З самого ранку вони залишалися дома вдвох, і в них вистачало часу поговорити досхочу. Ці розмови любила Марія Петрівна. Бесіди з сином прикрашали хвилини самотності. Через жорстокі злидні провела вона восьмеро дітей, виховала, викохала. Минуле залишило їй шрами на серці і навчило боротись мовчки, зціпивши зуби. Той час давно минув, діти повиростали, найменший і останній — Вова. Радісно дивитися, як виростає хлопець, не знаючи злиднів, приємно почувати себе переможцем. Але й остання дитина виросла. У Вови з'явилися свої турботи, і він уже нікому не розкриває своїх секретів.
Нарешті, вчора Марія Петрівна не витримала й обережно спитала Вову — може, його хто образив, може, які неприємності в школі? Та хлопець відповів:
— Ні, нічого...— І сховався в майстерню.
Його справді ніхто не образив. Кіра, може, й образила, але він і не розуміє, як вона до нього ставиться. І себе ненавидить за те, що іноді про неї думає.
Вова завжди непримиренно воював з дівчатами. Тільки недавно здружився з Кірою і Руфою, трохи здружився.
З дому Вова сьогодні вибіг заздалегідь, щоб раніше прийти в школу...
Кіра перша почала часто звертатись до Вови з різними запитаннями. Запросила разом йти додому. Вова не схотів іти з нею. Вона у відповідь посміхнулася:
— Не забувай, ти староста класу і повинен всім допомагати, ага!
— А ти голова піонерзагону, допомагай собі сама і не лізь до мене! — відповів Вова і зразу пожалкував, що сказав грубо, не по-товариському.
По-справжньому Вова дружить з Аркадієм Трояном. Вони поклялися піонерською клятвою, що дружитимуть усе життя. Хлопці написали один одному обіцянку, що дружитимуть завжди, і виклали на папері пункти, обов'язкові для виконання. Там був і один секретний пункт, а саме — вони не повинні дружити з дівчатами. Це було рік тому, а зараз якось так вийшло, що Кіра Коваль і Руфа Гольдман стали близькими і незамінимими в їх компанії.
Але дружба з Аркадієм і породила за останні дні тривогу у Вови. За писаною угодою хлопці мали все розповідати один одному. Не повинно бути жодної таємниці, жодної думки, якої б не знав інший... Так воно досі й було — і жили хлопці легко й просто. Мріяли про майбутнє, близьке й досяжне для них. Вова твердо вирішив бути конструктором, винахідником. Він так розповідав Аркадієві про машини, ніби збирався побудувати їх завтра. Це переважно фантастичні машини, але цілком можливі... Аркадій хотів присвятити все життя вивченню електрики. Вихвалявся, які в нього будуть лабораторії і дослідна майстерня, що їх збудує Радянська влада. Цілий завод для нього збудують!.. Недавно хлопці домовилися, що свої машини винаходитимуть разом, і з цих розмов виникла ідея збудувати невеликий електромобіль. Ретельно взялися за роботу, прийнявши до компанії і Марка Бубиря, який досі займався авіамоделями. Але Марко цими днями почав зраджувати, зв'язався з Сашком Мостовим і з ним водиться. А Сашко — найгірший учень і перший порушник дисципліни на всю школу.
Робота над електромобілем ще більше зміцнила дружбу двох товаришів. Часом охоплювали сумніви, чи вистачить у них сил і знання довести роботу до кінця? Але дорослі обіцяли їм підтримку, особливо брат Вови Трохим 1 вчитель Іван Семенович Шостак.
Вова вперше наткнувся на протиріччя, вперше в житті його переслідували думки, в яких він сам не міг розібратись, а спитати було незручно. Вперше за півтора року дружби з Аркадієм Вова нічого не сказав другові про свої переживання. Та він навіть не знав, що говорити. Ну, сказати, що він, Вова, не заперечував би по-справжньому товаришувати з Кірою... Звичайно, Аркадій помітив, що його друг приховує якийсь секрет.
Кіра часто нагадувала Вові про себе запискою або глузливим дотепом. Але в її словах бриніла теплота. Та Кірі значно краще, ніж йому — вона все розповідає Руфі. У двох подруг справді не було секретів, і дівчата завжди розкривали свої думки одна одній.
Розповідала й Руфа про Аркадія Трояна, що часом дивився на неї великими, суворими очима під густими бровами. Брови зрослися над рівною, чистою лінією перенісся. Аркадій Троян немов пильно вивчав кожну її рисочку. Він дуже уважно ставився до Руфи, допомагав їй, але траплялося, що Руфа звернеться до нього з запитанням — Аркадій не відповість, повернеться і піде геть.
Тоді Руфа довго шепотить Кірі про дивну поведінку хлопця, до якого вона ставиться щиро, по-товариському.
Але вся школа знає, що Кіра, Руфа, Аркадій і Вова — нерозлучні друзі і один за одного стоять як гора. І громадські доручення у всіх їх дуже відповідальні: Кіра — голова піонерзагону, Вова — староста сьомого "А" класу, Аркадій — ланковий найкращої ланки, Руфа — член редколегії і головний художник шкільної стінгазети, яку редагує Яша Баркін.
Вова втік з дому, щоб завчасно прийти в школу, але йшов повільно. Трохи розважав гул, шум вулиці. Будинки притиснулися один до одного. Вирувало життя. Вова любив це місто — величезне, спевнене руху, любив і за те, що в ньому багато незрозумілого. Та й не тільки місто... Влітку він з батьком два тижні жив у наметі біля річки. Займалися полюванням та рибальством. В явищах природи Вова теж багато чого не розумів. Спостерігав годинами метушливих комах, тварин і не міг втямити ладу, що панував у природі... А так хотілося знати! Дещо пояснював батько, але він і сам не дуже знався в ній. Вова міг годинами лежати на пахучій траві і наодинці спостерігати вечірню зорю, тихе вмирання дня. Він любив дослухатися шовкового шелесту комишів, співу пташок і плескоту риби на полірованій поверхні ріки...
Вова певен, що техніку він значно краще знає, ніж природу. Він любить місто, де можна щодня бути серед машин. Вова з Аркадієм знають всі кращі автомобілі міста... Ось скоро вони їздитимуть на власному електромобілі!.. Просто в школу!
А зараз, щоб дістатись до школи, Вова спинився почекати звичайного трамвая. Страшенно кортить швидше примчати в школу...
Трамвай примчав засапавшись 1 спинився перепочити. Люди кинулися в вагони. Вова навіть одвернувся — він почекає ще! Та ледве вагони ворухнулись, як Вова кинувся сідати на ходу.
Але не пощастило Вові поїхати. За ним хтось погнався і схопив за плече. Вова озирнувся і радісно скрикнув:
— Миколо!.. Де ти взявся? Ми думали, ти знову втік кудись.
— Як бачиш, ще тут. Навіть уже на роботі... Оце йду, дивлюсь, наш Вовка стоїть, замислений, зосереджений. Чого це ти? Не забувай, що від книжок і великого розуму люди рано старіють.— Микола засміявся з власного жарту.
— Я не боюся! — зухвало відповів Вова"
Ну, тоді думай, скільки влізе. В школу поспішаєш?
Ні, у Вови є час! Він зрадів зустрічі з братом, якого так рідко доводиться бачити. Микола не дуже любить заходити додому, бо знає, що його там не всі долюблюють. Особливо батько, славний патріарх, непримиренний Карпо Гнатович. Батько чимало вболіває з того, що син, як кажуть, не прийшовся до двору... Здається батькові, що стомили Миколу постійні мандри. Хлопцем Микола пішов у червоні партизани, потім був у Червоній Армії, але після того ніяк не нагріє собі місця. Непосидяча людина! Любить нові місця і нових людей... Миколі найбільше припадає до серця приїхати десь на голий степ, на незаймані цілинні гори й ліси і там першому всадити в землю заступ чи гострі зуби екскаватора. А п'ятирічка дає йому для цього скільки завгодно простору і можливостей! Та Миколі довелося тільки на кількох новобудовах попрацювати, а прагне він побувати всюди! Один раз на півтора-два роки появляється в рідному місті Микола і швидко зникає знову кудись, у протилежний кінець радянської землі. Талановитий слюсар, моторист і майстер на всі руки, Микола всюди потрібний, особливо там, де завжди невистачає кваліфікованих робітників. Але він ніколи не міг всидіти на одному місці — здіймалися корпуси новобудови, виростали дамби нової греблі — Микола вже думав про переліт в інші краї.
Дома Микола ніколи не живе. Після розмови з батьком, коли Карпо Гнатович нервово тер свою борідку і лаяв сина, Микола не витримав і поїхав на Дніпробуд, потім на Магнітку і більше не спинявся дома. Завжди виходило так, що Микола їхав в одне місце, а повертався з іншого. Поїхав на Магнітку, а повернувся з Хібіногорська. За два роки встиг попрацювати і там, і там. Правда, в Ленінграді затримався на кілька місяців, бо місто дуже сподобалося. В кожному місті в нього є друзі й приятелі... Яким чином Микола не скотився досі до "літунства" й ледарства,— ніхто з його багатьох родичів не може зрозуміти. А цього саме найбільше й боїться батько. Карпо Гнатович рідко згадує Миколу, називає сина перелітним птахом. Та Микола ніколи не заробляв грошей нечесними засобами і ніколи нічого не мав, крім доброї кваліфікації, здоров'я і мускулястих рук.
Приїзд Миколи — велика радість для матері та Вовн. Старші брати й сестра Поля ставляться до Миколи з легкою іронією і теж звуть його перелітним птахом. Микола завжди приїздить засмаленим на свіжому повітрі велетенських просторів, з серцем, сповненим дитячого захоплення з того, що робиться в усіх кутках країни. Микола добре знає, де що робиться, запально розповідає, як люди йдуть у наступ і примушують природу, землю віддати свої скарби.
— Ну, просто як на війні! — вигукував Микола, стискуючи кулаки у нестримному захопленні.
Мати зраділа, що знову появився Микола, бо він не має звички писати листи. Батько перші хвилини теж був радий, а потім сердито починав бурчати, коли Микола розповідав про свої пригоди й роботу, про нові місця і перемоги.
Тільки Вова щиро, без жодних сумнівів, любив Миколу. Приїзд старшого брата — справжнє свято для хлопця. Микола завжди привозив безмежну кількість нових, надзвичайних оповідань про свої мандрівки, про геройство будівників, про життя в далеких краях.
Розповідав Микола майстерно і завжди весело. Шумить глуха, дика тайга, бушує шторм північного моря, завиває пурга в безмежній тундрі, палить невмолиме сонце в гарячій пустелі, а уперті, незламні герої праці завойовують, перемагають і пустелі, і тундру, і море, і тайгу...
Звідки б не приїхав Микола — ніколи не забуває привезти подарунок найменшому братові. Ледве Микола переступає поріг після довгої відсутності, Вова вже дивиться на його руки — який подарунок тримає брат.