Десятикласники

Олександр Копиленко

Сторінка 2 з 34

Вона відповіла на сміх строго:

— Нічого смішного немає. Чого ти спинився, поїхали! — і потягла його вперед.

— Попливли... Дивись, вулиця вливається, як в море, в круглу площу. Люди намагаються швиденько її перебігти; здорово, правда?

Справді, будинок на розі був схожий на корабель у морі, і бік його, як ніс корабля, розрізає густе осіннє повітря. Вітер знявся і рве, січе вимпел. Гострий бугшприт протинає небо, де застигли густо розсипані, завжди здивовані зорі.

— Хороше, правда, Кіро? Чудове місто у нас, місто заводів і садів! І твій палець з чорнильною плямою. Тобі ніколи ніхто не цілував руки, правда?..— раптом спитав Аркадій і пішов швидше. Кіра здригнулася і насуплено опустила голову.

— Не люблю нерозумних запитань! Так може говорити тільки Яша Баркін, але мені це не подобається...

Ніяково замовчав Аркадій. Сьогодні якийсь незвичайний вечір — цей вечір робить з нього дурника. Аркадій швидко поглянув Кірі в лице.

— Теоретик ти нещасний! — дзвінко засміялася Кіра, хитро дивлячись на Аркадія. Він витріщив на неї очі. А Кіра вже говорила звичайним тоном, навіть з турботою в голосі:

— Як тобі подобається історія з Вовкою? Мені соромно з ним розмовляти. Ти не говорив з ним, ні?..

Я б на твоєму місці поговорила обов'язково, обов'язково. Так огидно... Я не знаю... Мабуть, вигадали!

— Що з Вовкою? Що вигадали? — щире побоювання за друга прозвучало у запитаннях Аркадія. Вони давні, старі друзі, кілька років сидять на одній парті. Але в останній час назрівав у них конфлікт — мовчазний і непереборний. Друзі кілька тижнів уже не розмовляли відверто, тільки шпигали один одного, намагалися дошкулити дотепами, натяками. З Кірою Вова майже посварився, і вони взаємно уникали бесід і зустрічей. Тому Аркадієві й увижалися які-небудь страхітливі вчинки Вови.

— Скажи, що сталося? — різко спитав Аркадій.

— Коли ти не знаєш, я не хочу й говорити. Не проси, не скажу. Може, це наклеп, наговір!.. Тільки не питай, не стану розповідати. Там одна історія з Марусею...

— А, з Марусею, ну, нехай собі...— махнув рукою Аркадій, але якась неспокійна досада довго не покидала його.

— Ну, так... Ось я вже й дома,— повернувши за ріг, спинилася Кіра біля сірого стандартного будинку, які іноді так несподівано виростають у місті. Убогість фантазії іншого архітектора особливо відчутна на таких-от бетонних скринях, повз які хочеться пройти, заплющивши очі.

На цій вулиці значно тихше і легше. Тут не так змішуються звуки, чути кожен вигук і стук окремо, немов ухо стає чуткішим, а очі бачать далеко в глибину вечірньої вулиці.

— Зайди до мене на хвилинку. В моїй кімнаті світло,— глянула Кіра на квадратне вікно другого поверху.

— Я сьогодні ще нічого не робив, Кіро.

— Тоді я тебе проведу трохи, добре?

— А потім я тебе, правда? — засміявся Аркадій. Кіра теж посміхнулася і не ворухнулася з місця.

4

Стояли біля дверей парадного входу під потоками електричного світла. Кіра схилила голову на хризантеми і обіперлася спиною об двері: збиралася стояти недовго. Мати категорично забороняла стовбичити з товаришами біля будинку. Кіра намагалася довести їй, що це забобони, та доводилося підкорятися і, по можливості, запрошувати гостей до себе або скоріше прощатися.

Товариші любили приходити до Кіри. У неї завжди затишно і просто, гості почувають себе невимушено, навіть коли дома вся родина. Часом Максим Семенович Коваль, батько Кіри, заходить до неї в кімнату, жартує, розважає молодь, і це чи не найкращі хвилини для товаришів Кіри. Але такі дні бувають рідко.

Відмовившись іти в хату, Аркадій простягнув руку. Кіра так повільно підіймала свою, що Аркадій мимоволі поглянув їй в обличчя. Очі Кіри стали раптом вогкими, теплими і звузилися в гарячі щілинки. Губи ворушилися, і ледве вловима посмішка пробігла по гарно вирізьбленій лінії рота.

— Ти знаєш, я забула подякувати тобі за хризантеми,— промовила тихо Кіра і, простягнувши руку, відхилилася від дверей.

— Згадала!..— кинув недбало Аркадій і, швидко потиснувши холодні пальці Кіри, пішов не оглядаючись.

Він ішов, неначе тікав, хоч і не біг по вулиці і навіть намагався притишити крок, випробовуючи свій характер, волю і витривалість.

Глянувши Кірі в обличчя під час прощання, згадав Руфу. І спогади про Руфу погнали Аркадія геть від Кіри... Вся історія з Руфою постала раптом перед очима Аркадія, ніби це було сьогодні.

Ще в сьомому класі Аркадієві вперше надзвичайно сподобалася дівчина з їхнього класу, Руфа Гольдман. Це сталося цілком випадково, несподівано і досить смішно. Але вабило його до Руфи неймовірно. Коли б від таких почуттів люди вмирали, то першою жертвою, що спопеліла б від палючого почуття, звичайно, був би Аркадій Аркадійович Троян, чотирнадцяти років від народження. І тепер він був би вже в могилі. Та Аркадій, як це не дивно, не вмер.

До того ж у нього тоді була писана угода з найкращим другом Вовою Порадою, що хлопці завжди дружитимуть, а дівчата заслуговують тільки презирства, 1 жоден з них не повинен звертати увагу на цю "нещасну" половину людського роду... Угоди вони додержували в цьому пункті дуже ретельно і суворо.

Та через досить короткий час трапилася ця прикра історія з Руфою Гольдман, і Аркадій сердився на себе і не знав, де сховатись від вчиненого ним лиходійства. Бути без Руфи він не міг, порушувати ж угоду і зустрічатись з Руфою було небезпечно, і це роздвоєння, як камінь у грудях, Аркадій носив кілька тижнів.

Розв'язка прийшла несподівано.

Аркадій з Вовою Порадою, тоді ще учні сьомого класу, за діяльною участю Кіри збудували електромобіль. Це був шедевр автомобільної техніки!

Першого травня хлопці рушили своєю машиною на демонстрацію. Виїхали електромобілем на площу попереду колони учнів. Йад ними майорів червоний прапорець і маяли на грудях піонерські галстуки. Вова Порада вів машину, Аркадій стежив за роботою складних механізмів.

Хлопці мчали під схвальні вигуки людей. А коли електромобіль, підстрибуючи, став повертатись на місці зразу на сто вісімдесят градусів і, на запрошення керівників параду, підкотив до трибуни,— площа аж гриміла од вигуків і оплесків. Біля трибуни хлопці швидко зняли з машини капот, показали механізм і поїхали далі. За ними гнався цілий натовп фотографів, але Аркадій з Вовою не розгубилися і пустили електромобіль на найбільшу швидкість, втікаючи якомога швидше. Після цього Аркадій з Вовою стали легендарними героями для учнів цілого міста.

Це був радісний і щасливий день.

Надвечір Аркадій катав на електромобілі Руфу Гольдман, доки Вова не одвоював машину собі, бо йому терміново треба було катати Кіру.

Аркадій пішов проводити Руфу. Вони йшли тісно одне біля одного по велелюдній вулиці, найщасливіші в світі від свята, від сонця, від Аркадійового успіху і від того, що вони йшли разом. Руфа вміла співчувати ближнім і радіти з своїми товаришами. І ще Руфа вміла хороше малювати, і малювати що завгодно.

Вже темніло, коли Аркадій прийшов з Руфою до її будинку. Розлучатись їм не хотілося, бо всю дорогу Аркадій жартував, розповідав про життя і про майбутнє. Описував машини, які він побудує. Вони стояли в коридорчику біля сходів, що бігли вгору. Аркадій давно перелічив і знав, скільки східців доведеться переступити Руфі, і вже не було про що говорити. Але їм було так хороше, що далі все сталося само собою і невідомо навіть, з чиєї ініціативи. Сталося так, що Аркадій і Руфа несподівано так стиснули одне одному руки, що обоє враз здивовано, а далі перелякано подивилися в очі... Що ж робити?.. Розбігатись, тікати — незручно... Сміятись — поганий жарт!.. Аркадій відчував, що у нього виривається з грудей серце, як птах.

Крізь усю цю чудну плутанину почуттів Аркадій помітив, як у великих красивих очах Руфи показалися сльози. Губи дівчини затремтіли, і вона закусила нижню губу, здригаючись, немов від холоду.

— Руфо! — з благанням у голосі проказав Аркадій. Він думав, що це якесь хвилинне замішання і зараз воно мине. Сльози Руфи його відразу витверезили. Руфа повернулась і побігла по східцях нагору. Лікті її підстрибували, і голова опускалася в плечі... Сорок чотири східці Руфа пробігла не зупиняючись.

Аркадій пішов додому, приголомшений таким несподіваним закінченням цього дня. Привабливий і розмаїтий, повний радості цей день Першого травня раптом померк.

Цілу ніч на Аркадія дивилися великі променясті очі Руфи. Дивилися з докором.

Після цього вечора Аркадій і Руфа більше ніколи не були вдвох, укупі, і жодного разу не розмовляли так відверто, як колись. Кілька разів їм довелося все ж таки йти разом додому чи зустрічатись на вулиці — завжди вони поспішали розійтись, бо нещирість бесіди дратувала їх.

5

Тепер історія з Руфою здавалась смішною, як і несподівана втеча його від Кіри.

— Так, так, Аркадію Аркадійовичу, ви боїтесь привидів. Примари минулих несподіванок женуться, тяжать над вами, і ви єсте чистий, вищої якості дурень! — звернувся сам до себе з такою неввічливою тирадою Аркадій і спинився на розі проти реклами кіно, по-святковому освітленої, райдужної. Біля гостинних дверей юрмилися люди і метушилися діти. На афіші було написано, що діти до шістнадцяти років не мають права дивитись цю картину. Зрозуміло, що школярі молодших класів ішли на всілякі хитрощі, щоб попасти сюди.

Звідси Аркадієві залишалося два квартали додому. Бурхливе, розгульне світло біля дверей кіно прогнало спогади і повернуло всім подіям їх звичайне офарблення. Лише десь глибоко в свідомості сховався клубочок невдоволення. Але й воно вже не дуже докучало. Хотілося скоріше дійти додому, а там усе мине. Дома Аркадій завжди знаходить найкращі ліки від усяких сердечних струшень. Близькі люди, товариші, друзі вселяють впевненість у себе і розраду.

Повернувши праворуч, Аркадій пішов повільніше. Не сподіваючись ніяких зустрічей, він одразу не збагнув, що звертаються до нього:

— А я думаю собі, невже помиляюсь? У мене, признатись, погана зорова пам'ять. Техніка, на жаль, віддаляє від мене людей. Так і є, Аркадій Троян... Здрастуйте ще раз! Я про вас думав сьогодні весь час після нашої зустрічі.

До Аркадія впритул підійшов Іван Романович Медовий і простягнув руку. Чітко окреслена тінь упала на очі з-під великого козирка кепки. Зайнятий своїми думками, Аркадій зразу не впізнав свого нового знайомого, що приходив сьогодні в школу.

1 2 3 4 5 6 7