Але причину цього пояснювали по-різному. Тато вважав, що дитину погано виховують, розбещують. Обидві бабусі, навпаки, вважали, що це не виховання, а просто Орися "така вдалася"! В кого саме вона "така вдалася"— не уточнювали, проте само собою розумілося, що вона "така" вдалася в тата. Мама своєї думки не мала, бо мусила втримувати рівновагу. На маминих плечах лежав тягар відповідальності за мир і злагоду в домі.
Восени Орися захворіла на ангіну. Більше тижня лежала вона в ліжку і сумувала. Дівчинку не тішили ні іграшки, ані книги. В неділю зранку вона так довго і гірко плакала, що тато встав, одягнув плащ і, не сказавши ні слова ні мамі, ні бабусям, кудись поїхав.
Вдень, коли Орися дивилася мультик, у квартирі раптом почувся гавкіт. Це був навіть не гавкіт, а дзявкіт — тонесенький, вимогливий і висклявий. Орися скочила з ліжечка і вибігла до вітальні.
Серед кімнати, на гарному пухнастому килимі сиділо кудлате жовте песеня і... люто дзявкало.
Так в Орисі з'явився Дзявчик.
"Все зрозуміло!— похитав головою Діодор Аристархович.— Ситуація досить типова".
Він узяв наступну теку і прочитав "Справа № 7384. Чистісінька правда про Дзявчика". Чарівник розгорнув теку і почав уважно читати.
Розділ 4
ЧИСТІСІНЬКА ПРАВДА ПРО ДЗЯВЧИКА
Тепер Дзявчикові минуло три місяці. Якщо ви гадаєте, що принаймні Дзявчика добре виховали, то помиляєтесь. Його теж одразу розпестили. Втім, оабусі теж гадають, що не виховання винне, а час: зараз, мовляв, усі собаки такі! Та ще, може, у нього і батьки були вредні.
Дзявчик щодня перевертає відро зі сміттям і розтягає бруд по всій квартирі. Він особливо люто ненавидить кімнатні капці. Тепер усі ставлять свої капці на шафу, але Дзявчик встигає їх розшматувати, поки вони ще на ногах.
Вдень Дзявчик любить поспати, а вночі дзявкає на татові чоботи. Їсть Дзявчик лише кролячі та курячі котлетки, та й то поки вони свіжесенькі, теплі і під сметанною поливою.
Тато пробував сам узятися за виховання Дзявчика. Він наливав йому в миску супу і забороняв давати котлетки. Дзявчик цілісінький день ходив печальний і голодний, але до миски з супом навіть не наближався. А суп же був! Наваристий, духмяний, на курячому бульйоні... Дзявчик так і лягав спати не ївши і тихо, жалібно скавулів уві сні.
А серед ночі, ступаючи тихо-тихо, як привид, вставала прабабуся, діставала з холодильника вершки та курячі котлетки і, ретельно розігрівши, годувала свого "біднесенького песика", котрого той "жорстокий тиран (тобто тато) морить голодом".
Не встигала прабабуся заснути, як вставала бабуся. Вона теж годувала "біднесенького песика" котлеткою. Ні, таки непогано жилося Дзявчику! Головне — вміти витримати характер! У Дзявчика був характер, в Ори-сі — теж. Не було характеру лише в тата з мамою. Але вони тим не дуже переймались. У них було досить клопотів і без характеру. У них були: прабабуся, бабуся, Орися, Дзявчик і... курка Фрейліна.
— Так,— сказав Діодор Аристархович,— песик також типовий, сучасний кімнатний пес. А що собою являє курка?— І розкрив третю теку з написом "Справа № 7386. Ще одна чистісінька правда про курку Фрейліну".
Розділ 5
ЩЕ ОДНА ЧИСТІСІНЬКА ПРАВДА ПРО КУРКУ ФРЕЙЛІНУ
Так, у квартирі жила ще біла цибата курка з хитренними очима. Цю курку бабуся купила "на котлетки", але Орися заборонила різати курку, назвала її Фрейліною і почала дресирувати. Важко сказати, чи досягла Орися помітних успіхів у дресируванні, але курка постійно бігала за нею. Ідучи кудись, Орися брала курку під пахву і так тягала її при собі цілими годинами. Курка звикла до Орисі і сиділа під пахвою смирно, ніби вона — не вона, а іграшкова чемна курочка. Коли Орися сідала малювати, Фрейліна злітала на спинку стільця і сиділа, уважно розглядаючи Орисине малюваннячко. "Ко?"— питала вона і схиляла голову набік ще й око примружувала. "Ко-ко!"— відповідала сама собі і трясла гребінцем.
Дзявчика Фрейліна зневажала. Коли він метушився навколо неї, заливаючись дзявкотом, вона вдавала, що не помічає його зовсім. І лише коли Дзявчик надто докучав, курка, ретельно й обережно прицілившись, боляче дзьобала його в голову. Дзявчик вищав і біг скаржитися до бабусь.
Але були у Фрейліни з Дзявчиком і спільні риси. Фрейліна, як і Дзявчик, теж вередувала і перебирала їжею. Фрейліна, як і Дзявчик, мала характер. Коли її прив'язували на кухні або у ванній, вона верещала страшним, некурячим, моторошним вереском. І кричала, доки замордований тим криком тато не впускав її до вітальні.
І ще Фрейліна, як і всі домочадці, любила телевізор. Бабусі влаштовувались на тахті, Орися в кріслі. Дзяв-чик згортався на колінах у Орисі, а Фрейліна злітала на бильце крісла. Ставало тихо... Тільки бурмотів свої казочки телевізор, посміювалась Орися, схвально на-кокувала Фрейліна і попискував Дзявчик.
Тоді мама казала: "Янгол хатою перелетів!" І вони з татом сідали на кухні рядочком. Тато читав газету, а мама просто мовчала. І на обличчях їхніх розливалося блаженство.
Чи багато треба людині для щастя?
...Діодор Аристархович опустив на коліна теку і замислився. Справді: чи багато треба для щастя?
Ну, перш за все, "для щастя" потрібен телевізор. А ще — радіола і ціла гора платівок із казками. Якби тато і мама не мали телевізора і платівок, вони б уже давно позбулися голосу. Бо до казок Орися — найненаситніша дитина на світі. Ціла велика шафа в її кімнаті вщерть набита дитячими книжками. Тато і мама прочитали Орисі стільки, що якби всі прочитані сторінки склеїти, то по цій паперовій доріжці можна було б спокійнісінько домандрувати не лише до Місяця, а й до Сонця. Читати сама Орися лінувалася, хоч і вчилася в першому класі. Лінувалась вона і писати, і вирішувати задачки. Та й навіщо? Адже у неї були бабусі.
Тато "для щастя" постійно затикав щілину в дверях кабінету махровим рушником.
Мама "для щастя" зрідка вибігала на балкон і кілька хвилин сиділа там на перевернутому ящику, насолоджуючись "великою тишею". Сказати правду, ніякої там "великої тиші" не було. Навіть крихітної. Під балконом гарчали, як леопарди, автобуси, деренчали трамваї, гавкали собаки і галасували діти, ганяючи по асфальту порожню консервну бляшанку. І все-таки це була велика тиша, порівняно з галасом, гавкотом і вереском у квартирі.
Бабусям "для щастя" потрібно було лише одне: щоб ніхто, ніде і ніколи, ні за яких обставин не заважав їм балувати їхнє безцінне онуча.
У Фрейліни була мрія споконвічна і проста: вона мріяла вийти заміж за курячого принца і знести яєчко — "не простеє, а золотеє".
Ах, ко-ко-ко, ах, куд-куди,
я курка хоч куди!
Подруги замужем, а я
(з таким пером! З таким ім'ям!
А гребінець! А крильця!)—
жду принца, тільки принца!
Я не піду за неотесу,
який не тямить ні бельмеса
в казках. А знай клює просце.
У мене вищі інтереси:
для того стану я принцеса,
щоб знести золоте яйце.
Як величезний апельсин,
як сонечко, яйце удасться.
Тоді й мене покажуть всім
по телевізору. О щастя!
А маленький кудлатий Дзявчик мріяв... про подвиг. Мріяв, як у запеклому бою він переможе всіх собак і котів свого кварталу і навіть щура, що живе в підвалі, а потім вовка, ведмедя, крокодила і — гей! Кого там ще?! Виходьте хоч усі разом! Дзявчик вас одною лівою передньою... Навіть найстрашнішу на світі мітлу двірника Потапа він погризе і потрощить на друзки. Тоді його зватимуть не просто собі Дзявчик, а й по-батькові. Ну, хоч би отак: Гавкало Тигрович, або ні, краще — Гарикало Левович. Так було розмріється Дзявчик, аж сам себе злякається і біжить мерщій до Орисі.
А Орисі? Що потрібно їй "для щастя"? Хіба вона знала? Адже вона була тільки першокласницею.
Зате знав Діодор Аристархович. На те він і був чарівником. Орисі "для щастя" потрібні були:
Велика Пригода,
Велика Справа і
Велика Дружба.— Ну, і маленька лупка теж не зашкодила б...— пробурмотів, посміхнувшись, Великий Охоронець Скарбів.
Розділ 6
ХАТИНКА В СКЛЯНОМУ ЯЙЦІ
Бабусі поїхали. Орися одразу ж увімкнула телевізор і цілу годину дивилася передачу "У світі тварин", присвячену мавпам.
Потім вона ледве дочекалась, коли повернуться з роботи батьки, і одразу ж почала вимагати... мавпу. Тато швидко втік до кабінету. Мама розіклала на столі блискучу голубу тканину і почала викроювати новорічну сукню.
— Ну, мамо, ну купи... ну, не хочеш мавпу, купи кенгуру. Я ж від тебе все одно не відстану.
— Подарунки тому й звуться подарунками, доню, що їх дарують добровільно, а не скоряючись дитячим забаганкам.
— Ну, то подаруй добровільно. Чуєш, краще подаруй добровільно мавпу або кенгуру, а то захочу слона!..
— І взагалі, доцю, на Новий рік подарунки дітям дарують не рідні, а Дід Мороз. Хіба ти цього не знаєш? Отож не вередуй, а краще сядь за стіл і напиши листа Дідові Морозу.
Мама поставила платівку з казкою "Лускунчик" і продовжувала викроювати сукню. Орися сіла писати листа Дідові Морозу. Стало тихо і затишно. За вікном смеркло. Сніг став синій-синій, а вітрина крамниці "Старовинні речі" навпроти — ясно-золотою. Орися любила вечорами розглядати цю вітрину. Там було стільки дивних речей! Мідні самовари і чайники, оленячі роги, картини у величезних темних рамах і багато всіляких фарфорових дядь й тьоть, одягнених, як принци та принцеси в казках. Мама з Орисею час від часу заходили в цей магазин, роздивлялись, але майже нічого не купували, бо все було таке дороге!
— Мамо, поглянь, у вітрині нова карета. Ох і гарна! Це, мабуть, у ній Попелюшка їздила на бал.
— Цілком можливо,— посміхнулась мама і теж поглянула на вітрину.
Карета, справді, була чудова: бузкова, в золотих квітах, коні — вороні, віжки — золоті, а візник — у синьому кафтані ще й із золотим пером на капелюсі.
— Мамо, а може, Дід Мороз подарує тобі на Новий рік цю карету? Ти б написала йому листа, га?
— Вистачає Дідові Морозу клопоту і з твоїми подарунками,— зітхнула мама.
— А коли ти була маленька, Дід Мороз дарував тобі подарунки?
— Звісно, дарував.