зникає. Вона повертається з хатинки в лісі за дві-три хвилини: так Орисі здається. Але в скляному яйці — свій час. Тут, у нас, минає хвилина, а там — цілий довгий день. За два-три дні мама так спочине і так знудьгується за всіма, що вертається поблажлива і ласкава, "хоч до рани прикладай", як каже бабуся. Орися просила, щоб мама дозволила їй теж побувати в хатинці, але мама заперечливо похитала головою:
— У кожного, доню, мусить бути своя "хатинка в лісі", в якій можна відпочити душею і серцем. Твоя душенька ще не втомлена, тобі ще рости, діяти, боротися, здійснювати свої бажання. Тато теж спочиває і серцем і душею у своїх кресленнях, йому не треба ніякого чарівного яйця. А у мене, ти ж знаєш, доля склалася не зовсім так, як бажалося.
Так, Орися знала, що мама була колись відомою парашутисткою, майстром спорту. І над усе любила небо. Але потім, після дуже важкого грипу, у неї з'явилася хвороба серця, і спорт довелося покинути. Навіть учителькою фізкультури мама не могла працювати. Тепер мама працює в Головній оранжереї міста, де вирощують найдивовижніші квіти. Мама дуже любить свої квіти, може подовгу розповідати про них, але, але... все це не те, як каже мама. От небо — це було її справжнє життя. "Тепер ти моє небо!" — іноді ласкаво каже мама і дивиться на Орисю синіми променистими од ніжності очима.
Для Орисі життя чудесне ще й тому, що біля самісіньких східців на горище є таємничі двері, яких, може і нема, але вони все одно є... На них такий симпатичний лев!
Орися проминає поверх, вибігав на горішній. Лев посміхається, і двері розчиняються самі. Вони вже здаля пізнають Орисю... І папуги так радо її вітають, що аж у вухах лящить. І Меланія Мелентівна вже метушиться, випікаючи в каміні млинці. І усміхнений Діодор Аристархович підкочує своє крісло ближче до чарівного дзеркала, щоб показати Орисі далекі чудесні країни і давні забуті часи.
— Ну, а листа Дідові Морозу ти вже написала? — питає Діодор Аристархович.
— Написала. Аякже. Тепер, коли у мами вже є скляне яйце, я ж можу просити подарунки для себе?
— Ну, звісно, можеш. Тим паче, що ти так гарно скінчила півріччя.
— А ви вже знаєте?
— Звісно, знаю. Я все знаю. Навіть знаю, що ти попросила в Діда Мороза... Саме тому я і хотів побалакати з тобою. Взагалі-то ти не великий любитель писати, а тут написала список аж на двох сторінках. І ляльки, і поїзди, і посуд, і ляльковий театр — ой-йо-йой! Коли б я усе перерахував — язик би стер. Гадаєш, ти у Діда Мороза одна-єдина? Де, по-твоєму, бере Дід Мороз новорічні подарунки?
— Ну, мабуть, в магазині "Казка",— тихо відповіла Орися.
— Правильно. А ти подумала, що іграшки потрібні всім, а не тільки тобі? Ти знаєш, скільки дітей в нашій країні? Якби кожен замовив Дідові Морозу стільки подарунків, то дорослі мусили б усі працювати на іграшкових фабриках і нічого більше, крім іграшок, не робити. А про Діда Мороза ти подумала? Як йому донести таку силу-силенну подарунків? Він же старенький...
— Я б допомогла...— ледь чутно пробурмотіла Орися, не піднімаючи очей.
— Допомогла для себе? Так роблять тільки жаднюги...
Скричали папуги:
"Жаднюга! Жаднюга!
Все хочеш для себе.
А іншим не треба?
Жалієш для друга?
Жаднюга! Жаднюга!
От взять би за вухо..." —
скричали папуги.
— Хіба я жаднюга?— зі сльозами на очах спитала Орися.
— А от подумай. Якщо тобі віддати все, що ти просила, то, приміром, дівчаткам дядька Кузі — Вілені, Вілорі і Віолетті — не дістанеться нічого.
Орися уявила собі трьох гарнесеньких, на одне лице дівчаток, таких засмучених, таких нещасних від того, що Дід Мороз не принесе їм подарунків — і заплакала...
— А Тимчик? Багато ти бачила в нього подарунків?
— У нього тільки одна машина.
— От бачиш. Чому ти не попросила у Діда Мороза подарунка для Тимчика?
— Я забула. Я попрошу. Я зараз же напишу. Я знаю: він хоче альбом для марок і футбольний м'яч.
— Це добре. Ну, а як же ми вирішимо з твоїми подарунками? Ну от скажи, якщо тобі подарують ще одну ляльку, яку ти просиш, ти їй дуже зрадієш?
— Звичайно, зрадію...
— А якщо дуже-дуже чесно?
— Ну... Трішки зрадію. Спочатку...
— От бачиш... А поїзд? У тебе аж три електричні залізниці. Для чого тобі ще поїзд?
Орися розгублено мовчала.
— Бачиш, ти написала, не подумавши. А зараз подумай добре-добре і скажи: чого б тобі дуже-дуже-дуже хотілося?
Довго думала Орися. Нарешті, сказала:
— Не знаю. У мене все є. А взагалі я хотіла б, щоб не було злодіїв і злих людей. Щоб люди не воювали, і щоб у всіх все було. Як у мене. От! І щоб знайшли "Маленького Моцарта".
— Молодець. Ти справді молодець! Ну, а для себе так-таки нічого й не хочеш?
— Хочу...
— Чого?
— Братика хочу! Дуже!!!
— Похвальне і серйозне бажання. А будеш ти його любити, доглядати, гратися з ним і захищати його?
— Ой буду! Ну, звичайно, буду!
— Тоді я сьогодні ж напишу листа Старому Білому Журавлю.
Розділ 23
"МАЙСТЕРНЯ ІГРАШОК", ТРОЯНДИ І СНІГ
Тимчик прийшов до Орисі в гості. Розглянув усе її іграшкове багатство, потримав у руках зайця, гнома, двічі завів пожежний автомобіль. А потім побачив старий зіпсований транзистор, який тато віддав Орисі на забавку, і почав його розбирати.
— Щось мені іграшками гратися не цікаво...— сказав він.
— Мені теж... не дуже,— зізналась Орися.
— Але ж, знаєш, їм, напевно, сумно жити в домі, де ними ніхто не грається.
— А що робити? Я винесла частину іграшок на смітник, а потім Діодор...
Орися раптом схаменулась і затулила долонькою рота. Адже Діодор Аристархович — це тайна...
— Який Діодор? Нашого двірника звуть дядьком Потапом...
— Так-так, я забула. Дядько Потап мене присоромив, і я забрала їх.
— Звісно, викидати іграшки на смітник не годиться.
— Може, їх подарувати комусь? Із малечі?
— Старі іграшки дарувати незручно. Можна дарувати ось такі,— Тимчик показав на оновлену Маринку, на мавпу, солдатиків і коника на коліщатах.
І раптом Орисі сяйнула чудесна думка.
— Ой, Тимчику! Я придумала, чим ми з тобою займемося на канікулах. Давай влаштуємо майстерню "Ремонт іграшок"! Запросимо ще дівчаток дядька Кузі. Будемо мити іграшки, розфарбовувати, шити їм одяг, приклеювати волоссячко.
— А я буду ремонтувати накрутні машинки. У тебе їх тут сила-силенна. І залізницю полагоджу. А як щось не зможу — піду до Костянтина Борисовича: він усе на світі вміє.
— Ти забув ще про Самотнього Чоловіка. Він же робить манекени. Він може помогти нам теж... А потім ми подаруємо всі ці іграшки в наш дитсадок, правда?
— Оце ти придумала просто розчудесно!
— Тоді — за роботу. Отам, у тумбочці — клей і ножиці, і фарби. А татові інструменти в ящику у коридорі. А я збігаю до тітоньки Наді: попрошу кольорових клаптів. І зайду до Вілени, Вілори й Віолетти.
...Тітонька Надя по дорозі з магазину зайшла до Костянтина Борисовича забрати відремонтований чайник. Чайник був старенький, мідний, ще довоєнний. Можна було б викинути його й купити новий, але тітонька Надя звикла до нього. Бо коли людина живе зовсім-зовсім сама і розмовляє вечорами лише з котом Вассіа-ном або із своєю швейною машинкою — вона прив'язується до речей, як до живих істот.
Костянтин Борисович віддав тітоньці Наді чайник і чомусь лукаво підморгнув. Вдома тітонька Надя пе-ревдяглась у квітчастий халатик і капці, налила в чайник води і поставила на вогонь. Потім порізала ковбасу для Вассіана і сіла в крісло. Більше вона не мала про кого.дбати. І це було дуже гірко!
Сумно сиділа в кріслі тітонька Надя. Що вдієш? її чоловік помер багато років тому, а син живе окремо, аж на Далекому Сході, й онучку тьотя Надя бачить лише раз на рік. Надходить новорічне свято. Знову вона зустрічатиме Новий рік удвох з Вассіаном. Як це сумно! Як мало радості в її житті.
Сумні думки тітоньки Наді розігнав веселий і ніжний передзвін, що долинув із кухні. Тітонька Надя побігла на кухню і завмерла. Чайник починав закипати і надзвонював, як музикальна скринька. І раптом... з носика, замість пари...
— Ой! Що це?— скрикнула тітонька Надя і сплеснула руками.
З носика, замість пари, почали вилітати одна по одній живі троянди. Спершу крихітні, а потім все більші і більші. Рожеві, кремові, білі, пурпурові, голубі... Вони вилітали повільно, легко, неначе було їм ліньки прокидатись, розгортати пелюсточки і літати по кухні. За хвилину вся підлога, і стіл, і посудна шафа були закидані трояндами. Тітонька Надя отямилась, вимкнула плиту, і трояндопад припинився.
Тремтячими од хвилювання руками тітонька Надя збирала троянди, примовляючи:
— Ні, я сплю... Це сон. Чудесний трояндовий сон. Ваз не вистачало, і тітонька Надя ставила троянди в кавники, глечики, банки. Квартира перетворилась на трояндовий сад. Кіт Вассіан незадоволено крутив носом і пирхав. Його турбували пахощі. А тітонька Надя пила в кріслі чай, який теж пахнув трояндами, і радісно посміхалась. Бо... чи багато треба людині для щастя?
Бо для щастя зовсім трішки
треба. Щоб ішов сніжок.
На колінах — гарна книжка,
в шибці — місяця ріжок.
Щоб не хворіть анітрішки,
щоб жила у домі кішка,
щоб ні в кухні, ні під ліжком
не заводилися мишки.
Щоб приходили частіше
в гості друзі дорогі,
щоб завжди високі, пишні
удавались пироги.
І щоб мир був, і щоб — квіти.
Щоб росли щасливо діти.
Щоб жили ми двісті літ.
Ну, коротше — щоб на світі
нашім все було, як слід.
Щоб сніжок світився срібний,
наше місто колисав.
А іще нам так потрібні
тихі, добрі чудеса.
В ту хвилину і нагодилась Орися. Тітонька Надя хотіла пригостити Орисю чаєм, але дівчинка дуже поспішала. Тітонька Надя розповіла Орисі про чарівний чайник. Орися зраділа, але зовсім не здивувалась. Вона сказала:
— Саме такими і мають бути всі чайники.
Обережно притискаючи до грудей величеньку коробку з кольоровими клаптиками, Орися подзвонила біля дверей дядька Кузі. Відчинила його дружина.
— Тьотю, відпустіть дівчаток до нас погратися...
— На жаль, Орисенько, Білена і Вілора пішли в гості до бабусі, а Віолетточка хвора.