Втім, ти цього ще не розумієш, та й непотрібно воно тобі.
— Але ж нам казали в школі, і мама казала, ще спекулянти дуже погані люди, шкідники, а то і вороги! Чому ж ти не розкажеш дядечкові Цибульку про Тягнирядна?
— Ох, Орисю, і так повно турбот! Але... Звісно, ти| маєш рацію. Треба порадитись з міліцією і вивести, на І решті, шахрая на чисту воду. Ну, ходімо, бо морозець-таки дошкуляє!
У своєму дворі Орися зраділа: там уже грався Тимчик.
Орися попросила:
— Ну, мамочко! Дозволь погратись, хоч хвилиночку...
Мама дозволила. Як весело було у дворі! Вийшли двоє дівчаток дядька Кузі, прийшов хлопчик із сусіднього будинку. В санчата запрягли Рекса. Реке був добрий і охоче возив дітей. Але чомусь він був печальний.
— Реке, чому ти сумний?— спитала Орися. Реке тільки покрутив хвостом.
Розділ 13
А ЯКЩО ПО-ЧЕСНОМУ?
Відчинилась кватирка, і мама гукнула:
— Орисю! Додому! Бабусі приїхали...
Орися зраділа. Вона вже скучила за бабусею і прабабусею. Крім того — вони ж, напевно, навезли їй гостинців.
Вдома, справді, стіл було завалено сільськими ласощами — ковбасою, салом, горіхами, медом, голівками маку, коржиками, пирогами...
Але мама сиділа сумна. Бабусі їй вичитували:
— У такий мороз! Пустити дитину у двір! Та ще й саму-самісіньку... Ти знаєш, скільки буває страшних випадків! А машини!
Мама мовчала. Тато мовчав теж. Мовчав і Дзявчик, бо в зубах у нього стримів добрий шмат пахучої кров'яної ковбаси. А курка дзьобала пшеничну кашу.
— Що я, маленька?— обурилась Орися.— Я вже до школи ходжу...
— Може, ти і в школу і зі школи сама ходила?— ілякано спитала бабуся.
— Сама...
— Та-а-ак...— сказала бабуся, встала і хряпнула дверима.
Всі мовчали. В кімнаті стало сумно і незатишно, і Орися попросилася піти до Тимчика. Мама відпустила.
Орися поволі піднімалася сходами і сумно думала, чому в їхній сім'ї так часто сперечаються, чому не можна жити завжди дружно і мирно. Вони ж усі хороші — і тато, і мама, і обидві бабусі. Всіх вона любить, і вони всі люблять Орисю. Для чого ж сперечатись?
Орися вперше попробувала розібратися, хто з них правий — бабусі чи тато з мамою? Раніше вона про це не думала, а просто стояла за того, за кого вигідніше. Бабусі вимагають купити їй дорогу цяцьку, а батьки не погоджуються. Отже, праві бабусі. Мама примушує Орисю прибрати свій куточок, а бабусі захищають: "Встигне ще за вік натрудитися". Орисі не хочеться прибирати — отже, праві бабусі. А зараз Орисі хочеться гуляти самій у дворі, а бабусі — проти. Отже, права мама? А якщо без вигоди? Якщо по-чесному? Хто правий?
Вона не встигла додумати цієї серйозної думки, бо саме дійшла до Тимчикових дверей. Засмучена, вона натисла на кнопку дзвінка, навіть не озирнувшись на таємничі двері.
Розділ 14
ТИ ВЖЕ НЕ ДИТИНА, ОРИСЮ
Тимчик з мамою дивилися телевізор. Вони зраділи Орисі, запросили сідати... На телеекрані метушилися поліцейські, стріляли, хапали беззахисних людей, кудись тягли, били. Маленький чорноокий хлопчик аж находився від плачу. Його лице, залите сльозами, було спотворене страхом. Орися раптом теж схлипнула:
— Тьотю Клаво, я не хочу, я боюсь. Вимкніть телевізор!
Тьотя Клава уважно подивилась на Орисю і вимкнула телевізор. Тоді погладила Орисю по голівці і спитала:
— Ти що, ніколи не дивилась "Міжнародну панораму"?
— Ніколи. Мама каже, що мені її дивитися рано...
— Може, твоя мама і має рацію... А фільми про війну ти не боїшся дивитися?
— Ні, про війну не боюсь. Війна була давно! Тоді люди ще не були такі розумні, як зараз, вони не знали, як це добре жити мирно. Зараз не може бути війни, еге ж, тьотю Клаво?— Орися благально дивилася в лице сусідці. Тьотя Клава всміхнулась, невесело, але всміхнулась.
— Звичайно, Орисенько! Звичайно, війни не може бути і більше ніколи не буде.
Орися з Тимчиком гралися, аж поки почало сутеніти, їли сільські гостинці, що їм принесла Орися, розмовляли. Говорили про все на світі: і про новорічне свято у школі, і про дивну розмову дядька Тягнирядна з незнайомцем, і про війну, і про новий фільм, і про такі чудесні майбутні канікули.
Потім Тимчикова мама сказала, що їм треба іти в гості. Орися попрощалася і пішла.
І одразу ж побачила коричневі двері. Підійшла. Левина голова всміхнулася і проказала:
Був наказ:
у всякий час
в дім впускать
і не лякать.
Тож заходь — і край.
Тільки ноги витирай.
Орися витерла ноги і погладила лева по дерев'яній гриві. Лев шморгнув носом і пробурмотів:
Ні, з дівчатка цього будуть —
хай не леви — але люди!
Двері ніжно продзвонили і впустили дівчинку.
— Заходь, заходь, Орисю!— гукнув із кімнати Діодор Аристархович.
Орися зайшла. Все в кімнаті було так само, як і вчора, тільки папуги, сидячи на карнизі вряд, сердито кричали:
Фурра-Хурра, смішно й кур-р-рам,
коли кажуть: "Попка — дур-р-рень".
Це обр-р-раза! Дика фр-р-раза!
І на неї ми одр-р-разу
кар-р-ркаємо: "Сам дур-р-рак!"
Фрумпе-крумпе-крак!
Орися палко запевнила папуг, що їй і на думку не опадало говорити такі дурниці про таких розумних птахів. Папужки весело й радісно зацвірінчали.
— Ти чогось сумна, дівчинко?— уважно подивився на Орисю Діодор Аристархович.
— Вдома сперечаються...
— А що? Бабусі приїхали?
— Приїхали,— зітхнула Орися,— і зразу нагримали і на маму, і на тата. Вони такі недобрі...
— Ні, твої бабусі добрі. Просто вони занадто сліпо і нерозважливо люблять тебе. Адже ти в них єдина внучка. Твої прабабуся і бабуся — незвичайні люди. Ти хоч щось знаєш про них?
— А що про них можна знати? Бабусі як бабусі.
— Люди не машини, Орисенько. Вони часто помиляються, у кожного є свої вади і примхи. Твої бабусі помиляються, коли вважають, що можуть в усьому командувати татом і мамою, бо вони старші. А тато й мама неправі, що досі не розповіли тобі про бабусю й прабабусю, про їхнє життя.
— А яке у них було життя?
— Просте життя. Але — ох, яке непросте! Твоя прабабуся була простою селянкою, якій хліб діставався тяжким щоденним трудом.
— Це було ще до революції?
— Так. Твоя прабабуся була трудяща людина. Вона мала шестеро діток. А прадідусь хворував на ноги, відморожені на царській війні. Він не міг багато заробляти. Він виплітав сіті і кошики. Розумієш, як нелегко їм жилося?
— Розумію.
— Але коли померла вдова-сусідка, полишивши трьох діточок, твоя прабабуся і хвилини не вагалася, одразу забрала чужих дітей до себе. І ростила всіх дев'ятьох однаково, як своїх.
— А де ж вони всі? У мене ж тільки один двоюрідний дідусь.
— Двоє рідних померли від дифтериту. Одна нерідна донька померла вже дорослою. Всі інші, окрім твоєї бабусі і одного нерідного сина, загинули на війні.
— Бідна прабабуся...— з жахом прошепотіла Орися.
— Твій двоюрідний дідусь так і не одружився. Отже, сама розумієш, ти одна-єдина правнучка у людини, яка виростила дев'ятьох дітей. Як же їй тебе не любити? Як тебе не пестити? Але, звісно, зрозуміти людину — ще не означає погодитися з нею, дозволити їй чинити по-своєму...
— Тому вони і сперечаються...
— Тому і сперечаються. А ти мири їх, переконуй, заспокоюй.
— Я спробую... Діодоре Аристарховичу. А ви ще про бабусю розкажіть.
— О, твоя бабуся була одна з перших радянських вчительок на селі. Їй заледве виповнилось вісімнадцять, але вона була безстрашна. В неї навіть стріляли куркулі. Але, видужавши, вона знову наполегливо і сміливо вчила дітей, виховувала їх справжніми радянськими людьми.
— Ну, чому? Чому вони мені не розповіли про це?
— Бабусі не розповіли, бо вважають тебе маленькою. А ти вже не мала, Орисенько. Вчись шанувати і берегти своїх рідних. У мами твоєї хворе серце, а скільки їй доводиться нервувати через тебе? Поводься так, щоб у твоїх рідних не було причин сваритися через тебе.
Орися зітхнула:
— Так, у мами часто болить серце! Вона не любить галасу. Вона каже, що єдина мрія в неї — це посидіти хоч на мить у тиші, на самоті, десь у хатинці серед лісу, де нікого-нікого, тільки вона, засніжений ліс і велика тиша...
Розділ 15
"СТОРОННІМ ВХІД У МИНУЛЕ ЗАБОРОНЕНО!"
— Ну, гаразд. Годі вже нам про смутне. А то он навіть папуги щось примовкли,— сказав Діодор Аристархович.— Меланіє Мелентівно, а зготуйте-но нам чайку.
Ватяна лялька розплющила очі і зіскочила з самовара. Не минуло й п'яти хвилин, як Орися з Діодором Аристарховичем уже пили чай із смачними млинцями, а Меланія Мелентівна знову стала лялькою й дрімала собі на теплому самоварі. Птахи весело і насмішкувато перегукувались, пурхаючи у квітучих заростях.
— Розумієш, Орисю, я не просто чарівник,— розказував Діодор Аристархович.— Я — Великий Охоронець Скарбів. Я з'являюсь тільки тоді, коли в мені десь є потреба. Пам'ятаю, я був у вашому місті в сорок п'ятому році. Тоді злочинці пограбували музей старовинних годинників. Я йшов знайомитися з людиною, яка, я знав, могла мені допомогти в цій справі. Коли я проходив повз ваш дім, то побачив на лаві дівчатко, яке гірко плакало. А я не можу бачити, як плачуть діти. Я підійшов до дівчинки, сів, погладив її по голівці і почав утішати. Вона все плакала, і тоді я подарував їй...
— Велике скляне яйце!— захоплено вигукнула Орися.— Це ж була моя мама. Вона мені розповідала!..
— Так, це була твоя мама. А яйце і досі у неї, Орисенько?
— Ой, ні! Мама загубила його. Вона довго за ним плакала. Мама каже, що це була найбільша біда її дитинства.
— Так-так...— задумливо проказав Діодор Аристархович.— Бідне дівчатко! Що ж, зараз поглянемо...
Старий чарівник підкотив крісло до чарівного дзеркала. Натис на кнопку з написом "Вхід". І одразу ж на все дзеркало спалахнув тривожний напис: "Стороннім вхід у минуле заборонено!" Діодор Аристархович сказав: "Фрумпе-крумпе-крак!"—і напис змінився іншим: "Ласкаво просимо. Але застерігаємо: в минулому нічого не можна чіпати, забирати з собою або приносити. Запам'ятайте: зміни в минулому міняють сучасне і майбутнє. Витирайте ноги при вході і виході!" Напис погас. Дзеркало вкрилося сніжними візерунками, як замерзла шибка. Візерунки танули, танули, з ними тануло скло. А потім скло зникло.
Діодор Аристархович раптом бадьоро встав з крісла, витер ноги об килимок і...