Ось вона. Тут харчів днів на сім.
– Лягаймо спочивати.
Легке шарудіння кроків у чорній невідомости. Хлопці занурилися в мягкий вугільний штиб, і незабаром заснули, немов у пуховиках. Вони не чули, як пронизливо гула сирена...
… Чорна ніч. Довга і невідома. В чорній пащі вугільної ями час не ділиться на день і ніч. Невідомо скільки тягнеться ніч – тиждень, чи може два – Роман не знає, але відчуває, що довго. Харчі скінчилися. Мучить голод, а ще більше страшенна спрага. За ковток води віддав би рік молодогожиття, – думає Роман, але він мовчить, щоб не дратувати Олексу. Олекса думає те саме. За залізною стіною корабля шумить вода.
Напився б солоної, морської, щоб потримати в роті щось
вологе, або хоч сполоскати пересохлий рот, наповнений вугільною пилюкою.
Муки спраги – невгамовані муки. Безнадійне очикування.
Невже доведеться загинути тут, у цьому чорному пеклі?
… Десь вгорі гримнув люк. Промінь світла скупо освітив величезну вугільну яму.
Насвистуючи пісеньку, трапом спускається чорношкіра людина. Мурин тримає в руці лопату і похідну фляжку і наспівує:
"У маленької Джені,
Губи як корали..."
– Романе! Воля!!!
– Воля, Олексо!!! Ура!!!
Дві постаті кинулися до їх рятівника, який, побачивши хлопців, затрусився від невимовного жаху.
Він кинув лопату і фляжку і його немов здуло вітром.
Роман кидається до фляжки, який момент вагається, але не витримує і з жадобою припадає до кави, по половині з ромом. Відпивши трохи, він передає Олексі.
– Божественний напій!
– Чудово, Романе! Тепер мерщій нагору, щоб не зачинили люк.
Хлопці глянули один на одного і голосно зареготали. Їх обличчя були чорніші ніж у чистокровних муринів. Роман визирнув на палубу і побачив ясне середземноморське небо...
ТАНОК НА ПАЛУБІ.
– Там живі дияволи! – вигукнув переляканий мурин Джо, вискочивши з чорної пащі трюму. Обличчя кремезного кочегара пожовтіло від страху і лише поволі природня чорна фарба з'явилася знов на його блискучій шкірі. Він лупнув великими білками очей, і підозріло оглядався на люк трюму і на матросів.
На кораблі щойно заступила друга вахта і починалося буденне життя тривалого рейсу. Шестеро матросів драяли палубу, артилеристи вартували біля протилетунських гармат, бо був час повітряної небезпеки. Боцман господарським оком оглядав свої володіння.
– У трюмі з'явилися живі дияволи! – вдруге вигукнув кочегар.
– Одначе з нашим Джо щось трапилося, – промовив один з матросів.
– Чого ти лементуєш, немов торпеда, вистрілена з мінного апарату !?! – запитав боцман. – Які дияволи!?!
– Чорні дияволи. Сам бачив на власні очі! – оповідав Джо.
– Адже ж у муринів чорти білі? – запитав сміючися гарматчик.
Джо, повязуючи червоною хусткою свою грубу, немов бичачу шию, не поспішав йти на вахту до вугільного трюму
– Ходімо разом, я тобі доведу, що там немає ніяких чортів. Ти, мабуть, перехопив перед вахтою більше рому ніж треба, – промовив боцман.
Джо стояв немов камінь. Але в той момент з відкритого люку визирнула чорна голова якогось чудернацького створіння. На розкуйовдженому волоссі блищали шматочки дрібного вугілля. Голова на хвилину заховалася. І раптово на палубі з'явилися дві постаті. На обличчі мурина був невимовний жах. Він поволі відступав далі від небезпечного місця.
Навколо хлопців збиралися матроси і тоді Роман Журба з радощів, що видерся з неволі вугільної ями, втнув гопака. Він гасав, немов чорт по пеклі, по мокрій палубі, у понаддинамічному танцеві.
Перед його очима у шаленій каруселі вихорем майоріли здивовані обличчя людей, білки Джо, щогли, далекий обрій і танцююча ескадра кораблів.
Матроси нагородили виконавця танця сальвою бурхливих і щирих оплесків. Вони ще ніколи не бачили такого танця, а поява хлопців викликала велике зацікавлення до їх осіб.
Дійсно Джо казав правду.
– Це якісь чорти, а не хлопчиська.
– Звідкіль вони з'явилися на кораблі?
– Вони вилупилися з яєць якогось таємничого створіння, які їх мати знесла у вугілля... В трюмі тепло і от вони з'явилися на світ Божий, – з сміхом з'ясовував молоденький матрос Біль Гопкінс.
– Го, го, го! – щиро реготали матроси з того дотепу. Але танець скінчився досить прикро для виконавців. Вони незабаром опинилися перед очима грізного капітана Мак-Реда, який не любив жартувати.
– Німецькі шпигуни!? – гримнув капітан по-англійськи, одноразово наказуючи обшукати хлопців.
– Де ваші "риб'ячі хвости"? – запитав він уже німецькою мовою.
– Ми не німці і не шпигуни. Ми – українці. Хотіли трохи помандрувати, тому і опинилися на вашому кораблі – сміливо відповів Роман німецькою мовою.
– Звичайна шпигунська байка! Де ваша зброя, пляни, торпеди?
Тим часом хлопців обшукали, знайшли їхні папери з німецького арбайтсамту. Капітан кивнув головою. Їх вивели і за хвилину хлопці опинилися у невеличкій залізній каюті з віконцем – ілюмінатором, куди не пролізе, навіть голова людини.
– От тобі й приїхали, – похмуро промовив Олекса, – замість безлюдних островів, потрапили до в'язниці.
– Не журися, Олексо! Ніколи не кажи гоп – поки не перескочив. А що ж ти гадав, що у військовий час тобі повинні піднести візитову картку і лавровий вінець. Але ми вже потрапили у якусь історію з краєзнавством ... Побачимо, що з того вийде, – потішав свого засмученого приятеля, більш розсудливий Роман.
– Мабуть, ми не відкриємо ніяких островів, а тим більше Америки, – іронично відповів Олекса.
– Ми народилися трохи запізно. Острови вже, мабуть, усі відкриті, Америку відкрив Христофор Колумб, а потім описав мандрівник Амеріго Веспуччі, тому й Америка названа його ім'ям. Але ми потрапимо до якоїсь іншої країни, а врешті решт може ми відкриємо Америку вдруге, – оптимістично доводив Роман.
– Ех, Ромко! Засадять нас до в'язниці. Будемо сидіти і сидіти... – сумував Олекса.
Незабаром гримнули залізні двері й матрос передав ув'язненим пакунок галет, миску совсу, кави.
Оглянувши хлопців, він всміхнувся і витяг з кишені цигарети.
– Смок? – запитав він, показуючи на цигарету.
Роман захитав головою.
– Но... Вери мач!.. Гуд бай! – відповів матрос і замкнув двері. Хлопці поквапливо їли. Вони виголоднилися за подорож, а останні два дні не їли нічого, бо в трюмі закінчилися їх харчі. Роман почував утому, бо витратив останні сили в танку. Але як можно було не затанцювати, коли вибралися з чорної пащі. Роман уже думав, що їм там дведеться загинути. Хоч і тут у карцері вони не мали волі, але проте за них знали люди і поки що вони мають чудовий харч.
– Смачно, Олексо!?
– Дуже! Тепер я згоден плисти на край світа, хоч до чорта в зуби...
Роман дивився крізь ілюмінатор. Навколо, до самого обрія, морем, що легко хвилювалося, плила величезна ескадра.
ВОРОГИ ЧИ ДРУЗІ?
Несподівана поява хлопців на кораблі, викликала радіотелефонну розмову капітана з віцеадміралом ескадри.
– На борту "Трематона" з'явилися і взяті під варту два юнаки, років по сімнадцять. Можливо, вони німецькі шпигуни. Обшук не дав жодних наслідків. При них знайдено лише папери для робітників зі сходу, вивезених німцями. Вони заявили, що з'являються приналежними до української національности.
Відповідь з флагманського корабля була коротка і ясна.
– Тримайте під вартою. Чекайте дальших розпоряджень.
– Єсть!
– Трематон! Трематон! Прийміть телефонограму.
– Приймаю.
– Нами отримано повідомлення, що в районі Зондських островів почався надзвичайної сили циклон, який рухається проти нашого курсу...
Після смачної вечері, салдат морської піхоти у повній формі, з карабіном в руках, привів обох юнаків до службової каюти.
За столом сидів Мак-Ред в білому кителі з блискучими ґудзиками і золотими визерунками на рукаві. Поряд з ним сидів немолодий, років під сорок, чоловік з відкритим, гарним обличчям, на якому не було тієї врочисто-офіційної суворости, як на обличчі капітана, і Роман зразу відчув до нього симпатію. Він оглянув хлопців і запитав:
– Українці?
– Так – відповів Роман.
– На питання будете відповідати українською мовою.
– Гаразд.
– Розповідайте, яким чином і чому ви опинилися на американському військовому кораблі?
– Після приходу німців на Україну, вони вивезли нас на будівництво Атлантійської фортеці. Там застала нас інвазія. Ми випадково довідалися, що американські кораблі кудись відпливатимуть. Тому, коли вантажили вугілля, ми заховалися в трюмі.
Товмач перекладав капітанову Романову відповідь. Той розсердився.
– Ми маємо відомості, що ви німецькі шпигуни!
– Ні! Тисячу разів ні. Ви не маєте і не можете мати таких відомостей. Ми – ваші друзі! – з запалом вигукнув Роман.
– Де ви народилися?
– У селі над Дніпром. Колись я плавав човном до самого Чорного моря. Коли вчився в шостому клясі, читав багато пригодницьких книг про мандри. Коли настала слушна нагода, ми з побратимом задумали помандрувати.
– Ми повинні передати вас представникам союзної влади, вони розберуться хто ви такі, але до цієї нагоди, доведеться подорожувати з нами. Там вдома ваші батьки, мабуть, дуже турбуються вашою долею?
При згадці за батьків на Романових очах заблищали сльози. І він здрігнувшим голосом промовив.
– Ми обидва сироти. Батьків мого побратима Олекси Тарана 1929 року вивезено до Сибіру, а мої загинули у важкому 1933 році.
Товмач перекладав капітанові відповідь. Той зацікавився юнаками і вже пом'якшено поводився на допиті. В решті після довгої розповіді, у капітана запитав товмач.
– Коли дозволите, я візьму їх під свою опіку і нагляд.
– Добре; беріть, але ви персонально відповідатимете перед законом, коли щось скоїться.
– Добре, капітане!
Товмач привів хлопців до лазні і доброзичливо промовив.
– Мене звуть Григорій Білаш. Я – американець, але мій батько народився на Україні. Відтепер я беру вас до себе. Я завідую харчуванням на кораблі. Але глядіть, щоб ви нічого не скоїли. До зброї підходити вам не вільно.
– Добре, пане Білаш! Ніколи ми не зрадимо і своєю працею доведемо, що ми друзі американцям.
Поки хлопці з насолодою милися під душом з теплої морської води, їх новий опікун приніс новий одяг.
– Вбирайтеся, хлопці, а старе брудне лахміття зберіть до купи і скинете за борт.
– Дякуємо!
Хлопці швидко одяглися і задоволено оглядали один одного у світложовтих, піскового кольору, літніх американських одностроях.
– Зручний одяг, – радісно промовив Олекса, оглядаючи кишені на блузі.
– Припасовано по зросту, – зауважив Роман.
– А тож! Я за військовим фахом інтендант.