І мудро, лукаво всміхається: "Ех, багато ще недосконалого є і в людях, і в звірах".
Але Снігова Баба вірила, що все скінчиться на добро.
"Якщо Кощії Безсмертні перевиховуються, то що говорити про людей?"
Розділ 19
ВОГОНЬ У ГРУБЦІ
Снігова Баба замислилась, милуючись снігом, який так синьо, так казково кружляв навколо єдиного нічного ліхтаря. Потім поглянула крізь прямокутник під'їзду на нічну, таємничо освітлену, і від того дивовижну вулицю. Там, перед вітриною універмагу, вже давно стояв Самотній Чоловік. Сніг засипав йому плечі в сірому пальті, і комір, і кошлату шапку. Зараз його швидше можна було б назвати Сніговим Чоловіком, ніж Самотнім.
Він не міг відвести очей від крайнього манекена — синьоокої дівчини в білій хутряній шубці. Це був чудесний манекен: всі жителі міста приходили щовечора до універмагу, щоб помилуватися на нього. Тобто на неї. Бо дівчина була зовсім-зовсім як жива. В перший день, коли дівчина-манекен з'явилась у вітрині, всі подумали, що то справжня дівчина, і не могли зрозуміти, чому вона так довго і непорушно стоїть у вітрині. Люди спинялись біля вітрини, гомоніли, дивувались, навіть стукали у скло і гукали до неї. Директорові універмагу це обридло, і він наказав повісити на груди дівчині-мане-кену табличку: "Це не жива дівчина, а манекен. Прохання не турбувати". І люди перестали товпитися біля вітрини, швидко втратили інтерес до дівчини-манекена.
Всі, крім Самотнього Чоловіка. Бо цей манекен Самотній Чоловік зробив сам, це був його найкращий витвір. Снігова Баба чула, як він пробурмотів колись, ідучи повз неї:
— Це моя лебедина пісня. Кращого манекена я вже не зможу зробити. О, які у неї очі! Які вії! Яка посмішка! Одразу видно, що в неї золоте серце. Я вклав душу вцю дівчину.
Самотній Чоловік тоді так глибоко замислився, що налетів просто на тітоньку Надю, яка несла в "Ремонтну майстерню" чайник. Він ніяково вибачився, а тітонька Надя співчутливо похитала головою:
— Ех, одружитися вам треба, дорогий мій!
...Сніг ішов і йшов, а Самотній Чоловік стояв, засипаний снігом. От тоді у дворі і завив пес. Снігова Баба знала (вона здогадалась одразу), що Рекса покинуть його господарі. їй було дуже шкода собаку, але що вона могла вдіяти? Години минали, Рекс вив і вив. Самотній Чоловік, заглиблений у свої думки, довгий час не чув собачого виття, але нарешті завважив: "Що таке? Здається, це виє Реке. Чому?"
Він струсив сніг з плечей і шапки (аж Снігова Баба розчаровано зітхнула) і швидко зайшов у двір. Рекс вив на порозі покинутого флігеля.
— Що таке, друже?— Самотній Чоловік приязно поплескав його по спині. Пес аж ніби схлипнув, зовсім по-людському, і притулився засніженою мордою до колін людини.
— Ну, що з тобою робити, бідолаго? Додому я тебе не можу привести. Адже я і сам — квартирант. Завтра ми, звісно, щось придумаємо, але от сьогодні що робити?
Реке дрібно тремтів і тягся мордою до сітки, в якій Самотній Чоловік ніс додому свою холостяцьку вечерю: батон, пляшку молока і кільце ковбаси.
— Ну, от що...— вирішив Самотній Чоловік. — Якщо я не можу взяти тебе до себе, то я можу піти до тебе... Чи не так?
Він рішуче відчинив незамкнені двері флігеля, зайшов, впустивши Рекса, і клацнув вимикачем біля дверей. Але лампочка не спалахнула. її не було. Скупердяї-господарі викрутили її і забрали з собою. "Що ж,— подумав Самотній Чоловік,— добре, що хоч дворовий ліхтар світить просто у вікно... Ну й холоднеча тут! Що ж нам робити, псинко?"
Самотній Чоловік роззирнувся. В кімнаті залишився лише старий продавлений диван, три скалічені табуретки, проїдена шашелем дубова скриня і купа старого ганчір'яного та паперового мотлоху.
— Рексе! Ми живемо! — бадьоро вигукнув Самотній Чоловік. Він грюкнув табуреткою об табуретку, і вони розпались на цурпалки. Позбирав паперове сміття і запхнув усе те в грубку. Підпалив. Вогонь ласкаво і весело загув. Песик, як зачарований, дивився у вогонь.
— Ну от, бачиш. Тепер трохи веселіше, чи не так? Самотній Чоловік відрізав шматок батона, поклав на нього ковбаси, налив у консервну бляшанку молока.
— Поділимось по-братськи... І він замугикав пісеньку:
Можна жити й не тужити
без машин, і шуб, і слуг.
А без друга як прожити?
Всім потрібен вірний друг.
Щирий, добрий друг.
Хай там бурі й завірюхи!
Хай там тисячі тривог!
Все пусте, коли ти з другом.
Вдвох. Або найкраще — втрьох.
І чотири не завадять,
навіть п'ять не зайвина.
Більше друзів — більша радість
вам і нам.
Час минав. Вогонь весело освітлював кімнату. Було затишно й тепло. Реке лежав біля грубки на ганчір'яному мотлосі, який ретельно зібрав для собачої постелі Самотній Чоловік. А сам він сидів на старому дивані, дивився на вогонь, про щось думав і зітхав.
У дворі зарипів сніг. Самотній Чоловік подивився у вікно. В світлі нічного ліхтаря він побачив Кольку Чаплю, який швидко йшов двором. "Невже сюди?" — занепокоївся Самотній Чоловік, йому не хотілося, щоб гість порушив їхню з Рексом тиху і добру ніч. Але Колька проминув флігель і зник у парадному. "До кого ж це він? " — здивувався Самотній Чоловік, дивлячись у вікно. За кілька хвилин в квартирі Тягниряднів спалахнуло світло. А ще через якийсь час у дворі знову з'явилась довготелеса постать Кольки Чаплі в спортивній куртці. Він тяг величезний і, очевидно, дуже важкий чемодан. "Чемодан — не його!" — одразу помітив Самотній Чоловік, бо чемодан був дорогий, з розкішної жовтої шкіри. Колька вийшов з двору, і Самотній Чоловік одразу забув про нього — адже в нього були свої клопоти і печалі. Світло в Тягниряднів погасло. Самотній Чоловік вмостився зручніше і почав дрімати. Але сніг знову зарипів. Самотній Чоловік звів голову і побачив крізь вікно Раймонда Якимовича Тягиирядна, який прошкував додому з прямокутною коробкою під пахвою. Він ішов швидко і весь час озирався. "Мовби боїться когось...— подумав Самотній Чоловік.— І що за охота людям займатися темними справами? Наскільки щасливіше живеться на світі чесним людям... І спокійніше!"
Світло в Тягниряднів знову засвітилось і горіло довго. Потім засвітилося вікно кімнати Костянтина Борисовича. Але худа кістлява рука одразу засмикнула фіранку.
— Чого їм усім не спиться?— пробурмотів Самотній Чоловік.— Можна подумати, що вони всі закохані...
Самотній Чоловік був ще молодий, і гадав, що в усьому світі ночами не сплять лише закохані. А Снігова Баба знала, що це не так.
Самотній Чоловік натягнув на плечі пальто і заснув. Грубка догорала. Біля неї солодко сопів на м'якому ганчір'ї Реке. Вуличний ліхтар освітлював кімнату.
Нарешті погасло світло в усіх вікнах будинку.
Розділ 20
СТРАШНИЙ РОЗДІЛ (АЛЕ БУДЕ ЩЕ СТРАШНІШИЙ)
Так-от, знала чого кому не спиться не тільки Снігова Баба. Бо ревізія в "Старовинних речах" затяглася аж за північ. Раймонду Якимовичу повелося скрутнувато. Бо інакше, як справедливо відзначила Снігова Баба, чого б то людині в морозну ніч виглядати так, ніби її щойно випхали з лазні? Ох як нервував Раймонд Якимович увесь довгий вечір! Адже коробка з "річчю", хоч як і дбайливо прикопана в заметі під каштаном, все-таки могла потрапити комусь на очі — чи злодієві, чи ревізорові — і невідомо, що гірше. А головне, час іде, ревізія ніяк не кінчається, а Колька тим часом прийде до нього додому, і піде, забравши на схов чемодан з краденими речами, а ця клята коробка залишиться і далі на його шиї.
Раймонд Якимович не марно нервував. Колька Чапля справді прийшов і пішов, забравши розкішний чемодан жовтої шкіри.
Раймонд Якимович чухав потилицю, а Сусанна Охрімівна думала. У них віддавна так повелось, що Сусанна Охрімівна думала за обох, а Раймонд Якимович за обох чухав потилицю. Краще б навпаки!
— Нічого не вдієш,— сказала дружина.— Спускайся до Зої Дем'янівни, хай десь приховає.
— А може, в тайник?
— Тайник не чіпай. По-перше; це складно і довго: розбирати, знову мурувати. Ще хтось вистежить. По-друге, тайник може згодитися твоїй сім'ї, коли тебе посадять, а все майно опишуть.
Бр-р-р! Раймонда Якимовича у жар кинуло від такої перспективи. Хоч би діти були! А то — теж мені сім'я! — оця опасиста крикуха в яскравих халатах. "Це заради неї я все життя крутився, як вуж, хитрував, крав, діставав? — подумав раптом Раймонд Якимович.— А заради кого?" На жаль, Раймонд Якимович ніколи не мав часу філософувати. А шкода... Якби він виділяв хоч по півгодинки в день на думання, а не передоручав цю важливу справу дружині, то, напевне, не дістав би можливості думати, і тільки думати, і нічого окрім думати — багато років підряд. А в перервах між думанням — чухати потилицю. Втім, до цього ще далеко. Думати Раймонд Якимович почне ще не скоро. Зараз же він вихором скотився по сходах і обережно постукав у квартиру Костянтина Борисовича.
Господар уже спав, але Зоя Дем'янівна захоплено займалася в нічній тишині найулюбленішим заняттям: вона рахувала гроші. Електрики не світила, бо замість очей мала досить потужні червони ліхтарики. В тишині тільки й чутно було: дзень-клац, дзень-клац... Яка то була музика для вух Залізної Дами! Вона обожнювала гроші, але, на відміну, наприклад, від Сусанин Охрімівни — любила не паперові зелененькі сотенки, а металічні карбованці. Тими залізними кружальцями були забиті буфет, шафа, білизнерка і шухляди столів. Звісно, паперові гроші зберігати зручніше, але що вдієш — пристрасть! Коли монети вже нікуди було класти, Зоя Дем'янівна згрібала їх у торбу, тяжко крекчучи (хоч і мала залізну силу) тягла в ювелірну крамницю і купувала чергову золоту каблучку або ланцюжок, або кулон — одним словом, міняла метал на метал. Золото зникало в тайничку в котельній, а торбу з металічними карбованцями бідний інкасатор, клянучи нещасну долю, волочив у банк.
Отож Зоя Дем'янівна сиділа в півтемряві, освітлюючи стіл двома червоними прожекторами, і ніжно, немов клавіатури, торкалась пальцями монет. Дзень-клац, дзень-клац!— лилося з-під її пальців. "Ого! Вистачить на золотий ланцюжок". І отаку ідилію мав нахабство порушити Раймонд Якимович.
Розмова була поспішливою і безтолковою.