переступив через раму, як через поріг.
— Ой!— скрикнула Орися.— У вас одужали ноги?
— Ні, Орисю. Просто я вже — в минулому. А тоді у мене були ще здорові ноги.
Діодор Аристархович дивився на неї із дзеркала і сміявся. Лице в нього помолодшало, і фрак був інший.
— Візьми, Орисю, онде на поличці пляшечку і відпий один ковток. Це "консервуюча мікстура". Вона збереже тебе такою, як ти є. Бо, переступивши поріг у 45-й рік, ти зникнеш зовсім. Адже тебе тоді ще не було. Випила?
— Так.
— Прокажи: "Фрумпе-крумпе-крак!"—Орися проказала.
— А тепер іди сюди! Витри ноги.
Орися витерла ноги, боязко переступила через раму і потрапила раптом... Куди?
— Це ж, здається, наша квартира. Хоч...
— Ваша, Орисенько. Тільки дуже давно. Дивись же, нічого не чіпай.
Орися впізнала довгий коридор з єдиним вікном. Але який він похмурий і брудний, без веселих жовто-гарячих шпалер, без стелажів, до стелі закладених книгами. Стояли тут лише стара важкенька шафа з потемнілим дзеркалом та вішалка. І пальта висіли потерті, заношені, темні. Тут було дуже холодно, але пахло добре, приємно.
— Чим це пахне?
— Піччю, Орисенько. Колись ваш дім опалювався печами. Це важко і незручно, але від печі так гарно пахло дровами, глиною, теплом! Хоч ця піч, здається, давно не топлена...
Крізь коридорне вікно Орися побачила руїни будинку навпроти.
— Що це?
— Як що? Зруйнований дім. Війна ж іще навіть не скінчилась. Через п'ять років тут збудують універмаг, а через десять — новий базар.
З кімнати почулися голоси. Орися обережно ледь-ледь відхилила двері. Вона побачила велику, теж сіру і похмуру, кімнату. Посередині — стіл. За столом, в окулярах...
— Ой, та це ж бабуся! Яка вона молода! Навпроти бабусі — заплакана худенька дівчинка в сірій хустинці.
— Ну, не плач, Світланко! Знайдеться твоє яйце. І взагалі — у твоєму житті буде ще так багато хорошого. Ти житимеш в гарній квартирі, серед нових меблів і зручних речей, ходитимеш в яскравих сукнях по нових вулицях відбудованого міста, а своїй донечці ти купуватимеш найкращі іграшки. Ти не знаєш, як це прикро не мати змоги зробити своїй дитині новорічний подарунок. Дарувати так приємно! Ну, годі, годі! Вчи уроки, поки ще є стіл, бо вдень покличемо Кузьму і порубаємо стіл та шафу на дрова. Уроки можна робити і на підвіконні. А після війни...— бабуся посміхнулась,— після війни ми купимо все, все, все нове, щоб ніщо не нагадувало нам про лихі часи. Зараз же головне — пережити.
Орися слухала розмову, захоплено і ніжно розглядаючи смутне личко дівчинки, яка колись буде її мамою.
Тихше-тихше, щоб не чхнули,
щоб і не кахикнули.
Як шкода, що у минуле
ми прийшли некликані.
Цить, не загриміть полінцем.
Треба буть серйозними.
Жаль, що в мамине дитинство
Ми зайшли без дозволу.
Тут не можна ні зітхнути,
ні шепнуть, ні охнути.
Тільки ніжно, тепло, смутно
обійняти поглядом:
дім і жінку у хустинці,
і дівча зарюмсане —
все матусине дитинство
й молодість бабусину.
Щоб від погляду ясного,
теплого, мов промінь
людям, скривдженим війною,
потепліло в домі.
Тим часом Діодор Аристархович тонкою скляною паличкою водив по стінах, по підлозі, торкався підвіконня. І раптом паличка засвітилась рівним голубим світлом.
— Є!— зраділо прошепотів чарівник і опустився навколішки.— Дивись і запам'ятовуй. Отут, у підлозі, бачиш — діра. Певно, вигризла миша. В діру закоти лось яйце і впало в підпіл. Вернешся додому — спробуй його дістати. Найкраще робити це з мамою. Але про мене — ні-ні! Нікому!
Діодор Аристархович змахнув паличкою, вона знову засвітилась, а старе дзеркало в шафі — засніжилось, а потім розтануло... Дівчинка і дідусь ступили в нього і... опинилися знову в кімнаті Діодора Аристарховича. Чарівник (о як він одразу постарів!) втомлено впав у крісло:
— Я дуже втомився, Орисенько. Іди, дитя, додому...
— Велике вам спасибі!— вигукнула Орися і кинулась до дверей.
Розділ 16
МАМА СЛУХАЄ ВЕЛИКУ ТИШУ
Вдома дівчинку зустріла тиша. Але не та мирна затишна тиша, яку Орися любила, а загрозлива, напружена тиша, коли домашні не розмовляють одне з одним. Ця тиша була гіршою за галас і навіть гіршою за сварку. Тато в кабінеті щось читав, бабусі у вітальні дивилися телевізор, а мама лежала на дивані, обмотавши голову— вологим рушником. Орися одразу ж кинулась до місця, де щойно бачила діру в підлозі. Але діри не було.
— Що ти шукаєш, Орисю?— Мама вийшла в коридор з мокрим рушником в руці.
— Мамочко, скажи...— Орисин голос мимоволі зазвучав таємниче,— тут у підлозі була колись діра?
— Була...— здивовано відповіла мама.— Але тато давно вже забив її фанеркою і зафарбував. А звідки тобі відомо про неї? Тебе ж тоді ще на світі не було.
— Мамочко,— Орисин голос став іще таємничішим,— а не могло твоє скляне яйце закотитися в цю діру?
Мама замислилась, потім схвильовано сказала:
— Знаєш — цілком можливо. Бо я тут завжди вішала своє пальтечко, а яйце носила в кишені... Але звідки ти знаєш про діру?
— Просто мені приснилось, що твоє яйце закотилося в діру... Мамочко, давай ми відірвемо фанерку і пошукаєм.
— Яка ти фантазерка! Думала про це — от і приснилось. Будь же розважливою, Орисю. Надходить Новий рік, а ми зіпсуємо підлогу. Прийдуть гості, колядники, ще хтось перечепиться.
— Мамочко, я тебе дуже прошу. Ну, давай. Я не заспокоюсь, я не зможу ні спати, ні їсти...
— Знаєш, Орисю, я тепер, мабуть, теж не зможу ні спати, ні їсти, поки не перевірю... Але — цить. Давай тихесенько, щоб ніхто не чув.
Мама відкрила татів ящик з інструментами, дістала маленьку сокирку, швидко відшукала місце, де була прибита фанерка, і підважила її сокиркою. Фанерка довго не піддавалась — заіржавіли цвяхи. Потім з тріском розламалася навпіл, в підлозі зачорнів отвір. Орися налагодилася всунути туди ручку.
— Ні, Орисенько, це зроблю я. По-перше, тому, що там можуть бути миші, а по-друге, Орисенько, я хочусама... Розумієш? Я ніби знову стала дівчинкою...
Мама засунула руку глибоко в підпіл. Довго нишпорила там. І раптом очі її спалахнули такою радісною синню, аж Орися замружилась.
— Є!— скрикнула мама і витягла щось сіре, кругле, кошлате від пилюги. Мама нетерпляче витерла це кругле мокрим руїнником і... Орися побачила в її руці скляне яйце. Воно було точнісінько такого ж кольору, як мамині очі, так само радісно і ніжно світилось. В глибині скляного яйця біліла крихітна хатка, оточена таємничими ялинами. В хатці золотіло віконце. А на засніженому дашку, піднявши ніжку зі срібним копитцем, стояло срібнороге козеня. Сніг і на даху і довкола хатки був усіяний самоцвітами.
— Яке диво! — прошепотіла Орися.
В маминих очах стояли голубі сльози.
— Чого ти плачеш, мамо?
— Мені шкода дівчинки, яка плакала за цим яйцем багато років тому. Шкода всього мого темного од війни дитинства.
Мама вхопила Орисю за руку і потягла на кухню. Вони сіли за стіл, а яйце поклали на голубе фарфорове блюдце. Час від часу мама із щасливою посмішкою струшувала його, і ліс, хатка, козенятко — все зникало в сніжній заметілі. Клала яйце на місце — і заметіль вщухала.
Тим часом з кімнати знову залунав обурений бабусин голос. То вона знайшла свою святкову туфлю, погризену Дзявчиком. Мама гірко зітхнула. Посмішка збігла з її лиця. Вона сказала тихо:
— Як я втомилась від усіх цих чвар і недобрих слів... А там, в тій лісній хатиночці, мабуть, така глибока і ласкава тиша! От би там опинитися! Хоч на мить! Спочити в тій Великій Тиші...
І... мами не стало. Яйце ще ясніше засвітилось. Почувся дзвін, ніби відчинялись коричневі двері, і в золотому віконечку всередині яйця з'явилась крихітна мамина голівка. Мама посміхнулась Орисі і опустила фіранку. І хоч Орися не струшувала яйце, хатка в лісі все одно зникла за сніговою запоною...
Орися ходила по кухні навшпиньках і тривожно позирала на яйце.
До кухні зайшла бабуся.
— А де мама?
Орися хутко сховала яйце в кишеню і відповіла:
— Не знаю... Певно, десь вийшла до сусідів. Відповіла — і зашарілась. Вона не любила казати неправду, але ж хіба бабуся зрозуміє?.. А може, зрозуміє? Треба подумати.
Бабуся поставила на плитку чайник і повернулась до кімнати.
Раптом знову почувся ніжний передзвін. Орися вихопила яйце з кишені і поклала на блюдце. Сніг у ньому влігся. А за столом знову сиділа мама. Щоки в неї порожевіли, очі радісно блищали.
— Ох, як я скучила за тобою! Я ж пробула там не менше, ніж тиждень. Як я відпочила! Дивилась у вікно, на сніг, слухала Велику Тишу, читала гарні розумні книги. Тільки про тебе турбувалась. А як ти пояснила всім, де я?— Мама просто засипала Орисю запитаннями.
— Що ти, мамочко! Адже тебе не було лише сім хвилин. Рівно. Я дивилась на ходики.
— Яке щастя! Невже це справді було? Такого не буває...
— Звісно, такого не буває,— лукаво сказала Орися.— Просто в тебе, мамо, ненормальна фантазія.
Мама засміялась. Орися придивилась до яйця і побачила, що в ньому поменшало самоцвітів.
— Мамочко, а самоцвіти — це ти позбирала?
— Ні, доцю, це не ті самоцвіти, з яких роблять прикраси. Я зрозуміла, що не самоцвіти то горять, а дорогоцінні хвилини спокою і тиші. А козенятку треба буде знову добряче потрудитися, щоб викресати нові самоцвіти, замість тих, які я витратила...
Орися засинала. На вікні горіла зелена лампа, і од її світла сніг за вікном був теж зеленим.
"Як чудесно,— думала Орися,— що тепер мамі є де відпочити і послухати Велику Тишу".
Орисі тиша була не потрібна. Вона любила шум, вереск, ігри, регіт, співи і голосну-преголосну музику. От тільки сварок не любила.
Так тихо-тихо було в місті. Ішов тихий, зелений, м'який сніг, і Орися подумала, що тишу вона теж любить. Бо чудеса творяться тільки в тишині.
Орися заснула. Спав Дзявчик у кріслі, спала Фрейліна на своїй підстилці під батареєю, спали всі. Не спало тільки срібнороге козенятко у яйці. Залите місячним сріблом, воно вперто трудилось, викрешуючи копитцем все нові і нові самоцвіти. Адже може статися, що завтра будуть нові неприємності, й Орисиній мамі захочеться спочити від них. Козенятко, вперто виставивши срібні ріжки, кресало і кресало копитцем по снігу, і самоцвіти дзвеніли, дзвеніли, наспівували, заколисували...
Є на світі ліс чудесний,
зачарований у скло.
Тільки сніг і синь небесна,
вітерець ані шелесне,
тільки тиша і срібло.
У кущах синичий сміх,
сніжні барикади.
Пада, пада, пада сніг,
пада сніг, мов уві сні,
тихо-тихо пада...
Погостюй, спочинь, побудь
у Великій Тиші.
На хвилиночку забудь
клопіт, прикрощі, журбу.
Хай тебе колише
тиша...
Тут багато добрих книг.
Пічка гостю рада.
Пада, пада, пада сніг,
пада сніг, мов уві сні,
тихо-тихо пада...
Розділ 17
ВИВ У ДВОРІ ПЕС
Цілісіньку ніч вив у дворі Реке.