Аж поки мама поторгала її за плече:
— Доню, просинайся, вже пізно. Вночі не спатимеш.
Яринка потягнулася солодко, тіло одразу ж стало легке та прозоре. Посміхаючись, розплющила очі.
— Голова не болить?
— Ні...
Як була в ліфчику й трусиках, схопилася з ліжка, побігла до дверей.
Спека уже пересілась, сонце сховалось за Медову гору, на весь двір лягла тінь. Була вона така ж легка й прозора, як і Яринчине тіло, в тій передвечірній прозорості вчувалося стільки спокою й ласки, що хотілося потертись об неї щокою. А там, унизу, ще кипіло, ще плавилось, ще сліпуче біліло, а по безмежному морю бігали сонячні зблиски. Воно було вже не синього — зеленого кольору, воно жило, рухалось, не знаючи й хвилини спокою, і подих того вічного руху сягав аж сюди. Добігав і лягав тихим сплеском під Яринчині ноги.
Завмерла, заворожена, зачарована, стояла не в спромозі відірвати очей.
Отямилась лише тоді, коли мама гукнула вечеряти:
— Ти ж нічого не їла в обід!
І Яринка одразу ж відчула, як зголодніла: все тіло її аж ячало.
— Не хапай, бо вдавишся. Коли я тебе навчу їсти по-людському?
Яринка хоча б і знала коли, все одно не могла б відповісти: рот її був набитий ущерть. Їла фаршировану качку, ще приготовлену вдома (тато недаремно обривав руку сумкою), і місцевий уже хліб, білий, пухкий, неймовірно смачний, вгризалася в ті ж помідори з соковитою солодкою м'якоттю, на зламі наче цукром посипані, одрізала масла, скільки могла, а під кінець взялася за персики. Свіжозірвані, тільки-но з дерева, в хазяйки й куплені, не рівня тим зеленим недоноскам, що ними торгують у Києві.
— Боже, скільки може з'їсти ця дитина! — жахалась мама. — Досить, бо шлунок зіпсуєш.
Яринка, яка й сама вирішила була, що це вже останній, потягнулася ще за одним. Взяла персик, вийшла надвір.
За цей час, доки вони вечеряли, довкола все змінилось. Сонце вже зайшло, Медова гора наче наблизилась, нависаючи темним громаддям над крихітним двориком, а за нею, вибухаючи червоним, жовтим, рожевим, палахкотіло крайнебо. Кольори були такі соковиті й ясні, як на дитячих картинках, вони набігали нестримними хвилями, опадали і знову здіймались, а потім враз, за якусь мить невловиму, так що Яринка не встигла і зблимнути, щезли безслідно, немов чиясь величезна чорна долоня взяла та й затулила од неї весь небосхил. І ще ближче підступила Медова гора, а над нею одразу ж загорілися перші зірки.
Яринка повернулася в бік моря: висока, на півнеба, стіна, повна таємничого мороку, рухалась швидко й невпинно, поглинаючи виселок, — добігла, накрила, мов тінь, злилася із скелями, що почорніли ще дужче, а небо густо вродило зірками.
Й одразу ж, без жодного переходу, залягла глуха ніч. Така глибока й безмежна, що в ній розчинилося все. Не лишивши від недавнього дня, від спеки нестерпної щонайменшої гадки. По висілку мов сипонув хто вогнями: переливалися, зблимували, підморгували звіддаля до Яринки, а від літнього кінотеатру, найяскравіше освітленого, долинула музика. Яринка згадала афішу, мимо якої проходила, вертаючись од моря, і їй теж захотілося в кіно. Так захотілося, що здавалось: не піде — помре. І вона, кваплячись, боячись запізнитись, вскочила до кімнати.
— Ти що?
— Пішли в кіно, ма!
— Господи, ця дитина зведе-таки мене в могилу! — Мама вже хапалась за серце. — В тебе є щось в голові? Ускочила так, що в мене й ноги відібрало... Хоч ти їй що-небудь скажи!
Тато, який саме переглядав, щоб не заснути, журнал, зирнув поверх окулярів з таким виглядом, наче хотів запитати: а я тут причім?
— Ну пішли, ма! — Яринка вже мало не плакала.
— Ніякого кіно! — відповіла, дістаючи валокордин, мама. — Зараз же лягаємо спати!.. Іди, годі тобі рота дерти! — Це вже до тата. — Подушку тільки візьми.
Тато зраділо вхопив подушку і, підморгнувши до Яринки, ушився до намету. Аж тоді Яринка згадала, що вона теж збиралась ночувати в наметі.
— Я теж ляжу з татом.
— Спи тут і не вигадуй. Хочеш, щоб тебе гадюка вкусила?
— А тато?
— Тата не вкусить. Он твоє ліжко, роздягайся й лягай, бо загашу зараз світло.
І Яринка, насупившись, ступила неохоче до ліжка.
Мама, зачинивши двері, загасила світло. Абсолютна, без жодного просвітку темрява запанувала в кімнаті. Біля маминого ліжка пошелестіло, потім жалісно заскрипіли пружини, затихло, пролунав натомлений мамин голос:
— Боже, як я заморилась сьогодні! І це називається відпочинком... Ну, я ж їй згадаю!
Іншого разу Яринка поспівчувала б мамі, а тепер не озвалася й словом. Ображена, думала: "От завтра візьму й не встану з ліжка. Й до моря не піду..." Пригадалися чомусь оті два юнаки, їхні насмішливі погляди, і на серці закипіло ще дужче: "І до кафе — ні ногою! Їжте самі!" Яринка подумала, що б іще зробити таке — насолити отим юнакам, і, нічого так і не придумавши, заснула...
А прокинувшись, ніяк не могла зрозуміти, рано зараз чи пізно. Обережно звелася, звісила ноги, шукаючи капці. Цементна підлога здалася такою холодною, що Яринка аж здригнулась. Намацала капці, всунула ноги, навпомацки знайшла і наділа халатик, виставивши наперед руки, пішла до дверей.
Тамуючи віддих, щоб не рипнуло, стала тихесенько одчиняти двері.
Й одразу ж з'явилася сліпуча щілина. Світло, що буяло надворі, здавалося, тільки й чигало на те, щоб Яринка їх одчинила. Ввірвалось до кімнати, облило її зверху донизу, лоскітно пробігло по тілу, підхопило й винесло за поріг.
Лише встигла подумати, що заспала і надворі вже день.
Але дня не було — була ніч. Така ніч, яка ще в її житті не траплялась.
Вгорі, мов із скла прозорого, небо. І неправдоподібно великі зірки. Мільярди зірок без кінця спливали з бездонних глибин, лягаючи на Яринчині очі. А між землею і небом, вже по цей бік отієї скляної прозорості, майже в зеніті, гойдався величезний, мов з іншого світу позичений, місяць. І стільки світла лилося з нього, що болісно було дивитись очам.
Щось нереальне, щось наче з казки було в оцій із срібного сяйва витканій ночі. І дерева, й будинок, і Медова гора — все мовби рухалось, мовби пливло, тихенько погойдуючись: Яринка мимоволі вхопилась за дерево, що росло коло дверей, — дерево враз ожило, срібним дзвоном озвалося листя, а під корою запульсував теплий сік.
Глянула Яринка вниз — весь виселок купався у сяйві.
Подивилася далі — з-за високих тополь виглядало посріблене море. Воно наче спухло, здіймаючись назустріч великому місяцеві, — сягне неба, а тоді опаде й велетенською хвилею накотить на берег.
І весь простір довкола сповитий тишею. Напоєний тишею. Пронизаний тишею. Такою величезною тишею, що все заніміло, боячись і дихнути, — щонайменший звук — і вона сніговою лавиною обвалиться на весь оцей світ.
Дивовижне відчуття стало проймати Яринку, наче вона теж вся зіткана з цього срібного сяйва. І вже не підвладна законам, які досі тяжіли над нею. От махне руками й полине, вся до кінця розчинившись у просторі, в сріблястому мерехтінні, й опуститься невагомою хмаркою аж на он тих горах, що бовваніють далеко попереду. Або поверне в бік моря, ковзаючи нечутно над хвилями.
І, відчуваючи власну прозорість, власну легкість і дивовижну розкутість, наче вона вже й не була Яриною, не була вже й людиною, а до кінця належала оцій ночі, мерехтінню оцьому сріблястому, немов відгукуючись на владний чийсь поклик, що в ній залунав, перетнула двір, вийшла на вулицю.
Підіймалася вгору легко й нестримно — наче летіла. Минала притихлі двори, сонні будинки, з яких ані звуку, лише дерева вітали її передзвоном ледь чутним, випливаючи назустріч прозорими тінями. І не було страху. Зовсім не було страху. Немов отой поклик, що вивів її на дорогу, весь час був поруч і тихо нашіптував: "Я з тобою. Йди і нічого не бійся".
Кінчився виселок, дорога ще крутіше подерлася вгору. Власне, це вже й не дорога була — добре втоптана стежка, якою тисячі відпочиваючих видирались на Медову. Вона оббігала скелю, ведучи на той бік, де було похиліше, і чим вище підіймалась Яринка, тим просторішим, ширшим, безмежнішим ставав зачарований світ, що лежав унизу. Вже бачила навіть світлу смужку прибою: за кожним разом вздовж берега від мису до мису пробігав ланцюжок миготливих вогників, спалахував, гаснув і знову спалахував — у вічному русі, вічнім неспокої. І подих моря, спокійний, густий, врівноважений, долітав аж сюди.
Стежка стала ще крутішою. Наче викута з срібла, з'явилася скеля, що вінчала Медову. З цього боку вона була зовсім невисока, в два людські зрости, не більше. Яринка тільки встигла подумати, що можна запросто вибратись на неї, як на скелі з'явився юнак.
Він наче виник з нічого, зматеріалізувався з повітря, з місячного сяйва, Яринка могла б заприсягтися, що не бачила, як він видирався на скелю. Стояв над самісіньким урвищем, що стометровою стіною обривалось донизу, і Яринці раптом здалося, що він стоїть тут завжди. З тих далеких часів, коли внизу ще жили генуезці, тільки вдень його не видно, а видно лише вночі, та й то не кожного разу. Стоїть, наче вирізьблений, на тисячоліття застиглий, як одна з отих статуй античних, які вдивляються у вічність поверх голови людських поколінь.
Яринка сама застигла, не знаючи, що їй далі робити: тихо повернути назад чи підійти до скелі. Чи просто стояти, ждучи, що буде далі.
А юнак раптом розпустив крила. Велетенські, як у метелика. Такі тонкі й прозорі, що крізь них видно було всі зірки й просвічував місяць. З тихим шелестом згорнув, знов розпустив, тіло його враз наче видовжилось, він махнув крилами й полетів. Був щойно і щез. Наче привид. Мов тінь.
Яринка метнулась до скелі: здалося, що юнак звалився. Обдираючи коліна, ламаючи нігті, видерлася на те місце, де він щойно стояв, з острахом глянула донизу. Там юнака не було. Тільки гостре каміння та ще нижче крутий схил, вкритий травою й кущами.
Але ж стояв він щойно отут! Стояв!
Ось і місце, нагріте його ногами.
Подумала, що він от-от може вернутись. Швидко спустилась і наткнулась на одяг. Недбало кинутий, наче юнак зривав його на ходу. Джинси, футболка і поруч кросівки. Все приношене й стоптане, воно зберігало, здається, форму тіла, що його облягало недавно. Юнак звільнявся від одягу, як метелик від кокона. Яринка ледь утрималась, щоб не діткнутись рукою — пересвідчитись, що це все насправді.
Потім пірнула в кущі — відчувала, що не зможе піти, не дочекавшись юнака.
Що то в нього було — дельтаплан чи якийсь інший пристрій, так і не встигла розгледіти.