Господар. Тому мушу пильнувать про одяг і харчування наших вояків. А тепер – марш до кубрику! – наказав Білаш і повів хлопців по східцях донизу довгим коритарем. Вони завітали до невеликої каюти.
– Це ваше місце! – показав Григорій на дві койки вкріплені до стіни. Поряд висіли коркові пояси. – В разі небезпеки мусите ці пояси одягнути на себе. Вони добре витримують людину на поверхні.
Офіцер разом з хлопцями глянули у відкрите кругле вікно.
На обрії з'явилася темна хмара. Подув вітер. Великі хвилі скородили море. Почалося помітне коливання корабля.
– Починається шторм! Мушу йти на службу. До побачення, хлопці!
– До побачення, пане Білаш! – хором вигукнули юнаки.
Вони залишилися насамоті й спостерігали, як щохвилини посилювався шторм.
Корабель підкидало, немов не десять тисяч тон заліза і вантажу, а як нікчемну трісочку.
Незабаром прогула сирена.
– Аврал! Аврал! – вигукували моряки і бігли на палубу. Хлодці теж піднялися догори.
Величезні хвилі, завбільшки у триповерховий будинок, падали на палубу. Корабель, немов підбита птиця, клював носом, занурюючися в океан. Хвилі котилися палубою і зносили корабельний реманент.
На кораблі почалося нещастя. Тріснув трос, яким були прив'язані великі, немов діжки з під пального, глибинні бомби і круглі пливучі міни. Вони котилися палубою, немов отара розпалених бугаїв, трощили надпалубні будівлі, лякаючи команду можливістю вибуху.
То були страшні хвилини. І Роман з Олексою відчули небезпеку. Вони бачили, як матроси з величезним напруженням, намагалися закріпити ті бомби.
Хвилинами здавалося, що корабель тоне і поринає в киплячу глибочінь моря. Хлопець летить стрімголов на палубу, а на його котиться величезна кругла міна з хижими очима капсулів. Роман приклавши останні зусилля, підкладає під міну дошку, на момент зупиняє її, а матроси з тросами кидаються заплутати її.
Ще хвилина ... і міну закріплюють до стелажів.
На лобі холодний піт, його змиває каскадом солоної води. Роман чіпляється руками за сталевий трос, відчуває, що вода ось-ось відірве й кине його у киплячу безодню. Але ні – хлопець втримався. Лише обдерлася шкіра на руках і місцями перетворилася на суцільну рану. Але де там...
Знов мчить на нього циліндрична бомба. Хлопець працює дошкою і зупиняє бомбу...
Дві доби змагався корабель з стихією.
Коли закінчився шторм. Григорій Білаш відвідав хлопців і приніс їм ласощів.
– Ви – герої. Я бачив, як працювали на палубі!
– Дякуємо і вам, пане Білаш.
І та відзнака старшого земляка була набагато дорожча коштовних гостинців.
КОРАБЛІ ПЛИВУТЬ НА ПІВДЕНЬ.
Кораблі минули Баб-Ель-Мандебську протоку, набрали води на острові Мадагаскарі, біля східньо-африканського узбережжя і плили Індійським океаном на південь.
Побратими ознайомилися з командою корабля і звикли до романтичного морського життя. Вони охоче допомагали кокові. Роман доглядав великі примуси, а Олекса машинкою відкривав бляшанки різноманітних консервів.
Праця у камбузі була нескладна. Головний кок, червонястий Марвін, чистокровний янкі, досить доброзичливо відносився до юнаків. Тримаючи лівою рукою пательню, він перекидав яєшню з боку на бік, немов цирковий жонглер і одноразово з виглядом професора Оксфордського університету, заходився учити хлопців англійської мови. Під час тих лекцій пригоріли страви, але це не вадило впертому вчителеві.
За словника і підручники їм служили бляшанки консервів. Марвін сам приносив зі склепу різноманітні консерви, відкриваючи показував на їх місткість і напис, кажучи:
– Пеес!
– Пеес! – повторювали юнаки в голос і про себе – горох.
– Мілк.
– Мілк – це молоко...
В камбузі на полиці стояв дивний буквар – бляшки з різнокольоровими етикетками. Ті лекції були корисні і для екипажу, бо значно поліпшилося і стало різноманітним меню. До біфштексів кухар додав кільканадцять різних гарнірів – від шпинату, кольорової капусти, шпарагової квасолі, моркви і бурячків, до яблучного крему.
– Добре харчування у американців. І м'ясо, і молоко, і овочі, все в консервах, – казав Роман.
– Їм і воювати легко. Вояк у поході має все.
– Вивчаймо наполегливо мову. Без мови нікуди ні на крок, – радив Роман.
Минали дні їх подорожування і щодня Олекса вивчав не менше десяти, а Роман і по двадцять англійських слів.
Роман більш здатний до вивчання чужих мов. Йому наука давалася легко і залюбки.
Увечорі хлопці мили посуд, розвішували на гвіздках блискучі пательні, кастрюлі, машинки, вечеряли і йшли на палубу.
У свій вільний, від службових обов'язків час, Григорій Білаш розшукував хлопців і вони, затишно улаштувавшися десь на купі канатів, або на скриньках з набоями, розмовляли.
Хлопці оповідали про життя на Україні, яким дуже цікавився Білаш. В свою чергу він розповідав про себе і про Америку.
– Сорок п'ять років тому, мій батько малоземельний подільський селянин виїхав на заробітки до Америки. Він гадав повернутися додому, але знайшов, що друга батьківщина краща першої, одружився і залишився. Я народився у Америці, але наша родина додержує українські звичаї. Я перед війною мав думку поїхати, подивитися на батьківщину мого батька – та не судилося. Як бачите, я не забував рідну мову. Мій син Марко, такого віку як ви, розмовляє добре обома мовами – українською і англійською.
Ї щасливий батько витягав з гаманця фотографічні знимки з своєї родини і фарми.
– Який чудовий ваш Марко! Я б хотів з ним познайомитися, – мрійливо промовив Роман.
– Коли скінчиться війна, поїдемо до мене в гості на фарму, в штаті Мінезота.
– О!Ми би дуже хотіли побачити Америку! – вигукнув Олекса.
– Майте терпіння, – всміхаючися, відповів Григорій.
ХРЕСНИКИ НЕПТУНА.
Могутня ескадра плила Індійським океаном. Іноді з капітанського помосту було чути знайоме.
– Курс зюд!
Настала нестерпна зворотникова спека. Сонце стояло в зеніті, просто над головою і не давало жодної тіні. Люди немов сонні, швидко перебігали палубою, даремно шукаючи порятунку від спеки. На кораблі трапилося кілька випадків "сонячного удару".
Палуба залюднювалася лише з наближенням вечора, коли на обрії з'являлися дивовижної форми хмари, нагадуючи фантастичні, сіро-блакитні прозорі скелі. Не раз вони заводили хлопців у оману.
– Романе! Земля! – гукав радісно Олекса, розглядаючи дивну будову хмар.
– Невже земля? – недовірливо промовив Роман. Юнакам хотілося, щоб закінчився нудний і тривалий рейс у таємничу невідомість. Але та невідомість чи не найбільше хвилюзала серця романтичних юнаків.
Перед вечором матроси ладнали на палубі гумового човна і парусовим відром наливали воду. Вони робили це залюбки і, всміхаючися поглядали на хлопців, які з цікавістю спостерігали дивні приготування.
– Може готуються до висадки? – запитав Олекса.
– Але навіщо вода?
З капітанського помосту вартовий помішник вигукнув у мегафон.
– Рівник!!!
Тоді несподівано для хлопців з-за спардеку, з'явилася постать кремезної бородатої людини у чорному плащі, з золотою короною на голові. Залунав могутній басистий голос.
– Я, Нептун – Бог і володар моря!!!
Двоє зброєносців розмахували великими, блискучими мечами і з пихою виступали за "володарем моря".
– Чи не наважився хто переплисти рівник? Може серед вас є нехрещені Володарем моря?
Хлопці спостерігали дивовижну параду. Моряки дефилювали перед Нептуном і підходячи поодинці називали себе.
– Марвін Тилерс. П'ятого грудня сорок третього року христився на борту "Арізони", – відрапортував кок.
– О – кей! – коротко відповів Нептун. І врешті, коли пройшли всі вісімдесят чоловік екіпажу, запитав у боцмана.
– Чи вже всі?
– Всі, всемогутній Нептуне, за винятком цих двох юнаків, – відповів той, показуючи на юнаків.
Тоді четверо дужих матросів схопили їх і підвели до грізного Нептуна.
– Хто ви такі?
– Ми – українські юнаки, які вирішили подорожувати навколо світу.
– Гм! – Забута романтика. А може ви до того гадаєте зробити цю подорож, не витративши ні цента?
– Так, великий Нептуне! Ми дійсно не маємо жодних грошей, – хоробро відповів Роман.
– Це вже ваша справа. Мене це не обходить, але глядіть, щоб поліція вас не засадила до боргової тюрми. Чи хрещені ви у морі?
– Ще ні.
Побратими потрапили в скрутне становище і не знали, як їм поводитися, що з ними гадають робити, але з натовпу моряків почули підбадьоруюче слово.
– Не бійтеся, хлопці! Це лише традиційна морська забава при переплитті рівника.
Тим часом моряк, що грав ролю Нептуна подав знак і під загальний регіт усієї команди, хлопців кинули у солону купіль. Зброєносці тричі занурили їх у воду, а потім мокрих, немов хлющі, поставили перед очі Морського Володаря.
Він велично доторкнувся тризубцем і промовив:
– Запам'ятайте день вашого хрещення – двадцятого липня 1944 року, борт пароплава "Трематон".
– Добре, Нептуне!
Зброєносці піднесли хлопцям по великому келихові ямайського рому.
– Пийте причастя! Будьте хоробрі і не бійтеся Нептуна.
Він уже скинув свою бороду, то був веселий водолаз Вульфорд.
Хлопці випили. Міцна і запашна рідина, розтеклася по кінцевостях молодих тіл, доторкнулася і до мозку – закрутилася голова, здавалося, що корабель потрапив знов у полосу шторму...
Настав погожий вечір. Юнаки у піднесеному настрої від зацікавившої їх пригоди, все ще розмовляли про подію. Під рівником вечірні сутінки майже непомітні, і швидко зміняються темнотою. Південна ніч зоряна і тепла. Обпершися об борт корабля, юнаки спостерігали дивне видовище. Море спалахувало ясноблакитним і фіялковим таємничим сяйвом. Немов з глибини чарівним ліхтарем просвічувано усю товщу води.
– Горить море! – здивовано вигукує Роман.
– Чудо! Але що це таке? – запитує Олекса у Григорія, що саме надійшов.
– Південні моря, особливо під рівником, заселені мікроскопічними тваринками, які вилучають це фосфорове світло. Ви ще ніколи не бачили цього?
– Ні, пане Білаш. Але так цікаво бачити все на власні очі.
Розмова між літнім чоловіком і юнаками затяглася надовго. Лише коли пробили склянки північ, вони розійшлися спати.
Кораблі плили далі...
МОРСЬКИЙ ДЕСАНТ.
Перед світанком, на самому обрії, що освічувався ще невидимим сонцем і уявляв довгу стьожку, видно силуети сірих кораблів. Несподівано для Романа вони немов плюнули вогнем, клубами диму.