства. Вони з ним об'їздили півсвіту.

– Агов, Мізинчику, ти мене не чуєш? – відволік від роздумів голос дідуся.

– Чую і слухаю, відповів хлопець. – Згадав Максима Петровича.

– Отож, – продовжував розповідач, – батько Володі серед перших був у Прип'яті, зі студентської лави зголосився піти добровольцем. Від нього завжди віяло безтурботністю, життєвою легкістю. Вони разом із твоїм батьком були в тому пеклі. Правда, Богдан через місяць вирішив поїхати в зону, коли набирали добровольців, а Микола Задирака вже зализував рани. Дісталося йому. Після народження Володі пішов у сиру землю. Мама, кинувши малого на батьків, подалася за кордон. Раз на рік навідується додому, навезе дарунків, однак, від них материнської любові не прибуває...

Поки дійшли до місця дислокації, відчули спрагу вранішнього сонця. Воно по-серйозному взялося за роботу, немилосердно припікаючи з самого ранку. Гаряче було й мізкам. Богдан молодший прокручував почуте. "Дісталося Володі без батька, а ще й матері нема поряд. Мабуть, тому і став йоржистим, обираючи знаряддя самозахисту", – роздумував Мізинчик.

– Онучку, ось і наше сьогоднішнє пристанище, – з усміхом повідомив дідусь.

Завиднілося озеро. Воно потопало у вербах, які купали в ньому коси.

– Під віттям знайдемо затінок, – обнадіював рибалка. Не розкриваючи хлопцю задум, продовжив: "Припікає добряче, то може й спецулов вдасться".

Богдан не надав значення дідусевим словам, бо ще був під враженням почутого.

Верби створили сховок від сонця. Тільки крізь маленькі поодинокі шпаринки воно засилало промінчики в розвідку, прощупуючи міцність стіни верболозу. Знайшовши насиджене місце, почали готувати вудочки.

Риболовля для Романа була відпочинком. Він отримував задоволення від процесу. Особливо йому подобалося рибалити з онуком, ділитися досвідом і знаннями. Богдан молодший приймав правила гри, і як тільки клюнуло, він обережно, стримуючи емоції, знімав першу впійману рибу з гачка, і як повчав дідусь, промовляв: "Ловися всяка, рибко, до смаку". Обов'язково першу треба відпустити, щоб та "привела інших".

Мізинчик нікому не розказував про свою мрію, а в найпотаємніших закутках душі плекав надію впіймати вугра. Йому настільки закарбувалася минулорічна пригода з вугром, що цьогоріч він повинен взяти реванш. Правда, то було в іншій ситуації, але він цілий рік "вивчав" питання. Мав надію, що тепер дядькові Михайлові зможе стати в нагоді. Оскільки довелося рибалити з дідусем, то сподівався з ним піймати удачу.

Родина Рибальських мала певні традиції. З діда-прадіда були любителями ловлі. Жінки берегли родинні рецепти приготування страв із риби. По-серйозному промислом зайнявся Михайло. Він розчистив запущене озеро, напустив риби. Згодом збудував коптильню. Коли прийшла біда на Донбас, не роздумуючи закинув бізнес на батьківські плечі й подався виловлювати хижо-отруйну рибу. Не потрапляв на гачок ворожій кулі, а це вже не один місяць видряпується з лапищ смерті. Завдяки сестрі тримає зв'язок із батьками. Шкода, що підставив Мізинчика. Обіцяв вийти на човні порибалити, навчити готувати справжню юшку... По телефону натякнув батькові про власну обіцянку.

– О, піймався, враже, – вигукнув дідусь, коли побачив, як натягнулося вудилище. На деяку мить завмер, даючи агресивності шанс проковтнути приманку, а потім майстерно підсікаючи, витягнув рибу з води. Вугор-"крутелик" утратив всі шанси повернутися в озеро, бо чоловік досвідчено підібрав його зі сторони хвоста й кинув у відро з водою, прикривши кришкою.

Усе відбулося за одну мить. Хлопець завмер від здивування.

– Дідусю, а як удалося так управно приборкати "крутелика"? – дивувався онук?

– Будеш ловити ґав – залишишся без обіду, – відповів досвідчений рибалка. –Тут нема коли метикувати. Важливо допомогти йому вхопити живця, вчасно підсікти.

– Я читав, що треба вважати, щоб він не обкрутився навколо чого-небудь, бо тоді добути його нереально, – долучився до розповіді Богдан.

У радість улову врізався крик по допомогу. Метрів за триста від них, за прибережним очеретом побачили дівчину, яка, подаючи сигнал, кликала на поміч. То була Софійка. Не роздумуючи, Мізинчик кинувся в озеро. За ним – Вірний. Оминаючи очеретини, хлопець помітив, як у воді борсалося, хрипіло, а потім зникло під водою. То був Володька.

Нирнув.

На березі затихло. Тільки Софійка, кидаючись то в один, то в інший бік нервово шепотіла: "Зірвиголово, тримайся. Богдан врятує. Він же кандидат у майстри спорту". Здалося, що пошуки під водою тривають вічність. Вірний тривожно підпливав до берега, а потім знову кидався вплав. Раптом показався Богдан. Він вправно підтримував Володьку й наближався до місця, де в очікуванні завмерла Софійка. Поклавши хлопця на випечену сонцем траву, кандидат почав надавати допомогу. Вмілість зробила своє. Задирака, закашлявшись, розплющив очі. Він побачив над собою заплакану дівчину й усміх свого рятівника.

– З поверненням, Володю! – радісно вигукнув останній.

"І тут він. Софійка стала свідком його безглуздої поразки", – крутилося в думках.

Замість слів вдячності, різко підвівшись, процідив крізь зуби: "Тебе ніхто не просив мене рятувати. Не лізь", – і зник під вербами.

– Добре те, що має щасливе закінчення, – сказав дідусь Роман, підійшовши до місця пригоди. – Не раз казав Михайлові огородити це місце. Років сорок тому мене на цьому місці затягувало, але врятував Нестор Задирака. Відплатив за мене, Мізинчику.

Сонце добряче покусувало. Тільки тепер відчули, наскільки є благодатною прохолода під вербами. Після пригоди вже не рибалилося.

– Пора збиратися. На юшку буде рибка, а ось вугра бабуся приготує за власним рецептом. Як думаєш, онучку? – радячись, вирішував дідусь Роман.

– Пора-пора, – відповів хлопець і кинувся збирати речі.

Він мав власний інтерес до такої пропозиції. Нарешті поспілкується із Софійкою, яка ще приходила до тями. Вона розповіла, як Володя хвалився, що ще покаже супернику, де раки зимують! Він вміє плавати й необов'язково для цього ставати кандидатом у майстри спорту.

– Хотів показати, де раки зимують, а сам мало не потрапив до них на гостину", – всміхнувся в розкішні вуса чоловік. Накульгуючи, він вийшов на шлях і подався в бік села. За ним, витримуючи дистанцію, Софійка й Богдан жваво розмовляли. Хлопець, жестикулюючи, описував вугра, якого підчепили на гачок, а дівчина, спостерігаючи за його емоційністю, міркувала над тим, як би їй не потрапити на гачок кохання. Вибирати між хлопцями не хотілося. Вона має намір примирити суперників.

У село Богдан входив героєм. Звідки люди дізналися про пригоду на озері не догадувався, однак, було приємно, коли поважні чоловіки тисли руку. Дівчина попрощалася й завернула на подвір'я, пообіцявши ввечері прийти на юшку.

Рибалки нарешті дібралися додому. Бабуся всипала дідусеві повну миску гороху за те, що, не давши відпочити онукові і дня, потягнув на озеро. Богдан, спостерігаючи за перепалкою між рідними, сказав: "Бабуню, ти ж хотіла бути зі мною на сьомому небі від щастя, то сьогодні й заглянемо туди, коли вугра приготуєш за власним рецептом!".

Мізинчик завжди знаходив золоту середину для примирення, не заганяючи ситуацію у глухий кут. Він із пошаною ставився до обох, захоплювався їхньою працьовитістю, мав за приклад їхні взаємини.

Софія видихнула мораль, усміхнулася й наказала: "Мити руки й обідати!".

Обід удався на славу. Закінчували трапезу, як раптом закигикала хвіртка й на подвір'я ступила сусідка. У руках тримала глечик із молоком. Вона підійшла ближче і витираючи кінчиком хустки заплакані очі, промовила: "Дякую, Богданчику, що врятував Володьку. Все до лідерства пнеться. Звідки він такий задерикуватий?".

За столом вибухнуло сміхом. Господар крізь сміх промовив: "У діда Нестора вдався! А ти молока принесла, щоб винною не бути?".

Згадали історію, як Нестор його витягував із води. Погомоніли й розійшлися доганяти день, який видався насиченим враженнями.

– Добре, що все обійшлося.

1 2 3 4 5

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(