Бідний Костянтин Борисович (він же Кощій Безсмертний Сімнадцятий) зі сну ніяк не міг второпати, чого від нього хочуть. А від нього хотіли не більше не менше, ніж виявити винахідливість і придумати, куди сховати коробку. І хоч був Кощій великим винахідником, і Залізна Дама незгірш, та й Раймонд Якимович був не останній комбінатор — винахідливість чомусь не давала наслідків, бо всі троє думали не в одному напрямку, а в трьох різних. Як-от щука, лебідь і рак. Кощій давно вже вирішив облишити темні справи і всі свої сили кинути на веселе, добре винахідництво і на "виховання підростаючого покоління". А Залізна Дама думала про свій тайничок у котельній: там достатньо для ситого існування не тільки такої залізної, з незначними житейськими потребами, дами, але і для такої ненаситної до розкошів і втіх життя нероби, якою була її подруга Сусанна Охрімівна.
Отож, чи варто ризикувати?
Раймонд Якимович завваживши душевні порухи подружжя, нагадав їм, що "рильця" у них не лише "в пушку", але і в добрячому "пір'ї". На дві подушки вистачить. Нагадав, що Зоя Дем'янівна віддавна займалась не тільки тим і сим, а і ще дечим, а за те "дещо" закон по голівці не гладить. Після чого подружжя дружно закивало головами і одразу виявило винахідливість.
— Ну, так...— прокашлявся Кощій.— Тільки — в неї!— Він показав на Залізну Даму.— Всередину! Більше нема куди.
Раймонд Якимович отетерів:
— Що? Чи ви при розумі? Це ж досить велика скульптура, її не проковтнеш.
— Хе-хе, навіщо ковтати, коли можна розчинити дверцята і покласти, як у сейф? Подайте мені, будь ласка, оту відкрутку на полиці.
Раймонд Якимович спантеличено відправився за відкруткою, а коли повернувся обличчям до господарів — похолов.
Перед ним, виблискуючи сталевим торсом і жахливо чорніючи нутром крізь розчинені дверцята, скалила залізні зуби залізна потвора.
— Мамочко!— тільки й встиг скрикнути Раймонд Якимович і втратив свідомість.
— Дай йому понюхати скипидару, а я піду іншу відкрутку пошукаю,— пробурмотів Кощій Сімнадцятий.
Коли Раймонд Якимович прийшов до тями, Залізна Дама вже знову була загвинчена, одягнена і причепурена.
— Тепер не сумнівайтесь. Схованка надійна і для того, і для сього, і ще дечого...— сказав Костянтин Борисович, допомагаючи Тягнирядну одягти плащ.— Ледь не забув: ваша дружина просила крем мого виробництва.
Костянтин Борисович, який винаходив і виготовляв ще й чудесні цілющі запашні мазі, креми і ліки з усяких трав, підійшов до своєї аптечки. Як сталося, що замість крему він узяв мазь проти облисіння — він і сам не міг того зрозуміти. Сунув баночку з маззю Тягнирядну в кишеню плаща і побажав спокійної ночі.
Зовсім ошалілий, з неприємним безсилим тремтінням у ватяних ногах, Раймонд Якимович ледве доплентався додому. Було тихо-тихо. Навіть коти не нявчали. "Всі сплять, а я... І заради чого",— знову майнула розумна, але така куца думка. Але Раймонд Якимович знову не мав часу її додумати. Всю ніч йому снилися залізні дами з розчиненими торсами. Вони оточували його, страшно вишкіряючи зуби, і примушували ковтати вкрадений фарфор, бронзу, прикраси. Серги ковтались легко, а от сервізи на дванадцять і більше персон застрягали в горлі, а килими душили, душили... Раймонд Якимович задихався і злякано кидався уві сні.
Розділ 21
МУЗИКА ПЛАВИТЬ МЕТАЛ
Не спалось і Залізній Дамі. Щось тривожило її. І те щось — було в ній. В її сон увесь час тихенько входила ніжна і дивна музика, легкі видіння, граційні і прекрасні: троянди, замки, озера з лебедями, рожеві пальчики на клавіатурі, худенькі дитячі плечики під величезним мереживним коміром. І знову — музика і сніг, сніг і музика.
"О жах, що ж це таке?— перелякано думала Залізна Дама, раз по раз прокидаючись.— Може, я іржавію? Може, в домі занадто тепло, і я плавлюсь?.."
Але останнє її припущення було зовсім недоречне, бо до своїх обов'язків опалювачки Залізна Дама ставилась абияк і не дуже балувала дім теплом.
Встала вона зовсім рано. Вікна світились дивним голубим світлом.
— О, який місяць!— замріяно вигукнула Залізна Дама і аж сама злякалась свого голосу — такий він був ніжний і співучий, мов флейта.— Що ж це таке? — аж скрикнула вона.— Де мій залізний спокій? Де ме тал у голосі? Що зі мною діється?..
А небо на сході почало ледь-ледь рожевіти...
— Яка краса! — захоплено проказала Залізна Дама.— Який прекрасний світ! Скільки в ньому доброти і музики! Що? — перебила вона себе.— Яка доброта? Яка музика? Що за нісенітниця? Час збиратися на роботу, в музей, а я зовсім розклеїлася, тобто — тьху!— розгвинтилась. Треба розбудити Кощія, нехай підкрутить гайки. Втім, він і сам змінився...
Пригнічена і налякана прийшла Залізна Дама на роботу. Ось і її стілець в залі старовинної порцеляни. Тут вона просиджувала непорушно довгі години, на-слухаючи лиш стукіт власного годинникового серця. Вона була сумлінним працівником, не відлучалась зі свого стільця ні в магазин, ні в кафе, і її цінували. її портрет висів на Дошці пошани.
Але сьогодні їй на місці не сиділося. Музика все звучала і звучала в ній, відлунювала в залізній голові і знову та знову огортала її залізне серце. І воно плавилось, плавилось, плавилось... Які чудесні кругом стоять статуетки, хоч і не залізні. Які вони вишукані і благородні, скільки доброти, краси і розуму в їхніх обличчях! Скільки гумору, фантазії, майстерності вклали митці у свої витвори!
Залізна Дама вперше відчула, що порцеляна — це не тільки коштовність, але і казка. "Казка? Яка казка? Ще мені тільки казок не вистачало... Рятуйте, я здити-нхоюсь, у мене, напевне, топиться мозок!"
А музика звучала і звучала. Паркет був такий гладенький і блискучий, що кликав до вальсу, як небо закликає птаха до лету. Непереборно! Залізна Дама, наспівуючи чудесну мелодію, закружляла залою. Раз-два-три, раз-два-три, тепер поворот й уклін. І знову: раз-два-три, раз-два-три...
Чудесний вальс! Чарівний вальс!
Раз — викрутас, два — обертає,
і раз, і два, і знову — раз,
ах, не розбить би ваз!
Ах, коліщатка і гвинти,
ах, як би вас не розтрясти?!
Ах, гаєчки, ах, гаєчки,
не підведіть хазяєчку.
Без похвальби і без прикрас
скажу про вас: високий клас!
Ви ж не з яких-небудь пластмас,
щоб вам зашкодив вальс.
Чудесний вальс! Прекрасний вальс!
Я вальс всім серцем славлю.
Раз — викрутас, два — обертас,
і — ох! — здається, плавлюсь...
— Що тут діється? Зоє Дем'янівно, що з вами? — ніби крізь сон почула Залізна Дама голос директора.
Не була б вона Залізна Дама, якби не могла одразу ж опанувати себе. Миттю вскочила вона ногами у дві паркетні щітки, які лежали під стільцем і, підлетівши на них до директора, засюсюкала:
— Це, Іване Петровичу, я побачила місцями погано розтерту мастику, а я ж, знаєте, люблю порядок...
— Так, ми це знаємо і дуже цінуємо!— голос директора одразу пом'якшав.— Випишу вам премію за дбайливе ставлення до свого робочого місця. Але більше цього не робіть. У нас є прибиральниці. Для чого їх балувати?
Директор пішов у сусідню залу, а Залізна Дама зне-можено впала на стілець. Ні, вона таки хвора. Треба йти додому. Ось зараз піде і відпроситься...
А музика звучала... Крізь неї Залізна Дама почула раптом дитячий плач: в кутку зали плакала дівчинка. Якась невідома сила підняла Залізну Даму зі стільця і понесла до дитини:
— Ну, чого ти, моя крихітко?— Голос Зої Дем'янівни знову звучав, як флейта.— Загубила маму? Не плач, не плач. Вона, видно, захопилась музеєм і не помітила, як ти одійшла. Не бійся. Ходімо-ходімо, пошукаємо твою мамочку.
Але перелякана мама вже бігла до них.
Залізна Дама була прямо-таки приголомшена своєю добротою. Всередині прозвучав урочистий і прекрасний акорд.
— Знаю!— скричала раптом Залізна Дама.— Це все ота статуетка в мені. Це той... як його?.. Моцарт! Негайно додому! Негайно позбутися малого негідника. Поки не пізно...
Залізна Дама вихором помчала додому... Люди злякано розступалися, даючи дорогу високій худющій жінці, яка бігла вулицями, лементуючи:
— Не хочу бути доброю! Не хочу бути чуйною! Не хочу! Ні, ні і ще раз — ні!
Люди перезиралися і співчутливо хитали головами.
Тим часом Кощій Сімнадцятий (він же Костянтин Борисович), напевне знаючи, що його половина — в музеї, цілком віддався своєму захопленню. Зібравши малюків з усіх найближчих дворів, він випробовував свій новий винахід — санчата, які піднімались на гірку самі. Діти верещали од захвату, займали чергу покататися на тих чарівних санчатах, просили Костянтина Борисовича зробити і їхні саночки самопідйомними.
— Гаразд, гаразд... Всім зроблю, всім! Ось тільки відремонтую тітоньці Наді чайник і тоді займусь вашими санчатами. А ви тим часом зліпіть-но Сніговика, щоб Снігова Баба не була така самотня.
Діти з галасом і сміхом кинулися ліпити Сніговика. Потім наліпили ще й маленьких Сніговичків. Аж семеро. А Костянтин Борисович, відремонтувавши чайник, тільки-но взявся за Тимкові санчата, як у двір влетіла Залізна Дама з криком: "Не хочу бути доброю!" Вона миттю запримітила свого Кощія серед дітей і підскочила до нього з криком:
— Ага! Піймався на гарячому! Знову робиш добро? — От я тобі покажу!— І потягла свого чоловіка додому...
Що вже там було, і як там було — ні Орися, ні Тимчик, ні інші діти не чули. Вони каталися з гірки, ліпили Сніговичків і відважно перекидалися сніжками.
Розділ 22
НАЙБІЛЬШЕ БАЖАННЯ
Наморена, але така задоволена, поверталась Орися додому. Жити ставало дедалі цікавіше і радісніше.
По-перше, тому, що її стали відпускати гратися у двір саму. По-друге, тому, що вона скінчила півріччя з єдиною лише четвіркою. В третій чверті Орися обов'язково виправить її. По-третє, тому, що в домі у них "тихий янгол перелетів". Тепер мама завжди спокійна, не нервує, не гнівається. Бабусі іноді буркочуть, сердяться, щось доводять батькам. А мама тільки посміхається і мовчить. І сварка гасне. Бо як сваритися, коли тобі не відповідають? Тато лише здивовано поглядає на маму, і тільки Орися знає мамин секрет. Ледве бабусі розшумляться,— мама виходить на кухню, і...