Біля шафи — портрет дівчини з дикою червоною ружею у чорному волоссі та сумовитими карими очима.
На протилежній стіні кімнати — колекція шабель, пістолів та мушкетів, кілька бандур, на лоджії — телескоп, націлений у небо… Маркіян навіть погрався на комп'ютері, який спочатку його трохи налякав: тільки-но він увімкнув гру "Гладіатори", як перед ним зразу підстрибнули у бойовій стійці кілька вояків з оголеними торсами, зі щитами та короткими мечами в руках. Маркіян не зразу і втямив, що комп'ютер — з голографічним зображенням. Про нього він читав у фантастичному оповіданні, але ніколи такого не бачив.
Та вже й гра набридла. Маркіян задивився у вікно. Будинок оточений добре доглянутим фруктовим садом, на подвір'ї — різнобарвне море квітів, серед них — дитячий майданчик, на якому бавляться галасливі дітлахи у вишиванках. Неподалік од воріт, за ажурною огорожею, кілька коней — невеликих, але, видно, міцних, зі шовковим полиском крупів і довгими гривами. Там і вороний кінь Грицька. Отже, Грицько або вирушив з дому пішки, або поїхав автомобілем.
У кімнаті свіжо, хоча кондиціонера ніде не видно. Вочевидь, свіже повітря надходить якимось іншим способом. Сонце світить просто у вікно. Дивно: і годину, і дві тому воно так само кидало промені по центру кімнати. Але ж не може сонце стояти на місці! Маркіян поглянув на сусідній будинок, що білів у оточенні калинового гаю. Той ніби відійшов ліворуч і повернувся сюди іншою стіною. Отже… Отже, будинки обертаються навколо своєї осі, повертаються вікнами за сонцем, як соняшники на бабусиному городі. Мабуть, це дає змогу використовувати сонячну енергію, на якій тут рухаються й автомобілі.
— Класно придумано! Ну просто супер! — не стримався Маркіян.
— Я радий, що тобі сподобалося! — почулось у нього за плечима.
Двері відчинилися безшумно, і характерник, трохи спітнілий, але веселий, нечутно зайшов до кімнати.
— Я думав, ти вже ніколи не повернешся, — дорікнув Маркіян. — Ну скільки можна чекати! Розповідай хутчіше! Ти ж обіцяв.
— Терпи, козаче, — отаманом будеш, — засміявся Грицько і всівся на підлозі. Підібгав ноги, закрутив "оселедця" за ліве вухо. Точнісінько, як на картині. — Ти щось знаєш про паралельні світи?
— Ну-у-у… чув… — невпевнено протягнув Маркіян.
— Чув, значить. Ну що ж... А міг би вже й прочитати. Скажімо, книжку Роберта Уілсона.
— Та-а-а…
— Зрозуміло. У шкільній програмі нема цього. А вдома ти більше за комп'ютером сидиш, із віртуальними злочинцями змагаєшся, у віртуальних ворогів стріляєш, а їх чомусь не меншає, щодня все нові й нові з'являються… Шкода, пане-молодче Маркіяне, шкода… А в книжках ба-а-агато цікавого.
— Хто б говорив! Теж мені козак-професор!.. — стенув плечима Маркіян. — Та козаки, мабуть, узагалі нічого не читали. В одній руці — шаблюка, в другій — люлька, по світу блукають та славу шукають. Які вже там книжки, яка грамота?…
— Про шаблю та люльку ти правильно сказав. Який же козак без шаблі та люльки! А от про грамоту… Щось ти, хлопче, недочитав у підручнику з історії, хоча, знаю, любиш цю науку. От візьмімо мене. Ніякий я не професор. Але перш ніж податися на Запорізьку Січ, Київську академію закінчив. От!
— Київську академію? Чотири століття тому?! І що ж ти там вивчав?
— Філософію, історію, риторику, латину… Та багато чого. Та й знахарем мене на Січі неспроста прозвали. Бо на медицині знаюся.
— Хм… Вундеркінд якийсь... Чи той… Вундеркозак!
— Як ти кажеш? Вундеркозак? Ну й придумав! Та це як і з якого боку подивитися. Щодо науки, то я, може, й не вундеркозак. Але були на Січі люди, які по п'ять мов знали, вірші писали, духовні канти. І в січових школах викладали, таких, як ти, хлопців уму-розуму навчали. А ти говориш — козаки нічого не читали.… Та отаких, як вони, грамотіїв по всій Європі ще пошукати треба було!
— Такі вчені, а по степу гасали, весь час головою ризикували…
— Значить, було заради чого навіть ученою головою ризикувати. На велике діло йшли. За рідний край — хоч помирай! А ще я тобі от що скажу: вчитися треба все життя.
— Усе життя?! Та я не можу дочекатися, коли школу закінчу! За сім років набридла, як гірка редька.
— Поживемо — побачимо, що ти заспіваєш іще через п'ять років.
А зараз поговоримо про паралельні світи.
— Та вже краще про паралельні світи, ніж про школу, — скривився Маркіян.
— Гаразд. Науковці дослідили, що у Всесвіті є безліч паралельних світів. Після кожної важливої події…
— Важливої для кого?
— Та не перебивай старших! І чого тільки тебе в школі вчать…
— Подумаєш… Старший… Лише на якихось… чотириста років…
— Еге ж, тільки на чотириста, але старший. Отож, після кожної важливої події, коли доводиться робити вибір, час ніби розділяється і рухається далі паралельно.
— Як це? — здивувався Маркіян.
— Ну як би тобі простіше пояснити… От, скажімо, вчора ти весь вечір приймав дуже непросте для тебе рішення: йти до школи чи прикинутися хворим і залишитися вдома.
— Знову за рибу гроші…
— Із того моменту, коли ти приймав це рішення, в суперпросторі виникло два часові коридори. Ти залишився вдома і от зустрівся зі мною. Але ж ти міг піти до школи і на великій перерві зустрітися з Маклаєм та його шибайголовами. Напевне, вони б тебе таки добряче відлупцювали, якщо не більше… Зараз ми з тобою сидимо у цій кімнаті й розмовляємо. Це перший часовий вектор, чи коридор. А в другому цієї ж самої миті ти лежиш побитий, і хтось витирає кров із твоїх ран та робить примочки до синців. Яринка плаче, а мама викликає поліцію.
— Не може такого бути!
— Може, може, пане-молодче Маркіяне! А тепер поглянемо на Україну. В її історії були такі важливі події, які й визначили її долю. А якби ці події закінчилися по-іншому? Скажімо, якби Галицько-Волинське князівство поширилося на Київ і ще тоді була створена єдина українська держава? Або якби цариця Катерина Друга не зруйнувала Запорізьку Січ і та незалежною вільною козацькою державою стала? Якби Україна не потрапила на кілька століть під владу Росії? Якби її не топтали всілякі інші зайди? Якби всі ті сили, які пішли на виживання і на безконечну боротьбу з ворогами, наш народ потратив тільки на самоудосконалення, освіту, науку, розвиток своїх традицій, мови, культури, збереження рідної землі, плекання природи?
У двадцятому столітті Україну захопили більшовики, їй довелося пережити страшні голодомори, втратити у тюрмах і таборах мільйони найкращих українців, говорити чужою мовою. А якби люди стояли на смерть і не допустили радянську владу? Якби тоді почали будувати свою незалежну державу? Якою б вона стала тепер? Отож після кожної такої важливої історичної події утворювалися паралельні часові коридори і в них виникали паралельні світи з усіма варіантами цих "якби", цих можливих, імовірних Україн. Так що живуть собі тепер у суперпросторі різні України, і в кожної з них доля йде своїм шляхом. І ми з тобою зараз в одному з таких часових коридорів.
— В якому саме?
— Це Україна, яка стала незалежною після перемоги козаків у національно-визвольній війні 1648–1657 років під проводом Богдана Хмельницького і розбудови Січі. Тільки вона не десь там, у невідомій Галактиці, де нібито, як пишуть тепер науковці, зберігаються численні ксерокопії різних історичних витків людської цивілізації, а тут, на Землі, тільки в іншому, паралельному світі.
— Та ти не лише характерник, а й фантаст. Ну просто Станіслав Лем чи Рей Бредбері! Бо все, що ти говориш, — фантастика!..
— А вчені кажуть — наука. Саме так, Маркіяне…
— Ну, вчені… Вони багато чого кажуть.
— Гаразд, ти не віриш ученим. А своїм очам?
— Хм… Ну, не знаю, не знаю… Дивно все це… Значить, у кожної країни десятки варіантів її розвитку?..
— Сотні, Маркіяне! Сотні!
— Отже, все залежить від того, як складуться певні обставини, як у цих обставинах вчинять люди?..
— І навіть одна людина, друже Маркіяне! Навіть від однієї людини багато залежить.
— І від мене?
— І від тебе!
— Хм… А цікаво, що було б… От якби кримський хан Іслам-Гірей не зрадив козацьке військо, не викрав Богдана Хмельницького на Чорному шляху? Чи перемогли б тоді козаки у бою під Берестечком? І що було б, якби перемогли? Тоді ж Богданові Хмельницькому не треба було б підписувати договір з московським царем. Еге ж? А якби не підписали… Я про це не раз думав. Ще до того, як ти з картини зіскочив. Слово честі!
— Та знаю я, знаю, можеш не переконувати!
— Ой, усе ти знаєш! Всезнайко якийсь, а не Мамай-Оман-Дев'ясил!
— Ну, не все, але за кілька століть дещо дізнався… І щось мені підказує, що наша зустріч зовсім не випадкова, пане-молодче, товаришу-побратиме Маркіяне. Як гадаєш?
— Наш Ю-Пітер, тобто Юрій Петрович, учитель історії, а заодно й класний керівник, каже, що у світі нема нічого випадкового.
— Думаю, він має слушність. А хочеш, пане-молодче, помандрувати цим самим часовим коридором, у якому ми з тобою оце розмовляємо, назад років так на… Ну це ти сам вибери — на скільки. А тоді й побачиш, що було б, якби…
— А це можливо?
— Поклади руку на ось цю книжку. Подумай, куди б саме ти хотів потрапити. Сконцентруй думку.
Маркіянові пальці торкнулися масивної срібної защібки на древньому фоліанті, що стояв осторонь від інших книжок. Якесь дивне тепло пронизало спочатку руку, а потім усе тіло. Заплющивши очі, хлопчина відчув, як стає невагомим, як його підхоплює якась потужна хвиля і відносить усе далі й далі.
— Дасть Бог, зустрінемося! — пролунало йому навздогін.
РОЗДІЛ 2. ТЕТЕРЯ З СЮПРИЗОМ
І піший кінному — товариш
— Ей, чорнявий! Ти чого це розлігся тут, як кіт на припічку?
— А тобі що до того? Де хочу, там і лежу, — спросоння буркнув Маркіян, не розплющуючи очей, та простягнув руку за ковдрою, щоб накритися з головою й заховатися від цього назоли. Але замість теплої синьої ковдри долоня вхопилася за траву, зачерпнула пригорщу холодної роси. Бр-р-р… Усім тілом умить пробігли дрижаки.
— Хто любить піч, тому нема дороги на Січ, — знову пролунало насмішкувате над сонною Маркіяновою головою.
Дорога!.. Січ!.. І як же це він забув?! Маркіян рвучко підвівся. Он ліворуч довгий дерев'яний курінь із квадратними віконцями і трьома димарями. В курені десь із півтисячі козаків сплять. Там така духота! А люди прибувають і прибувають на Микитин Ріг.