Своїх речей Микола ніколи додому не приносив. Корзинку залишав десь у товаришів, до батьків приходив тільки в гості, на провідини, на пару годин. Ще заходив удень, коли всі на роботі, щоб сердечно погомоніти з матір'ю і з Вовою.
Чотири дні тому, увечері, як завжди несподівано, повернувся Микола після півторарічної відсутності. Як звичайно, зайшов у хату, ніби тільки вчора звідси вийшов — у високих чоботях, суконній поношеній сорочці, з обвіяним вітрами обличчям і радісно примруженими синіми дитячими очима. Зустріли Миколу дружним вигуком здивування. Прилетів перелітний птах! Вова одержав два маленькі, немов іграшкові, але міцні й зручні залізні рубанки та складаний ніж з дванадцятьма різними приладдями. Тут і ножиці, і шило, закрутка, пилочка, терпужок, вилочка і кілька різноманітних ножів.
За вечерею багато розповідав Микола про свої мандрівки й роботу.
Марія Петрівна не зводила очей із свого непосидющого сина. Вона придивлялася до кожної зморшки під очима Миколи і до сплутаного чуба, що вже рідшав між двома глибокими затоками лоба.
Карпо Гнатович слухав мовчки і раптом сердито спитав — коли вже він, батько, дочекається, що Микола працюватиме на одному місці, а не літатиме, як сорока? Микола на хвилину нахмурив брови і посмішкою заспокоїв батька.
Після цього розмова не лагодилася, мати вилаяла Карпа Гнатовича, а Микола ще посидів з півгодини й пішов... Обіцяв одному товаришеві прийти до нього на ніч.
Чотири дні не заходив Микола, і ось Вова випадково його зустрів. Радісно вчепився за руку.
— Миколо, приходь! Мама стогне потихеньку, а тато сердиті, мабуть, каються... Збираються з тобою по щирості розмовляти.
— Зайду, зайду... Батько не розуміє, що я не мала дитина... Зайду якось удень. Я думаю тут прожити до ранньої весни, а там на Маріуполь, мабуть, подамсь, на Азовське море. Металургійний комбінат будується, цікаво!.. Рибки теж половлю і на сонечку погріюсь. Зараз я вже на роботі. Місто будуємо. На голому степу, як на долоні, завод виріс і нове місто. Веселе... Оце їду матеріал вибирати...
Микола обняв меншого брата за шию і притиснув до себе. Одежа його пахла димом, фарбою, і ці запахи приємно лоскотали ніздрі Вові.
— Рости, Вовко, вчись. А мені все нема часу за книжки засісти, бо скільки цікавого в світі! — сказав Микола і зовсім іншим тоном додав: — А електромобіль, значить, збудуємо? Ось я вільніший буду, візьмемось по-ударному. Тільки ти мене не забудь покатати! Ну, біжи! Здається, твій трамвай підійшов. Привітай дома всіх.
Вова побіг до трамвая. Микола чекав, поки вагон рушив з місця. Вова ще раз крикнув, стоячи на східцях:
— Приходь!
5
У вагоні трамвая, куди сів Вова, саме розросталася скандальна сцена. Якась скромна жінка увійшла з передньої площадки з речами і писклявим немовлям. її хтось не пропускав.
Жінка запротестувала. Дитинча підтримало маму впертим, верескливим плачем.
Особливо не подобались речі і дитина Степаниді Севастянівні Пещері, товстій жінці, що сиділи проти Кіри і безупинно сипала словами.
До Степаниди Севастянівни, яка так захоплено лаялась, тепер зблизька придивилася Кіра. Звичайно, Степанида Севастянівна не запам'ятала її, бо перша зустріч Кіри з нею була дуже коротенька. Кірі треба було зайти до піонерки Тамари Незабудь, що змушена жити на утриманні цієї лютої жінки. Ледве Кіра наважилася переступити поріг будиночка, де вони живуть, як раптом вийшла Степанида Севастянівна, вилаяла Кіру, прогнала і перед самим носом хряпнула дверима. З того часу Кіра зрозуміла, чому така нещасна Тамара Незабудь...
Прислухався до лайки і Вова, що сів на останній зупинці. Він стояв на передній площадці і скоса поглядав на Кіру.
Степанида Севастянівна замовкла. Сиділа і відсапувалася.
Кіра здалека посміхнулася Вові, помітивши його, а той зробив вигляд, ніби уважно дивиться у вікно.
Як завжди, несподівано зайшов контролер і попросив громадян показати квитки. З передньої площадки Вова почав просуватися назад, швиденько пролазити між спресованими постатями пасажирів. Проходячи повз Кіру, він показав свої веселі гострі зуби і сказав:
— їду без квитка! — потім глянув на Степаниду Севастянівну і ще веселіше додав: — Якщо ця тьотя так надуватиметься, вона вибухне, і тоді вагон полетить у стратосферу. Це буде останнє досягнення науки і техніки.
Хіба ж Кіра винна, що їй хотілося сміятися! Вони з Вовою зареготали голосно. Деякі пасажири теж розвеселилися після зливи Степанидиних лайок.
Сміх раптом урвався. Вову схопив за руку громадянин, що сидів поруч із Степанидою Севастянівною. Маленькими сухими руками впіймав хлопця і тримав з усією силою, хоч сили у нього і небагато. Вова розгублено зиркнув на окуляри чоловіка. Окуляри сидять на сухому носі і прикривають маленькі невиразного кольору оченята.
Обличчя Бориса Кириловича Пещери взагалі якесь дрібне і скоріше нагадує манекена в окулярах. Волосся прикрито вицвілою кепкою. Шия замотана шарфом, хоч надворі не холодно. Чотири довгі золоті зуби блиснули з-під дивно викроєних губів.
— Ти чого? Кого? — скрикнув Пещера.
Отямившись трохи, Вова сіпнув руку.
— Нікого й нічого... Пустіть руку!
— Почекай, почекай! А квиток у тебе є?
Коли б Вова не був у такому становищі, Кіра не витримала б — її душив сміх. Цей чудернацький дядько нагадує вдало і дотепно зроблену ляльку-автомат. Пещера автоматично рухає нижньою щелепою, ніби вона працює на шарнірах. Але тут не до сміху!
Він так цупко вчепився за руку, що не можна вирватись. Вова пожалкував, що зачепив тітку. Нехай собі дметься, вибухає, сопе, хрипить, хоч провалиться!
— Дай мені книжки, Вово! — рішуче протиснулась Кіра. Але вся трагедія в тому, що свідком цієї історії є Кіра. По-перше — соромно, а по-друге — вона обов'язково ж розляпає дівчатам!
— Не дам! Пустіть! — сердито сіпнув руку Вова.
— Ні, ні, почекай. Без квитка їдеш ще й глузуєш з чесних пасажирів... Товаришу контролер! Ось де пропадає наше народне добро. На цьому держава втрачає, що такі герої без квитків їздять. По копієчці та по гривеничку весь бюджет розтягнуть.
Тепер Кіра не уявляла собі, як можна врятувати Вову. Хоч він і відмовився віддати книжки, проте шкода хлопця. Один з кращих учнів, товаришів і староста класу... І так безславно гине...
Підійшов контролер. Вова вирвав руку, поліз у кишеню і сунув квитка контролерові, а сам швидко пішов до виходу.
До школи треба їхати ще одну зупинку, але Кіра, побачивши, з яким відчаєм Вова дав свого квитка контролерові, рішуче пішла з вагона. На секунду спинилася проти Пещери і прошипіла йому в окуляри:
— Провокатор!
6
"Навіщо було так робити, показувати спритність перед цією дівулею з двома хвостиками на голові? Подумаєш, потрібна вона мені, як трамваєві пропелер!.. Розповість дівчатам, а вони не дадуть жити цілий день",— дорікав сам собі Вова і швидко йшов, не помічаючи прохожих, вулиць і навіть автомобілів. Проїхала блискуча, новісінька машина, а Вова на неї і не глянув. Звичайно кожен автомобіль такої марки примушував спинятись на місці, доки машина не зникне. Всі кращі автомобілі, що є в місті, Вова з Аркадієм знають і люблять, як своїх друзів.
Тепер Вова нічого не помічав. Навіщо було це робити? Побачив Кіру, і чомусь захотілося похвалитись, що він їде "зайцем". А квиток лежав у кишені. Захотілося довести їй, що може проїхати без квитка, як це роблять інші хлопці — Сашко Мостовий, Ромка Фомін, Марко Бубир...
За такими думками не помічав Вова, що йде дуже швидко, розстебнувши теплий піджачок, недбало тримаючи за ремінець книжки. Біля якогось складу через тротуар перебіг величезний жирний пацюк. Вова погнався за ним, але пацюк сховався в нору, залишивши хвоста надворі, Вова спинився і обережно почав підкрадатись, щоб ударити пацюка по хвосту. Ще краще впіймати звіра! Чудова річ — принести в школу живого пацюка, перелякати всіх дівчат, а потім посадити в біоложку, щоб навіть головний юннат Бася-зоолог боялась заходити в кімнату.
Зоолог, безперечно, боїться пацюків і пищатиме, як миша.
Такі картини вмить промайнули в голові. Вова обережно-обережненько хотів схопити пацюка за хвіст, але проклятий шкідник, не знаючи планів Вови, повільно втягнув хвоста в нору...
— Ходім, мисливцю!
Рожева від швидкої ходи, біля Вови спинилася Кіра. Посміхнулась докірливо, а закручені золоті кінчики кіс заворушилися на плечах.
— Ти чого тут? — ніяково спитав Вова.
— Дивлюсь, як ти полюєш, цікаво!
— А я не хочу, щоб ти дивилась. Чому не поїхала трамваєм?
— Яке твоє діло? А я знаю, Вовка, що ти сьогодні їв!
— От і не знаєш.
Дуже кортіло Кірі подратувати Вову і показати свою перевагу, але не хотілося його ображати.
— Ну, скажи, що я їв, посміюся,— дражнив Вова.
— Хімічний олівець, бо в тебе губи сині,— засміялася Кіра.
Вова зневажливо посміхнувся:
— Вгадала, як гаву впіймала!
— Страшенно мені цікаво відгадувати... Зате я знаю, як ти їхав без квитка і хоробро трусився, коли той висушений нахаба схопив тебе за руку,— зробила лукаву гримасу Кіра.
Краще б вона зразу вдарила Вову. Смугляве обличчя хлопця порожевіло від сорому і гніву. З ненавистю глянув на золоті пасма кучерів, що немов тонесенькими блискучими стружками обсипали високий лоб. Просичав в обличчя Кіри:
— Ти... Я дівчат не б'ю, а тобі... .
— Дівчат він не б'є! Який хоробрий атлет, силач, подумайте... Хочеш, зараз покажу, як я боюсь тебе, дивись!
Звичайно ж, для жарту почала Кіра борюкатися з Вовою.
— Я тебе ненавиджу! — сказав Вова і хутко пішов.
Швидко наздогнавши Вову, Кіра гукнула його. Вова повільно повернув голову і побачив широкі Кірині очі.
— Вова... Вов... Я не хотіла тебе образити. Навіть сама собі вголос не скажу ні про трамвай, ні про що... Не віриш? Ну, я не знаю...
Вова спинився. В чому справа? Чого їй треба? Він нічого не розуміє... А, не буде розповідати! Це добре... Вові здалося, що Кіра жартує, і тому він посміхнувся. Кіра зраділд. Вони пішли поруч, і Кіра все виправдувалась.
Кіра говорила, переконувала без кінця; поспішала висловити все" що давно щиро збиралась сказати Вові і не наважувалась.
— Розумієш, BOBO... ТИ не гнівайся. Ти знаєш, Вово, я буду більшовиком, лікарем і вченим. Я вирішила твердо: вчитимусь і боротимусь з усіх сил, закінчу десять класів, потім у медичний, потім науковою роботою займатимусь...