А козак тим часом чимдуж рвонувся до картини, однією рукою схопив коня, другою — люльку. І тієї ж миті якась нестримна потужна хвиля накрила їх, засліпила, відірвала від кімнати, закрутила-завертіла і понесла кудись із шаленою швидкістю.
"Інопланетянин" Зенько
Нарешті сяйво перестало засліплювати. Маркіян обережно кліпнув і розплющив очі. Озирнувся. Він сидить на яскраво-смарагдовій траві, під зеленим шатром каштана. Просто перед ним синіє річка з такою прозорою водою, що навіть на відстані у ній видно і косяки сріблястих рибок, і рясні кущики фіолетових водоростей. Праворуч над річкою височіє вигнутий дугою міст, схожий на веселку. На ньому — два потоки автівок, що яскравими стрічками рухаються в протилежні напрямки. З двох боків тієї барвистої магістралі — пішохідні доріжки.
Маркіян здивувався: на мосту стільки транспорту, а йому чути, як поруч тихо хлюпоче річка. Він прислухався і зрозумів: авто рухаються безшумно. І ніде ні хмаринки диму, ні запаху пального. Зразу за річкою — високі різнокольорові будинки, що здіймаються над зеленим морем дерев. Над кожною будівлею — прозорий купол, залитий сонячним промінням.
— М-м-м…У-у-у-м-м-м… О-о-о-м-м-м! М-м-м-у-у-у!.. — почулося раптом над самісіньким Маркіяновим вухом.
Маркіян повернувся. Перед ним стояло дивне волохате створіння на міцних чотирьох ногах, з широкою лобатою головою. Його великі вологі чорні з синьою поволокою очі з цікавістю розглядали Маркіяна.
— М-м-м… М-м-у-у-у… — знову прогуділо створіння.
— Вибачте… Я вас не розумію… Я з іншої планети. Я… Я зовсім випадково сюди потрапив… Зовсім випадково… — сказав Маркіян і відступив від незнайомця.
Але той знову підійшов упритул, нагнув широку лобату голову і лизнув рожевим язиком кишеню синіх Маркіянових джинсів.
— Я ж вам пояснив… Я… Я не знаю вашої мови. Жодного словечка не розумію… Я з іншої планети…
І тут за Маркіяновими плечима вибухнув нестримний голосний регіт.
— Ой, ой, тримайте мене, бо зараз лусну! — Грицько Оман однією рукою схопився за живіт, ніби й справді боявся, що він зараз лусне, а другою витирав сльози, що градом котилися з очей.
— І чого б ото я так сміявся? — образився Маркіян.
— Та як же мені не сміятися, коли ти зубреняті пояснюєш, щo не знаєш його мови, бо ти з іншої планети. Це ж треба — сприйняти зубреня Зенька за інопланетянина.
— А чого ж він?..
— А того, що в тебе в кишені, мабуть, цукерка завалялася чи м'ятна жувальна гумка. Ти ж їх так полюбляєш — постійно щось жуєш, жуєш. А Зенькові подобається, коли його пригощають солодким. Поки не отримає свого, то й до лісу з міста не піде. Отож виймай, пане-молодче Маркіяне, свого смаколика та ділися із ласуном Зеньком.
У кишені й справді була цукерка — вишнева карамелька, якою його вчора пригостила Яринка. Маркіян дістав її і простягнув зубреняті. Те лизнуло цукерку, задоволено примружило очі, й вона вмить зникла у його роті. Зубреня ще раз промукало щось дивною мовою і поволеньки пішло в бік зелених заростів. Слідом за ним пострибало якесь мале звіреня, схоже на борсука.
— Невже ти ніколи зубрів не бачив? Та ж виріс серед лісів… — здивувався Оман.
— От вигадав! Серед лісів я виріс! А до найближчого лісу з нашого міста он скільки їхати треба.
— Тридцять хвилин автобусом… Подумаєш, як далеко — майже як на планету Альфа-Центавр. Та що то за відстань?!
— А… А мені ніколи! Знаєш, скільки нам уроків задають!
— Не прибідняйся! Так уже й багато уроків, так уже й ніколи. Але ж на комп'ютер, телевізор, футбол у тебе час залишається. І на оті бугі-вугі, які ти називаєш музикою.
— Ха! Бугі-вугі! Та бугі-вугі ще моя бабуся танцювала. А я люблю реп.
— Реп, значить. А я ж думаю, чого це мені так голова репається, тільки-но тут починає гримотіти на вісім балів за шкалою Ріхтера.
— Ти, Грицю, говориш точнісінько, як Даньків дідусь. Але він уже старий, йому скоро на пенсію. А ти ж…
— І справді. Я ж іще на пенсію не збираюся. Та й до музики всілякої за чотириста з хвостиком років звик. Тож нічого з моєю головою не станеться. Але ти мене геть збив із думки. Я ж не про музику починав. А про те, що ти не знаєш, хто живе з тобою на одній землі. Невже тобі не цікаво, що поруч ходять такі дивні й милі створіння? Так на світі проживеш і світу не побачиш.
— Та що ти причепився? Комп'ютер, телевізор, бугі-вугі… Цікаво-нецікаво… Я тільки чув, що були такі могутні тварини, які називалися зубрами. Але їх давно винищили. А тут… Хм… Щось воно не так. Де це бачено, щоб лісові звірі приходили до міста, не боялися людей, брали з рук цукерки?
— У нас це бачено, у нас, Маркіяне!
Оман підійшов до річки, склав долоні човником, зачерпнув води і став жадібно пити.
— Що ти робиш?! — закричав Маркіян. — Не можна пити воду
з річки!
— А це ж чому? — здивувався Грицько і провів мокрими долонями по начисто поголеній голові.
— Бо… Це ж міська річка. Як ти не розумієш? До неї потрапляють відходи. А в них — небезпечні мікроби, віруси, хімікати всілякі, радіонукліди… Та мало що там може бути… Така вода — справжнісінька отрута.
— А ти чув таке прислів'я: "Не плюй у криницю — пригодиться води напиться"?
— До чого тут криниця?
— А до того, що ми не вороги самі собі, щоб у свою річку спускати якусь гидоту і перетворювати воду на отруту! — аж розсердився Оман. — А якби комусь таке в його дурну макітру спало, його б киями до смерті забили біля ганебного стовпа. Та ти поглянь на цю воду — вона ж мов кришталь. А ще краще — посмакуй. Ну-ну, та не лінуйся, пане-молодче, нагинайся, нагинайся, набирай у долоні! Відчуваєш, як сосною пахне? Бо річка витікає з джерел, що он там, у сосновому лісі. Ех, спека яка! Ніби надворі не кінець квітня, а маківка літа.
Грицько Оман скинув сорочку, простягнув руки до сонця, наче молився. Маркіян краєчком ока глянув на його спину. Оце так! Ніби мапа, на котрій рожевими рубцями позначені кордони якихось невідомих Маркіянові країн. Зліва від хребта глибокий слід від плеча аж до попереку — наче хтось намагався розрубати Грицька навпіл згори донизу. Той слід перетинає теж горизонтальний рубець. Біля шиї — ще один, тільки коротший. Під правим підребер'ям — кругла заглибина, наче від кулі. А на правому передпліччі — дивне акуратне тату: листочок євшану, а на ньому, ніби велика крапля роси, примостився якийсь кружечок, схожий на червоний ґудзик. Ні, це не ґудзик. Це… Це кнопка! Точно — кнопка! Але де це, скажіть, бачено, щоб у людське тіло кнопки вмонтовували? Отже…
"Ось ти і попався! — подумав Маркіян. — Зараз я тихесенько підкрадуся і натисну на цю кнопочку… І… Побачимо, що буде. Може, ніякий ти й не козак-характерник, а… І це таки не Земля, а інша планета, подібна до неї. І нíчого мене тут за носа водити. Будинки в них — мов космічні кораблі, націлені в небо, автомобілі без звуків і запахів та ще й пурхають, наче метелики, а люди в козацьких шароварах та вишиванках ходять і злочинців киями біля ганебного стовпа карають, як колись на Запорізькій Січі… Наплів мені тут сім мішків гречаної вовни і всі неповні".
Маркіян нечутно підкрався ззаду до козака, причаївся, аж дихати перестав, а тоді хутенько штрикнув пальцем у червоний кружечок на передпліччі.
— Ей, ти чого лоскочеш? — скрикнув Грицько і хитро посміхнувся. — Думав, що я не людина, а біоробот? Викрав тебе з дому? Забрав на іншу планету? Еге ж?
— Та ну тебе! — набурмосився Маркіян. — Телепат якийсь. Краще скажи, де це ми зараз.
— Проти неба на Землі.
— Слава Богу, що на Землі. А як ця країна називається?
— Країна козаків…
— Як-як?
— Або Україна.
— Україна?! А місто ж яке?
— Місто твоє, ріднесеньке.
— Оце мій Київ?
— Так, пане-добродію. Ми з тобою стоїмо на тому самому місці, де й зустрілися.
— На тому самому!? А де ж мій будинок? Та й не було біля нього цієї річки. Взагалі у нашому місті такої річки ніколи не було.
— Так-таки й ніколи?
— Ну… Протікав кілька років тому якийсь замулений потічок, біля якого влітку всі носи затуляли. Але і його не стало.
— Ото поки ви носи затуляли, річки і не стало. Через оті самі, як ти кажеш, відходи — з мікробами, вірусами, хімією всілякою, радіонуклідами. А ти подивись, яка вона гарна!
— Та хіба я що… Звісно ж, гарна… Але… Час, час зараз який?
— Числа не знаємо, бо календаря не маємо, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас.
— Я ж тебе серйозно запитую. Яке зараз століття?
— Двадцять перше.
— А рік?
— Кажу ж тобі, день такий у нас, як у вас. Зрозумів? І рік, і день той самий, коли ти, Маркіяне, вирішив не йти до школи, бо…
— Бо-бо-бо… Ну що ти розбобокався? Ніби я сам не знаю, чому не пішов до школи! Скільки можна про це говорити? — розсердився Маркіян. — Поясни краще, що означає таке переміщення і чого це я буцімто вдома, а здається, що на іншій планеті.
— Гаразд. Але спочатку треба підживитися. Не знаю, як ти, а я не звик балакати навголоднячки. Як казали колись у нас на Січі, без хліба нема бесіди. А якби й іще щось смачненьке до хліба… Отож запрошую в мої апартаменти. Ні-ні, зачекай хвильку. Здається, десь тут мій давній товариш ходить.
На стежку, що вела від заростів, вибіг великий білий звір. Маркіян оторопів — та це ж… вовк! Колись читав книжку американського письменника про вовка-альбіноса. Але думав, що то вигадка. І ось… Вовк підбіг до Грицька, кивнув головою і видав дивний звук, схожий на коротке виття.
— Привіт, брате вовче! І я радий тебе бачити! Дуже-дуже радий! — усміхнувся Грицько.
Вундеркозак і паралельні світи
Уже третя година по обіді, а Грицька й досі нема. Сказав, що у нього дуже важлива справа і зник капосний Мамай-Дев'ясил разом зі своїм білим вовком. А Маркіян сидить сам у цій дивній просторій кімнаті та згоряє від нетерпіння. Ну так же кортить дізнатися нарешті, що ж це з ним сьогодні сталось і де насправді він опинився. Уже встиг тут усе оглянути, в кожну шпаринку зазирнути. Он козацькі клейноди, розкладені на вузьких столиках уздовж стіни, як у музеї. Он за склом у дубовій шафі книжки — і товстелезні у шкіряних палітурках, і тонкі, й зовсім тонесенькі диски та мініатюрні чіпи, на яких записані звукові тексти. Один старовинний фоліант, тиснений сріблом і защібнутий, як валізка, на масивну застібку, стоїть окремо.