На ярмарку

Юрій Яновський

Це не Сорочинці на Пслі. Це не Голтва на тому ж Пслі. Річка Псло тут не протікає. Чималий гандж має місцевість,— бракує Псла з його надзвичайною водою і непере-вершеної краси берегами. Це Київщина, а не Полтавщина, і хоч тутешня річка теж має назву, проте з певністю встановити її не пощастило: під рукою не трапилось карти. Місцеві мешканці звуть воду різно — одні кажуть "Роська", бо нібито спричиняється до народження славнозвісної.Росі, другі — "Синявка", бо тече в напрямі до ріки Синяви, треті звуть "Тікичка" з подібних же причин, а четцерті кажуть "Дніприк", не без підстав сподіваючись, що річечка зрештою родичається із самим Дніпром. Отже, це не Сорочинці й не Голтва, з легкої руки Гоголя та Горького 1 славні в літературі.

Мальовничі схили річки де в чому поступаються Псловим, але це тільки на вибагливий смак закоханих у Псло. Для всіх інших місцевість приваблива без усяких порівнянь. Колись чорніли по схилах праліси Київської Русі, а тепер верхи жовтіють від розквітлих соняхів. Вся околиця знає, що протягом ближчих років укриє схили знов ліс, і не який-небудь, а дубовий,— так записано в народногосподарському плані району. Річка тече ліниво, повилася лукою і, піднята греблею ГЕС, утворила затоки й плеса, вигрівається під сонцем, мов не знати яка пестунка.

Яблуні сторукі й стоногі (підперто паколом кожну гілляку!)— крекчуть під центнерами антонівки, шафранки, кальвіля й мічурінської ранньої. Сливи мерехтять бузковими плямами в гущині листя. Золоті стоги мріють на сонці з трьох, ба ні — таки з чотирьох боків села, бо село велике. Курять дороги за півторатонками, тракторами-тягачами, безтарками, простими мажами: все повністю перемкнулося на возіння зерна до приймальних пунктів.

Вулиці села вже обсаджено молодими деревами, та якими! Війна пощезла з її руйнаціями й трощеними садами, не помітити її й сліду. Кілька штук катальп 2 райаґроном посадив навіть власноручно. А решта — каштани, волоські горіхи, та дуби, та чорноклени, .та щепи слив, черешень, груш. Один квартал села має вже тротуари, а вся центральна вулиця — акуратну хазяйську бруківку. Небо, як звичайно,— серпень його трохи прихолодив, але синій блиск іще сліпить очі. І сонце, нівроку йому, пече й смажить ярмарок, як на пательні.

Ярмарок розташувався на майдані коло річки і, коли глянути з греблі ГЕС,—увесь можна побачити в широкім

І тихім плесі. Колись, за переказами, на цьому майдані бенкетували колії3, запаливши довколишні панські добра. Потім, переказують, коло річки сидів, бувало, сліпий кобзар, а юний Тарас Шевченко записував од нього пісень. Ще згодом на майдані шмагали селянську голоту за "аграрні безпорядки" у 1905 році. Нарешті, з цього ж таки майдану пішли в революцію — до Щорса 4, до Пархоменка 5, до Ворошилова, до Котовського 6 — найкращі люди довколишніх піль. Тут збиралися, закладаючи підвалини колгоспного ладу, тут святкували Першотравень і Жовтневі дні. Гітлерівці на майдані страчували героїв підпілля. На майдані ж відбулася щаслива зустріч рідної армії, яка прийшла з портретами Леніна на гвардійських прапорах.

Строкатість і галас ярмаркові такі ж, як і на Пслі. Горшки, макітри, глечики й полумиски яскравою кучугурою вилискують серед натовпу, вбирають очі. Щоправда, гончар випалив і новий товар — біленькі ізолятори для стовпів. Теперішні чумаки продають сіль, тараню й чехоню не з возів, а з кооперативного магазину. Заклопотаний Солопій Черевик не йде з мазницею, напитуючи дьогтю до смаку,— він з каністрою в руці чвалає до Нафтозбуту по пальне. Парася Черевиківна 7 приїхала на ярмарок не батьківськими волами, а мотоциклом,— вона агроном, їй треба домовитися про багато справ. Тим часом ходить попід ятка-ми й купує подружкам барвисті стрічки, намисто, коралі, цукерки; як і колись. По теперішніх ярмарках чортів із червоною свиткою не помічено, вони повністю перебралися деінде, а сміху, пісень, жартів, галасу, шарварку —хоч би вмістити в одні вуха...

Огрядний дядько в гарному костюмі й солом'яному брилі не поспішаючи проходить ярмарком. Очі його геть сховалися в, зморшках — сонце таки дошкуляє! — чоло біле, незасмаг-ле, ніс, щоки й шия темно-брунатні. Ярмарок придивляється до нього сотнями очей:'уже ж, пак, Явтух Каленикович дурно не смажитиметься на сонці! Йому, голові правління колгоспу, клопоту й так вистачає, а от вийшов же Явтух на ярмарок, як і всі. грішні люди...

Дде помаленьку лінькувато, немов і не він ото вчора гасав по степу без угаву, пересідав з машини на коня, з коня— на велосипеда, бігав, як хорт, спав годинку, тільки увечері обідав, вмивався потом, усіх навколо хебе трусив, як чорти грушу. Іде поволеньки, немов і не він ото сьогодні знов порине у звичний ритм дужого колгоспу, розв'язуватиме десятки справ, сумнівів, прийматиме плани, з якими не можна гаятися й хвилини.

О, Явтуха район знає, як облупленого!.. Та що район...

Сидить жінка на возі, ріже на шматочки буряк й подає корові, яка охітиіше тягнеться мордою до теляти, що лежить тут же на возі. Телятко крихітне, про таких кажуть, що вони завбільшки з рукавицю.

— Продайте мені вашого цоба,— каже Явтух Калени* кович, зупиняючись біля воза й чухаючи пальцем білу цятку на телячому лобі,— драстуйте!

— Драстуйте, Явтуше Калениковичу,— одказує жінка з привітною посмішкою,— без мами телятко непродажне!

— Навіщо ж мені корова, тітко? — запитує покупець,— Мені не корова, а цоб потрібний...

— Хіба мало у вас на фермі телят?

— Та то не такі! Я б за вашого цоба й карбованця не пошкодував би!

— Які ви дешеві, Явтуше Калениковичу,-— одказує удавано ображена жінка.— Ні, без корівки не продам...

— А нащо оце ви корову вивели? — веде мову покупець, одразу забуваючи про крихітного цоба, який тим часом смокче покупцевого пальця.— Це вже'не двір буде без коро* ви! Старі люди казали, що господиня за коровою дужа!

— Так то ж старі люди!

— Може, голова вашого колгоспу не забезпечує сіном?

— Ба ні, голова в нас тямущий, хоч би й вам під пару! — сміється жінка на возі.

— А корівку ж продаєте?

— Та це я, не вам кажучи, од багатства продаю, Явту" ще Калениковичу!

Жінка підставляє сонцеві радісне обличчя й ніяк не може стримати широкої посмішки.

— Од багатства? — перепитує співбесідник.— Це, пробачте, як у того цигана, що від багатства зодягався в ятір?

— Не смійтеся, нехай здорові будете,— одказує жінка й продовжує швидко й певно, ніби багато разів вимовлене собі й людям.— Я тепер така багата, що зайва корова мені тільки клопіт! Спочатку ніхто не вірить, а як розповім, то всі тільки цмакають...

— Ану-ну, іггхай же й я поцмакаю! — каже доброзичливо Явтух Каленикович.

— Колгосп у нас, як знаєте, нічогенький...

— Нічогенький,— погоджується Явтух Каленикович.

— Ферма у нас показова,— з гідністю підкреслює жінка,— працюю я там п'ятий год, даю рекорди, маю ордена, молоко одержую і на трудодні, і на прогресивку — ну, просто відрами! Є мені час коло власної корівки й телиці в гною бабратись? Та я ж повинна кожної хвилинки до книжки заглядати, записувати раціони, вивчати хімію, бо зрраз рекорда одберуть ї незчуєшся! От і доводиться лишати &аму телицю... —

— А ви б її на свою ферму передали, га?

— — Думалось і таке. Дак ферма ж у нас елітна, Явтуше Калениковичу... А моя корова без паспорта... Без породи...

Явтух Каленикович" б'є об поли руками й регочеться. Його чути на другому кінці ярмарку.

— Без паспорта! Оце так проблема! Проблема ще й дилема!

Пересміявшись, Явтух Каленикович стає серйозний і між Іншим каже:

— Цоб цобом, а діло ділом: коли присилати старостів, Харитино Григорівно?

— Гай-гай,— шаріеться жінка,— пішли до бога вівцї йасти,мої старости!..

— А коли без жарту? — наполягає Явтух Каленикович.— В нашому колгоспі крила виросли махові, треба людей високої марки...

— То виховайте,— просто каже жінка.

— Само собою,— потакує Явтух,— та не встигаємо. Такий колгосп, справжня фабрика...

— Чула, Явтуше Калениковичу... Тисячу гектарів маєте?

— Беріть вище! Тепер і Будинок культури під силу збудувати. Буде у нас в кожній хаті ванна, кочерги на електриці...

— А що ж ви думали, Явтуше Калениковичу!.. Коли вже корову електрикою доїмо, то діло й до кочерг дійде!,.

-— Рогачі на кнопках,— не посміхнеться Явтух,— і не треба чоловікові, як казав той, об. одвірок спину чухдти... Натисне кнопку, і враз його рогач чухне...

Харитина Григорівна сміється.

— І я пропоную вам, шановна Харитино Григорівно, дв! кімнати з кухнеюще й з ванною...

— От я скажу вашій доярці,— погрожує жартома жінка,— хіба вона не на місці?

— На місці, на місці, серденько,— оглядається голова колгоспу, ніби й справді так про яку мовиться, почує,— у мене на вас інші перспективи!

Явтух Каленикович помічає цікаві погляди ярмарчан, що фіксують його надто довгу розмову з жінкою, й одразу викладає карти:

— Ми вас запрошуємо не на ферму, а на сади, Харитино Григорівно. На фермі ви все-таки гостя, а справжня хазяйка коло дерев. Пам'ятаєте, був я у вашому садку? З того часу й тримаю в голові.

— Та то ж для себе...

— Ваші яблуні на дослідній станції знають! А ми вам дамо розмах, Харитино Григорівно... Погляньте ось навколо — скільки тут повинно вирости садів!

Жінка Дивиться навкруг, ярмарок зникає їй з очей, буйні дерева колишуть віттям, обличчя доярки стає натхненне, Явтух Каленикович розуміє,— що він свою справу зробив і може йти:~

— Бувайте здорові, Харитино Григорівно. Як надумаєте, дайте знати...

Явтух Каленикович рушає йти далі ярмарком, а всі, хто слідкував за його зупинкою, зітхають: знов той Явтух щось надумав!..

Галас і гамір ярмарковий спалахують з новим завзят-" тям. Мукає корова, їй відповідають корови з усіх кутків майдану. Двоє літніх колгоспників згадали старий звичай — гатять долонею об долоню, аж виляски пурхають, мов постріли. Руки почервоніли, але торг ще не скінчено. Об'єкт їхнього азарту — місячне порося — час від часу пронизливо кувікає. Ось сумний-пресумний шофер сидить на приступці вантажної машини й не дивиться на божий світ.

— Почім торба сліз? — питає, підходячи, Явтух (Калени-"кович.— Здоров був, козаче.

— Драстуйте,— одказує шофер, відвертаючи голову,— чом це ви не на своїй "Победе", а пішечки?

— А я не сподівався, що доведеться комусь позичати каністру на сльози,— статечно каже Явтух Каленикович і сідає поруч шофера.

— Нема чого мені плакати,— розсудливо й серйозно веде мову шофер, розв'язуючи кисет, беручи тютюну собі й пропонуючи сусідові,— тут аби встигав бублика крутити, така запарка в нашому карликовому колгоспі, куріть!..

— Кинув це зілля,— зітхнув Явтух,— од нього серце пухне.

1 2 3 4