Я насилу протовпився до того кутка між двома стінами дерева, де була поворотка в алеї, і опинився в світлі білої плями коло настіж одчинених дверей сінематографа, звідкіль широкою смугою лився білий, сливе денний світ од сонця. Але тут я чую збоку якийсь галас, шум, крики дитячих тоненьких дзвінких голосків. Крик був такий густий та різкий, неначе в тому дитячому парку злетілась здорова зграя горобців та усякого дрібного птаства.
Я не втерпів, звернув убік і ввійшов в той опрічний парк ніби в широкі двері між двома купами дерева. І тут я вглядів ще іншу колоритну картину, вже жанрову, варту пензля художника. Неначе чиясь рука наважилась показувати мені без краю довгу галерею художніх картин високого штучництва й вартості. Я знов углядів п'ять башт, котрі стовбичили високо між рідко розкиданими деревами; їх було видно проти чистого, ясного на заході неба. Тепер я побачив, що була ще не ніч, а пізній вечір, і смеркове, випогоджене з цього боку небо кидало одлиск на парк, на башти та клумби, на жовті широкі доріжки. На доріжках і на широкому плацу коло будинка панорами "Голгофа" аж кишіла дітвора і натовпами, і нарізно поодинці, по двоєчко, неначе її хтось розсипав з мішків та лантухів. Скрізь бігали, вештались маленькі дівчатка, неначе качались кольорові клубки. Більші хлопчики грали в довгої лози. Вони стояли довгим рядком, низько понахилявшись, а задні в рядку розхилялись і плигали через їх, неначе зайці. їх темні силуети чорніли, наче рядки чортиків. Декотрі заводіяки войдувались, валасались, вхопившись за барки, штовхали один одного та змагались і кричали на всю пельку. Деякі грались м'ячами. Здорові, мов кавуни, м'ячі підскакували високо вгору й часом падали на коліна й на голови матерям та усяким доглядачкам. Маленькі опуки неначе пурхали між дітьми, ніби горобці. Матері й гувернантки сиділи навкруги по лавах і мовчки дивились, неначе на сцену в театрі. Няньки, мабуть, не дуже зирили за дітьми, бо все бігали поміж дітьми, ганялись за ними й часом розбороняли тих, що зчепились і билися, мов півні, доки няньки вгамували їх.
Крик та галас, якесь дзявкання, цвірінькання, писк та щебетання було таке різке, таке вразливе, так вразило мене, що мені здавалось, ніби я випадком потрапив у якийсь курник, де кудкудакали сполохані кури, або в здоровецький птичник в звіринці в Шенбруні коло Відня. Тут ніби кричали, дзявкали й лящали і попугаї усякої породи, щебетали щиглі, ніби кувікали й клацали зубами якісь птиці з гарячих країв і неначе пищали, аж вищали та войдувались маленькі мавпи, ніби в велетенській кучі з баштами та деревами. Якби башта "Голгофа" мала вуха, то й вона од невидержки затулила б їх долонями. Я раптом вискочив з цього галасливого, щебетливого птичника й швиденько почимчикував в темну довгу алею. Я неначе пірнув одразу в темну ніч, так було поночі в цих двох прегустих алеях, неначе я несподівано опинився в якомусь підземному тунелі; так було в йому поночі.
Але теперечки і в цьому тунелі було тільки трохи тихіше: тутечки в темряві вже збиралась інша гулянка, збирались "хлопці й дівчата", неначе "на улицю" на селі, як збираються вони в неділі та на будлі-яке чимале свято на Бульварі на гулянку вже смерком. Обидві алеї були повні молодих челядників усяких майстрів та молодих робітників фабрицьких. Недавно прибувші дівчата на службу були навіть повбирані по-сільській: в квітки, та в стрічки, та в вишивані сорочки. Вони обсіли усі довгелецькі рядки лав та ослонів, лузали насіння, голосно розмовляли. Парубки жартували, залицялись до дівчат, штовхались, щипали й смикали їх. Дівчата кричали й пищали. Тільки тут РІЄ було чуть грання й бренькання на балалайках, як на Бульварі, а найбільше поблизу од Басарабки, де дівчата цілим рядком на лаві смерком стиха співають пісень, а хлопці скрізь по лавах грають на балалайках українські пісні до танців. Раз я бачив, що один з їх ходив навіть з гітарою в руках. В пізню добу на цих верхніх алеях та й на нижчих засідають на засідки гультіпаки, злодії та усякі напасники, нападають на запізнених прохожих і обшукують кишені; а усякі штукарі для штуки вискакують з-за дерева й дають стусани в спину, хоч і не грабують нічого, як роблять на селах штукарі парубки, в котрих чогось доти сверблять кулаки, доки вони їх не почухають об чиюсь спину. Ходить тут в пізню добу зовсім-таки небезпечно, бо на цих горах по алеях блукає й ночує багато усякої наволочі, мов в пущах та безкетті.
Йдучи далі по темній алеї сливе полапки й навмання, трохи не навпомацки, я примічаю, що в цьому тунелі з гілля далі все яснішає та виднішає, неначе надворі почало зоряти, а ще далі вже й розвиднюваться. Я дійшов до найвищого верху гори на закруті, вийшов з алеї на голе плато. Дивлюся, і з дива аж очамрів і спинився. Ніч серед ніби якихсь лісів та дібров неначе якимись чарами зникла. Усе голе плато ясніє з жовтими доріжками та рідкими молодими деревцями, недавно насадженими. Скрізь видно, як увечері. На краю закругленого ніби провалля та круч через парапет видно на небі однизу рожеву ясну смугу, котра ніби зливається з краєчками круч; а стовпчики й ощепини парапету чорніють проти неба, неначе якийсь взорець на рожевому полі. Мені стає трохи чудно, що я в недавній час гуляв на горах десь неначе вночі, де вже засвітили світло, а тут одразу на верхах круч стало так видно, що й ніякого світла не треба. За Дніпром, де я недавнечко бачив ніби велетенські Альпи з червоними вершинами, небо було рожеве. Чорні Альпи з брокенськими відьмами в червоних хустках на головах неначе посунулись в чорний тартар, а на їх місці світилась рожева смуга неба, ніби в раї. Я задивився на цю рожеву картину, на оригінальне освітлення цього плата, де збоку біліла висока монастирська стіна з ледве примітним рожевим сутінком. Виходжу я над самісінькі кручі, глянув униз, і — над самісіньким Подолом знов побачив іншу таку чудову картину, якої, може, нема й по всій Росії, з такими оригінальними тонами й сутінками, що я аж зчамрів з дива. Нанизу попід кручами знов я бачу темну ніч. Усей Поділ з будинками вже потонув в густій чорній темряві. Уся далека рівнина Оболоні, усі луки й луги на далекій Десні, і за Десною, і за Дніпром неначе вкрились чорним сукном. А ввесь Поділ вже горить огнями, розкиданими по місті до самої Почайни. Он горять електричні білі огні довгими рівними рядками по великій улиці, горять купками й ніби букетами по майданах і попід закругленими горами коло монастирів та торжків. Он берег Дніпра в закругленій гавані та коло пристанів неначе облямований смужкою з ярих білих ліхтарів. Посередині Подолу ніби горять червоно-жовті написи над сінематографами. А подекуди блискають, мов червоні зорі, червоненькі огні в вікнах домів, розкидані вередливими чудними взорцями, поплутаними в чудному безладді. На довгому рядку пароходних пристанів в ятках, поставлених на суднах, лиснять пре-густо червонуваті дрібні, ніби огняні, цятки та плямки, густо скуплені, неначе зірки на небокрузі. Ця червоняста смуга червоніє, мов торочки чорного покривала. По Дніпрі на пароходах знов миготять в вікнах на воді червоні вогні, неначе на смузі розтопленого олива. А десь далеко на Оболоні, десь аж коло Почайни, окроме од міста, біліють ярі білі електричні ліхтарі опрічними двома купами коло забудування артезіанських колодязів. А ондечки, ще далі вгору, на безмежному темному просторі десь блискають малесенькі огні, певно, на пароходах або на плотах на Дніпрі та на Десні. Перед моїми очима розстелялось ніби чорне велетенське полотнище чорного оксамиту, затканого й повишиваного огняними взорцями.
А далеко-далеко внизу ясного випогодженого обрію лисніла широка рожева смуга, неначе ця безмежна картина була обрамована з того боку на північ закругленими рожевими рамами. Там оранжевий захід помаленьку й ледве примітно вже змінявся на веселий рожевий ранок десь в безмірній далечі за Дніпром, як буває в далеких північних краях.
Я довго милувався цією величністю картини, яку довелось мені бачить вперше на віку. Яка краса! Якими прикрасами багата природа закрасила прегарний Київ! Недурно ж письменники звуть Київ городом-красунем. На горах, на кручах я бачу одлиск рожевого вечора. Небо однизу на північ ніби тліє й жевріє смугою. А передо мною нанизу темна ніч вкрила рівну широчінь, скрізь засипану вогнями, ніби великими зірками.
А надворі на горах все потроху поночіло. Чорні тіні помаленьку піднімались вгору на вищу терасу, неначе лізли вгору з темного, аж чорного Подолу на покати й кручі, плазували ледве примітно, мов чорні гадини, помаленьку рачкували вгору, мов чорні раки клешнями, і вкривали жовті доріжки по нижчих терасах, що виганялись над Подолом, неначе три піскуваті коси над берегом моря. На ясну червонясту смугу вгорі несподівано впала подовжаста хмарка й заслонила ті рожеві рами чорною заслоною. Кругом мене в одну мить погас одлиск навкруги. Я стояв і слухав мелодії далекого оркестру за шпилем. Мелодії простують сюди поза горами ніби навпростець, б'ються об високий закрут стіни й одбиваються на широкий порожній, не зарослий деревами, простір з силою й виразністю, сливе не ослабленою.
Мене вже трохи втомила ця довга галерея картин та виглядів. Ноги обважніли од ходні. Я попрямував далі понад кручами, щоб вернуться в свій час додому. Але за однією повороткою я знов стикнувся з картиною, перед котрою мусив спинитись і подивиться вже несамохіть: така вона була гарна й оригінальна, а мені до цього часу й не доводилось бачити її вночі, в темряві. Трамвайний спуск аж вдарив мені в очі своїм ярим світом, аж очі мені засліпив.
Дивлюся я, од темної трамвайної станції на самому краєчку кручі простяглося шість широких арок з стовпчиками, закруглених зверху, неначе в широкій галереї. Ці усі арки галереї були помережані ніби взорцями з рам і засклені, і мені здалеки здалось це усе якоюсь оранжереєю, що світилась наскрізь, бо була засклена тахлями в мережаних чудернацьких шибках з обох боків. Ці ясні арки галереї все нахилялись униз одна нижче од другої, висіли навскоси, неначе вони були поставлені не на землі, а збудовані й притулені до крутого покату кручі. Мені здалось, що ця галерея висить в темряві назукіс над безоднею, причеплена до станції, теліпається на повітрі, заглядає в глибоке чорне провалля і, нахилившись та висунувшись над безоднею, заглядає в його.