По-людському

Коцюбинський Михайло

Оповідання

Весняний вітер стиха віяв над виноградниками й охолоджував загрітих працею робітників. Вогка земля мліла в гарячому золоті сонячного проміння, вільна від тіней і холодків. Голі дерева немов курились сизо-зеленим димом: щось, наче мрія про розкішну літню одіж, обгортало їх сповнені соком віти. Скрізь було так багато світла й радості, так виразно відчувався трепетний віддих поновленої землі, повітря було таке п'яне й повне щебетання, що мимохіть бажалось руху, крику, реготу…

Тож на роботі було весело. Ці кілька десятків робітників, що прийшли здалека на чужину заробляти щоденний хліб, немов забули на всі свої турботи під впливом весняної днини і так само щиро нищили чужу працю, як дбали за власну. Навряд хто з них думав, гупаючи важкою трамбовкою по зрубаному й засипаному землею винограднику, про хазяїна знищеного саду. Що їм той молдуван і та філоксера! То не їх діло, вони заробляють.

Над виноградником стояв гомін. Здебільшого земляки, вони завжди мали теми до розмов. Вони згадували своє село, своїх людей, наче тільки вчора з ними бачились, — і часто якийсь рух або одне слово, незрозуміле чужому, викликало цілий рій згадок і невпинний регіт.

Сонце припікало. То той, то другий, гупнувши трамбовкою, підносив білий рукав до засмаленого обличчя й обтирав упріле чоло, розпростовуючи зігнуту спину. Цей хвилевий антракт у роботі був таким природним, таким конечним, що я мимохіть звернув увагу на робітника, який ні разу не покористувався їм.

Цей робітник давно вже цікавив мене. Він одрізнявся од других своєю незвичайною працьовитістю, якоюсь завзятістю в роботі; він запекло викидав з себе силу як щось непотрібне й вороже. Його просто одривали від роботи на обід або спочинок, він завжди останнім і з видимою неохотою кидав її. Мовчазний і похмурий, з блідим нервовим обличчям, він рідко коли підводив очі — чорні, з лиховісним вогником. Я звик його бачити у всяку погоду в куцій чугаїнці, в рудій шапці на збитому волоссі, з короткою люлькою в зубах, з якої він раз у раз пахкав, випускаючи струмок синього диму. Я знав, що його звуть Карпом, що він хороший робітник, і більш нічого. Розмовитися з ним мені не вдавалося.

Я підійшов до Максима. Цей був цілком протилежна натура. Високий і білявий, вимуштруваний у військовій службі, од якої лишалась у нього лиш зручність в рухах та брава постать, — він був весь порив і одвертість.

— Ви добре знаєте Карпа? — поспитав я.

— Атож… Ми з їм з одного села, з одного кутка, сусіди навіть… Тільки ліса й ділить наші дворища.

— Чи він зроду такий працьовитий та мовчазний?

Максим осміхнувся:

— Та він трудяга парубок був… звісно, не такий, як тепер, коли його напало…

— Як "напало"? Що напало? — зацікавився я.— Розкажіть, Максиме.

Максим спалахнув. Рум'янець залляв його обличчя, і білі вуси стали немов молочними.

— Багато розказувати, — запнувся він і зараз же почав: — Він, бачите, письменний, грамоту знає, книжку читає. Ще парубком усе, було, до вчителя ходить. А вчитель наш розумний пан був, не гордий, та щось прошпетився, й загнали його кудись… далеко од нас… Так ото було чи в неділю, чи в свято — Карпо вже й сидить в учителя на бесіді. Парубки на вечорниці збираються, кличуть його до дівчат — не хоче.

"Що я,— каже, — почую там розумного, чого навчуся?.. Дурниці, й більш нічого…"

"Чи не в ченці часом гадаєш постригатися?" — жартують було.

"У ченці я не піду, а худобиною нетямущою вік звікувать не бажаю…"

Хлопці й налають його, що він наче худобиною їх нарікає, а він нічого, знов до учителя в гості…

Ми з Карпом товаришували — звісно, зросли укупі, разом і горобців дерли, і товар пасли, разом і парубочили… Оце в неділю збираюсь, було, на музики, підійду до ліси й гукаю Карпа, щоб охотніше було поміж челяддю. А він висунеться з хати та й тягне мене у садок.

"Ходім, — каже, — до мене, я тобі краще щось розкажу".

Не хочеться часом, та так же просить, так просить. Посідаємо в холодку, й почне він говорити, почне оповідати, — про що вже він мені не розкаже! І як люди по чужих землях живуть, і де які звірі водяться, і що всередині у чоловіка робиться, яке серце, з чого кров та як вона по жилах біжить.

Говорить, а очі в нього так і блищать, мов жарини… А часом зіб'ється, запутається.

"Ні, — каже, — не так, піду спитати в учителя".

Недовго й ходив — поїхав учитель…

Засмутився Карпо, не їсть, не п'є, як ніч ходить… Глузують наші, на сміх його беруть:

"Що ти батька рідного поховав чи тобі коняка здохла, що мов неприкаяний тиняєшся, од вітру валишся?"

"Батька!.. що мені рідний батько? Пустив на світ темного, як табака в розі, та й звікуй отак… а цей мені очі одкрив… світ мені тепер не той став, одмінився наче. Тільки не встиг ще про все дізнатися".

"А ти б до нової вчительки… вона б тебе довчила", — рають хлопці та моргають один на одного, бо добре знають, що нова учителька така, що й кочергою вижене з школи, коли до неї за чим удасися.

Почав Карпо з нудьги до мене вчащати. Нема вже йому вчителя — то він до мене на розвагу та й виливав журбу свою.

"Дивлюся я,— каже, — на наше життя, й аж страх мене огортає. Цілий вік у ярмі, мов худобина яка; кожен норовить тебе запрягти, та ще й поганяє… А що з того маєш? Ні спочинку, ні страви людської, куліш та борщ нізчимний… В хатах тісно, поросята та телята укупі з дітьми зимують; грязь, дихати нічим, нездорово. А ми ж люди, а не свині у хліву…"

Смішно мені з Карпа.

"Хіба ж ти досі не бачив сього, адже ти зріс отут, разом з нами усіма…"

"Бачив я, та мов не бачив, а тепер мені розвиднілось, полуда з очей спала…"

Та й почне розказувать, як живуть люди по чужих землях, — не знаю, чи правда тому, що в книжках пишуть…

"А ми що? Живемо, як кроти, риючись у землі, і байдуже нам, що світить сонце…"

Отак нудився парубок з рік, а далі втихомирився трохи, оженився. Ну, як очоловічився вже, тоді, звісно, не до книжок і не до думок. Достатки невеликі, цілий день у роботі. Дитинка знайшлася… Став він як і люди: забув за своє. Тільки часом, коли щось дуже дошкулить йому, — от як випас людський присудили панові або як урядник голову побив мому братові, — він, було, лається в громаді:

"Ех ви, заморені, захарчовані! Куди вам заступитися за громаду, коли у вас в жилах юшка з картоплі".

Не скажу вам, що з ним було тоді, як мене у москалі взято. Чотири роки одбув, повернувся додому, чую — новина: Карпова тітка померла — десь у городі служила, — стара дівка, самотня, й записала Карпові двісті рублів. "Ого! — думаю собі. — Тепер мій сусідонько забагатів, піду одвідаю його, чи жив-здоров".

Щойно я на сінешній поріг, а вже з хати шибнуло на мене духом печеного м'яса, мов на великдень. Ввійшов у хату — в печі горить, молодиця щось присмажує, а за столом сидить червоний, аж піт з його капле, Карпо и уминає страву. Зрадів та так з масними устами й поліз цілуватися. Посідали ми. Дивлюсь — на столі повно полумисків і з печеним, і з вареним, а долі кістки валяються.

"Ну, як же тебе бог милує? Чув я, що тобі пощастило… Аж тепер хазяїном станеш…"

"Та спасибі богові й тітці покійній: хоч трохи оддишу та поживу по-людському".

"Воли собі купиш або десятину поля".

"Воли! Що мені з волів? Я сам досі був як віл у плузі. Ні, годі… тепер я поновлю свою кров, наберуся сили. Он у Німеччині або в Англії робочий чоловік кожен день їсть м'ясо. Того він і сміливий, і розумний, людиною нарікається… В йому кров грає… А ми що? Жінко, давай, що там насмажила…"

Молодиця поставила печеню.

Частують мене. Карпо трощить, аж сопе:

"І не хочеться вже їсти, а треба".

"То не їж, коли не хочеш".

"Ба! А пам'ятаєш, як урядник розбив голову твому Йванові?"

"Пам'ятаю…"

"І як я скочив рятувати Івана?"

"Ну?"

"І як на мене гримнув тоді урядник!"

"Ну!"

"А я ж що? Хіба не злякався? Ні? Отим-то й ба…"

Дзвонять по селу: здурів Карпо та й здурів. Люди йдуть у поле орати, а він до попа, та не так до попа, як до попової куховарки дізнатися, що вона батюшці варить. Баба Яличка хвалиться: "Двічі, — каже, — на тиждень глечика йому скидаю, жере без пам'яті, воно йому й вадить з незвички".

Минуло отак зо два тижні. Не бачу я щось Карпа та й не бачу. А наші ниви суміжні, орю я свою — і дивно мені, що Карпова стоїть облогом, неорана. Що воно за знак? Чи не слабий часом? Піду одвідаю. Та, повертаючи з поля, й зустрівся з ним.

Схуд, пожовк, очі позападали, а сам невеселий.

"Що, — питаю, — підновив кров свою трохи?"

"Та підновляю… Зразу не можна… Ти думаєш — легко воно нашому братові? Нема в кого ради засягти. Питав у попаді, що вона дає попові, — локшину з яблуками, каже, любить мій батюшка. Зварила мені жінка тої локшини, солодке, нудне, з душі верне, а їм, нічого не вдієш… Часом так погано, що й на світ не дивився б, а часом чую, як кров у мені грає, сміливість в собі почуваю… От тільки не відаю, що корисніш для здоров'я — чай чи пиво?.. Порай, Максиме, ти ж у москалях був, світу бачив, чув, може…"

А мені і сміх, і досадно: не витримав я — кажу йому:

"Чортзна-чим ти клопочеш свою голову, Карпе! Може, там німці — чи про кого розказуєш — і живуть по-людському, а нам воно не личить…"

"Через віщо ж? Хіба ж ми не люди?"

"Люди, та не такі…"

"А які ж?"

"Мужики".

"Ну, так що?"

"А те, що не для нас усі тії витребеньки…"

Глянув на мене Карпо так гостро, крутнув головою, мов бичок, що його муха тне, та так з докором:

"Оце й ти проти мене? І ти, може, скажеш, що Карпо дурний, гроші переводить, замість того щоб купити яку хвостяку або свиняку на хозяйство…"

"А скажу…"

"Ну, не сподівався я од тебе, Максиме, почути таке слово… Не сподівався. Прощай, коли так!"

Крутнувсь — і пішов.

"Пожди, — гукаю за ним, — не сердься-бо". І не озирнувся.

"Прощавай, — відгукує, — ех, шкода, нема вчителя!"

Не хочеш говорити — вольному воля.

Сумує Карпо. Мені з свого обійстя видко, що у нього в дворі робиться. Ходить він по подвір'ю, никає, то в садок подасться, постоїть під деревом і знов у двір, немов вчорашнього дня шукає. До роботи не береться, до мене не навідується! Жаль мені його… товариші, вкупі зросли, а тепер немов посварились. Свій свойому — тиць солому. Піду до нього в неділю, мислю, нема чого бурмоситись.

Довелось раніше. Тесав вісь та якось і вищербив сокиру — пішов до Карпа позичати.

1 2