Але як привезли мене а Петербург, то записали музикою, бо дізнались, що я вмію грать на сопілці. Мені загадали грать на трубі. Оце було як поподму в ту здоровецьку трубу, то в мене живіт стає неначе дерев'яний, а в грудях стає так важко, що мені трудно було й дихать. А потім гонять нас лазити по щаблях на щогли і пролазить крізь щаблі здорової драбини. Як було пролізу ужем тричі поміж щаблями, то в мене аж груди щемлять, неначе я поламав кістки. Стали боліть в мене груди; болять, аж ниють. Тільки мені й легше було на груди, як нас ганяли у ліс по гриби. А як вернусь в місто та в казарми, як почую сморід в казармі, то в мене знов починає давить в грудях. Я і в лазареті ніколи не лежав. Але мені було важко ходить на муштри та муштруваться. Покликав мене полковник та й каже мені: "Дамо тобі на дорогу грошей, а ти зараз їдь додому на село на поправку та сиди більше в лісі, коли в вас там ліс недалечко од хати. А як поправишся та подужчаєш, тоді знов вертайся на службу".
Параска слухала й почала плакать.
— Не плачте, мамо! От як діждемо літа, то я сидітиму цілий день в чагарнику. І може, й одужаю, — втішав Іван матір.
Але він не діждав літа, танув, як свічка, і спав з тіла: перед Великоднем зліг, а після Великодня поховали Івана. Мати посадила на могилі вишню й вербу. І вишня й верба прийнялись і зазеленіли.
Параска зажурилась і впала в тугу. В неї тільки й мови було, що про Івана. Вона перестала жартувать і всім тільки й розказувала, що про своє горе. А як журба наполягала на душу, вона виходила за ворота й довго дивилась на зелену вербу на кладовищі та плакала, неначе на тій вербі та на вишні розвились не зелені віти, а її згадки про дорогого сина.
— Коли б, мамо, та верба на Івановій могилі всохла, то, може б, ви не плакали та не побивались так, як тепер сливе щодня плачете, — раз якось сказала Марина до свекрухи.
— Бодай вже всох язик тому, хто так думає. Тепер у мене тільки й згадки за Івана, як подивлюсь на ту зелену вербу, — обізвалась з слізьми в очах Параска.
Але настало літо, почались жнива. За роботою Парасці ніколи було виходить за двір та довго дивиться на вербу на кладовищі. Треба було хапать хліб на полі. Лихо прогуло та й стишилось. Грицько тепер добре знав, що йому не треба ставить опрічної хати, що батьківська хата й грунт належаться до його, а не до матері.
Він взяв у матері ключі од комори. Невістка одібрала в неї ключі од своєї скрині. Параска не продавала корови й держала для Івана на його хазяйство, бо сподівалась, що він вернеться додому й зараз ожениться. Вона держала свої вівці й кури. Це все дуже не припадало до вподоби синові й невістці.
— Чом ви, мамо, не попродаєте своїх овечок та курей? Це ж тільки зайва з'їжа в дворі, — раз обізвався син.
— А тим не попродаю, щоб я вам не дивилась в руки та мала свої гроші та одежу й на усяку свою потрібку. Поки я живу, я тут хазяйка в хаті, а не Марина. Дбайте самі, то й будете мать гроші, а мого добра не зачіпайте, — сердито сказала до сина Параска. — От моя квочка вивела курчата. Бери, Марино, собі семеро, а я назначу собі шестеро; поодрубую кихтики на одному пальчикові, щоб мої курчата були значковані. Як вхопить ворона твоє курча, то пропаде твоє добро; принаймні я знатиму, як ворона похапає мої значковані курчата, а не ти похапаєш.
Марина прикусила язика й напиндючилась. Свекруха поділилась з сином не тільки вівцями й свиньми, але й курчатами й гусьми. Але корови не подарувала синові, тільки подарувала коні. А Марині так бажалось загарбать все батьківське добро! І через це така діляниця дуже не припала їй до вподоби. Вона зненавиділа свекруху й почала гризтись з нею та допікать їй, й ніколи не змовчувала.
Параска якось зимою пішла до сусіди Левадихи на пораду.
— Левадихо! Ти вже давно зосталась удовою, мала невістку в хаті. Порадь мене, що мені робить з невісткою? Я не подарувала їй своєї корови. А вони б'ють мою корову, по чому влучать. Вийде в двір син — б'є по морді, вийде невістка — б'є по голові та по рогах. Незабаром позбиває корові роги, і корова стане шута. А діти хвиськають дублями по хвості, бо мати дає їм привід, а може, й намовляє дітей. А мені шкода худоби. Я не втерпіла та й кажу їм: "Навіщо ви ото б'єте мою корову? Вона годує молоком і вас, і ваших дітей, а ви її лупите, неначе гамана. Ви знівечите або й збавите мені корову. Молоко п'єте, а корову б'єте. Син же мовчить, тільки спідлоба дивиться на мене, а невістка каже: "За те б'ємо, щоб не їла так багато нашого сіна". — А хіба ж то їх сіно? Хіба ж то не моє сіно? Вона ще й за живоття чоловіка було допікає мені зимою, а як прийде літо, вона й подобрішає, бо я влітку стаю їм до помочі і на городі, і в хаті, ще й дітей гляджу. Літом до мене щебече, як ластівка, а як прийде зима, то вона так і закрякає на мене вороною; я скажу слово, — а вона десять. A oцe вже йде зима, то я знаю, що вона мене зимою загризе. Чи ти, Левадихо. знаєш, що невістка добрала ключі до моєї скрині та й витягла п'ять злотих? А я мовчу, бо ніяково мені звать її злодійкою: не впіймав, — не кажи, що злодій.
— То ти, мабуть, забула замкнуть скриню. Ти не ховай грошей в скриню, а заший в очіпок та й носи. Так і я ховала гроші од своєї невістки. А корову продай синові, то й гроші матимеш чи на одежину, чи на вітання гостей, бо треба ж тобі привітати й почастувать своїх гостей, своїх приятельок або кумів.
Вернулась Параска додому з поради та й каже до сина:
— Коли вам моя корова заважає в дворі і ви всі нападаєтесь на неї та б'єте безвинно, то лучче одкупіть її од мене. От я й свої грошаки матиму і не дивитимусь вам в руки: а в вас злість на корову прохолоне та й корівку краще годуватимете. А покладе корова на собі сить, то й молока більше даватиме.
Через тиждень син одкупив у матері корову. Мати продала дешевенько, бо їй шкода було худоби. Взяла вона гроші та зараз пішла до Левадихи. Левадишиної дочки не було вдома. Параска скинула очіпок. Вони вдвох заходились коло роботи, розпороли підбійку в очіпку і похапцем зашили гроші.
— От тепер хіба одрубають голову з очіпком та візьмуть гроші; а вже я сама не дамся їм в руки, — жартувала Параска, — чорта лисого візьмуть, а не гроші.
— Авжеж! Невістка, мабуть, шукатиме грошей в твоїй скрині, та не знайде там. Але мовчи й нікому про це не кажи, щоб вона часом випадком не дізналась, де знаходяться в схованці твої гроші.
— Моя невістка ладна й очіпок в мене вкрасти, як дізнається, що в йому сховані гроші. Але хіба вкраде вночі, як я спатиму та ще й міцно. Я на лихо сплю так міцно, що хоч гармати коти, то не прокинусь.
Як тільки син одкупив корову, зараз обчистив її, вишкріб шерсть шкреблом, а невістка на другий день знайшла старе рядно, накрила корову, ще й позшивала рядно попід черевом до самого вим'я.
— Отак наші! доки корова була моя, то ви лупцювали її дрючком, а як стала корова ваша, то ви для неї й сорочку пошили. Дивись, сину! Ходить корова по дворі, неначе вже стала другою моєю невісткою. Зав'яжи ж її, Марино, ще й хусткою, то ця невістка буде добріша от тебе! — гукнула баба до невістки.
— Зав'яжіть лишень хусткою свого рота, щоб не був такий лайливий, — огризнулась Марина.
— Візьми, сину, хворосту та загороди своїй жінці рота тином, щоб вона мені не допікала. Я мати й хазяйка в хаті. Вона менша од мене й повинна змовчувать і слухати мене, а я повинна її навчать, коли в неї тями в голові нема.
Як угляділи діти на кутку, що в Параски в дворі ходить корова, обшита рядном, то почали збігатись з цілого кутка, щоб подивиться на те диво. Параска підняла на сміх Марину.
— Та скинь-бо з корови оту сорочку! Ота сорочка тільки ганжує корівку. Незабаром усе село збігатиметься, щоб подивиться на твою корову в сорочці. Ще скажуть, що я другу невістку собі взяла, — гомоніла Параска на невістку.
Настала зима. Невістка й справді закрякала вороною, бо Параска ще гірше допікала невістці. Грицько держав руку за жінкою і часом тиждень або й два не говорив з матір'ю, неначе він був не син, а чужий чоловік, та ще й ворог. Почали котиться вівці. Марина вносила в хату свої ягнята й клала на діл помаленьку; а як внесе в хату бабине ягня, то так і кине на діл, аж ягня гепне і неначе застогне.
— Нащо ти кидаєш на діл мої ягнята, неначе якусь непотріб? Не бійсь, як свої ягнята кладеш долі, то неначе дитину садиш обережно; а мої як кинеш, то ягня аж квакне, — гомоніла баба на невістку.
— Бо мені вже осточортіло носить в хату ваші ягнята: такого їх багато в вас. А моїх тільки троєчко, то я їх кладу на діл помаленьку.
— Нащо вам, мамо, так багато овець? Ви подарували б їх нам, — обізвався син до матері сердито, навіть з злістю.
— Чом ти, сину, не впиниш своєї жінки? Чуєш, як вона кричить на мене, неначе вона мати, а я її невістка. Гляди лиш, Марино! Бо в тебе незабаром виростуть чортячі роги під очіпком.
— В мене чи виростуть, чи ні, а в вас то вже й виросли отам під очіпком, так що й очіпок скинуть з вас, бо я бачу, що в вас на голові вже й очіпок став вищий, аж настовбурчився, — огризалась Марина.
Баба з нестямки несамохіть полапала долонею очіпок; їй чогось здалось, що вона недобре зашила гроші, то, може, вони висунулись з очіпка та й виглядають звідтіль в розпірку.
— Сину! Впини лиш свою жінку, бо мені вже невидержка. Покину вас, перейду жить до Левадихи й заберу свої овечки, й свині, й кури. Хіба ти не чуєш, що вона чіпляє мені чортячі роги? Вона мене живцем з'їсть, так що й кісточки од мене не зостанеться. А ти мовчиш і нічого їй не кажеш, і до мене місяць і слова не промовиш. Коли б ти кричав, лаявсь, то мені було б легше на душі. А то ти ходиш по хаті, наче мертвий, наче ходиш по хаті не ти, а блукає твоя тінь, що прийшла з того світу бентежить мене.
— Про мене, мамо, йдіть собі хоч і до Левадихи: в хаті буде просторніше. В цьому од мене не буде вам притичини.
— А хто ж буде вам в жнива дітей глядіть, город полоти та вечерю варить, як я житиму окроми? Чи наймичку наймеш, чи що? — крикнула Параска й сіла на лаві та й задумалась.
— Ой господи! Який тепер світ настав! — сказала Параска і вдягла стару кожушину й пішла з хати, простуючи до Левадихи.
Вийшла вона на поріг, стала на порозі й глянула на вербу, котра стояла на Івановій могилі, обсипана білим інеєм.