Кохання з притичинами

Іван Нечуй-Левицький

Сторінка 5 з 5

Усі хлопці добре видержали той постриг на вільготу. Привізши школярів, Настя якось спитала в Луки Корнійовича, чом пак він не заходить до неї грати та співать.

— Та, бачте, це я теж заходився коло своєї роботи, бо готуюсь здавать екзамен на диякона, то треба ж засісти коло книжок.

Вчителька пойняла йому віри, але важко зітхнула, дивлячись на його смирні ласкаві ясні очі.

Вона од того часу впала в якийсь смуток і задумалась. Часом за обідом в отця Мойсея вона все заводила розмову, як бідній дівчині важко жити на світі, яка важка робота була для неї зимою.

— Мабуть, я довго не житиму й швидко вмру; таке щось важке та тяжке почувається мені на душі,— часто казала вона матушці, розмовляючи з нею на самоті.

— Ще що вигадайте! Вам саме жити та радіть, а не смуткувать та важко зітхати, та ще й весною в нас на селі, де все зеленіє та цвіте, аж очі вбирає в себе.

— Усе цвіте, це правда; але мені почувається, що я в'яну й мушу загинуть незабаром од важкої праці.

— От як поїдете до батька в Київ, то заспіваєте іншої, веселішої. Ви заниділи на селі просто з нудьги за Києвом, бо ви міська людина і не призвичаїлись до нашого сливе

монастирського живоття. Ми на селах не живемо, а тільки животіємо, як на селі приказують.

Одначе Настя, утла та слабка на груди, справді неначе передчувала заздалегідь близький кінець свого живоття. Вона вже не вернулась на своє місце. їй вдалося зайнять місце вчительки в Києві на передмісті, але, прослуживши зиму в школі, вона весною почала кашляти сухим кашлем, почала кородиться на слабкі зроду груди, заслабла на чахотку саме тоді, як весною розпукались дерева в київських садках, пишно зацвіли вишні та морелі, а в кравця Легёзи в покоїку згасало живоття молодої Насті. Перед зеленими святками її вже й поховали таки за її зароблені кривавицею гроші.

1912 року. Київ

1 2 3 4 5