Як стати щасливим (збірка)

Валентин Чемерис

Сторінка 7 з 33

Чухрай пошвидше!

"Гарнітур, мабуть, зібралася імпортний купляти, — невесело подумав безхвостий чоловік. — Або ж кольоровий телевізор... Ох-ох... Я хоч і в образі гусака літаю, та все ж безхвостому якось воно не той...".

А ще через тиждень жінка безцеремонно видрала у нього і решту хвоста.

— На шубу з леопарда, — пояснила крізь зуби і, ховаючи золоте пір'я, побажала йому щасливої дороги.

Бачить чоловік, що непереливки, але терпить. Та й що вдієш.

"І навіщо їй стільки золота? — в розпачі думає. — Оно яку вже домину вибахкала, а в середині того добра!.. На два віки вистачить. І дочки забезпечені, і сама вся у золоті та хутрах ходить, а скубе мене й скубе, все лютіше й лютіше... А не одним же багатством живе людина. Є ще крім золота і душа... Ох-ох... Треба з нею поговорити по-сімейному... Мо' схаменеться, скільки того життя лишилося, пора й про спокій подумати".

От прилетів він знову.

— Здрасті... Я хотів би, моя дорога....

А дорога — хап його за крило.

Не встиг чоловік й опам'ятатися, як вона спритно та вправно обскубла його до останньої пір'їни. Навіть пух золотий і той обібрала.

— Щасливої дороги, — радить йому на прощання.

— Куди? — отетерів чоловік.

— А на всі чотири боки, — уточнила те посилання дружина. — Можеш більше не літати. А золото мені знадобиться. Дачу купляю на березі моря, машину. Та й про своє майбутнє треба подумати. Не вік же мені вдовою бути.

Чим би воно скінчилося — невідомо, але, на щастя, втрутився сам Шіва.

— Куди ж ти, нерозумна, обскубла мого святого? — загримів він згори. — Ай-ай-ай!.. Скільки вам разів, дорогі жінки, повторювати: не обскубуйте своїх чоловіків. Принаймні, за один раз. По пір'їні треба висмикувати, ласкаво, ніжно... А ви... Е-ех!..

Гуркнув громом, вогнем сяйнув, дивиться перелякана жінка, а в руках у неї пір'я не золоте, а — звичайне-звичайнісіньке.

Гусяче.

Збагнула вдова, що натворила, та — пізно. І правильно, другим буде наука. Щоб справді не обскубували своїх чоловіків. Принаймні, за один раз..


МОЯ ДРУЖИНА — ВЧИТЕЛЬКА

... Цікавитесь, як це я — інженер-конструктор і раптом на телеконкурсі по веденню домашнього господарства та перше місце посів?.. Дуже просто, дружина у мене вчителька середньої школи. От і навчила... господарювати. Як?..

А ось так.

Приходжу я, приміром, увечері додому. З роботи, звичайно. Дружина, як учора, як позавчора, і, взагалі, як завжди, обіклавшись купами зошитів, горбиться за столом.

Мені вже ті зошити давно в печінках сидять, але я стримуюсь. І навіть досить бадьоро починаю:

— Ну, дорога моя, що будемо вечеряти?

— А будемо вечеряти, дорогий мій... — не відриваючись від столу і не повертаючи до мене голови, бурмотить дружина (а очі її тим часом механічно бігають по рядках у зошиті) — ... будемо вечеряти... Гм... Чим же ми будемо вечеряти?..

— Так, — стримано підтверджую я. — Чим ми будемо вечеряти?

— Будемо вечеряти... Пробач, я зайнята. Візьми краще он там на полиці брошурку "Меню на кожний день". Дуже цікава брошурка.

— Ну... взяв "Меню на кожний день", — ледве стримуюсь я. — А далі що?

— Відкрий першу-ліпшу сторінку.

— Ну... відкрив. Тут про ростбіф написано.

— О-о... я вже забула, який і на смак той ростбіф... Прочитай, будь ласка.

Читаю: "М'ясо (філейну частину, або вирізку) вимити, вирізати сухожилля, посолити, покласти цілим куском на. розігріту і змащену вершковим маслом сковороду і трохи обсмажити. Потім поставити в духовку і смажити до готовності. Через кожні 10—15 хвилин м'ясо поливати соком..." Послухай, дорога, я нічого не розумію, при чім тут цей кулінарний рецепт?

— Читай далі, — як і перше, не відривається од столу дружина. — Ти дуже... смачно читаєш.

Читаю:

— "Готовий ростбіф зняти з сковороди, нарізати шматочками і укласти на блюдо. На гарнір можна подати тушковану моркву та зелений горошок, заправлені маслом картоплю (смажену або пюре) і струганий хрін..." Послухай, дорога, — я вже не стримуюсь, — невже ти думаєш, що я буду ситий цитатою із кулінарної книжки?

—Який же ти нетямущий! Та хто тебе примушує їсти цитати? — аж руками сплескує дружина (а очі її тим часом машинально бігають по рядках у зошиті). — Візьми в холодильнику м'ясо, котре ти позавчора купив, і приготуй ростбіф. А мені ніколи... Сам бачиш скільки ще треба перевірити зошитів. А потім ще й приготуватися до уроку. Та й до батьківських зборів пора вже готуватися.

Я все бачив, а тому люто заходився готувати ростбіф та смажити картоплю.

Другого вечора я, за порадою дружини (вона готувалася до батьківських зборів), вичитав із "Меню на кожен день", як готувати відбивні котлети, котлети "Україна" та варити селянський суп, на третій — плов з бараниною та бабку сирну, на четвертий...

А втім, так повторювалось доти, доки я не став домашнім кулінаром. Між іншим, ще й непоганим. Приходьте у гості, так смачно зготую, що рік потім будете пам'ятати.

А то якось приходжу додому (дружина, як завжди, сутулиться за столом) і радію: хоч сьогодні не буду готувати, бо з учорашнього лишились шарлотка та печеня. Молоко ж я захопив в дорозі.

— От добре, що ти раніше з'явився, — не повертаючись од столу, озивається дружина. — Візьми довідник "Як навчитися шити" і заший Вітальці холошу. По шву її розпустив... І заодно приший до моєї сукні... ну, тієї, синьої... Приший ґудзик, бо в мене... зошити. Чи й устигну контрольні перевірити до півночі... Стривай!.. Не забудь мені завтра випрасувати плаття... Ну, оте, що синій горошок на білому полі...

— Дорога... — якомога ніжніше починаю я. — У тебе сьогодні, здається, останній урок закінчився о п'ятій. Могла б і сама випрасувати... пришити... зашити...

— Скінчився о п'ятій, — згоджується вона. — Але я водила свій клас на медогляд. А завтра мені треба ще провести передплату, розповсюдити півпортфеля білетів у театр... Директриса зобов'язала: щоб усі білети були продані учням. Навіть, якщо вони і не підуть в театр. Та й дисципліна у класі почала падати, треба розбиратися... Та й успіхи класу... З відстаючими треба займатися... Отже, я і завтра і післязавтра теж пізно прийду. І завжди-завжди буду пізно приходити.

Так повторювалось (з різними варіаціями) доти, доки я не навчився пристойно шити і прасувати, і все, що треба, пришивати.

А то якось приходжу, а в квартирі...

— Чистота — запорука здоров'я, — не відриваючись од столу, повчає мене дружина. — Ганчірка і відро у кухні, за рукомийником. Як прибереш, увімкнеш, у ванні пральну машинку і все попереш. Бо там аж за місяць зібралося. А мені, вибач, ніколи. Не забувай: я ж не тільки вчителька, а ще й класний керівник. Треба підготувати аж дев'ять планів... План по своєму предмету... План виховної роботи у класі... Поурочні плани... План по самоосвіті... План роботи кабінету... План... План... План... А не буде планів, інспектор роно як нагряне та як розпече мене... А потім додасть жару ще й директриса... Так що ти, будь ласка, попери все і прибери у квартирі... І не забудь ще приготувати й вечерю, бо я і до півночі не впораюсь...

Тепер я перу через кожні п'ять днів (щоб не збиралося багато), а, прибираю в квартирі щодня. Чистота у нас — ідеальна.

І так набив руку, що коли по телебаченню оголосили конкурс на краще ведення домашнього господарства, я досить легко переміг усіх домогосподарок і зайняв перше місце. Не лише мужчини, а навіть жінки зі мною не могли змагатися... Хоча що тут складного — готувати страви, прати, прибирати, шити тощо?

Я ж вам казав, що дружина навчила. Вона ж у мене вчителька.

І мені захотілося їй подякувати за добру науку. Я підкрався до неї і став у неї за спиною. Вона, як завжди, вичитувала зошити.

— Тобі чого... дорогий?.. — а очі її між тим механічно бігають по рядках у зошиті. — Ти щось хотів?

— Хотів...

— Кажи, бо мені ніколи... Сам бачиш, стільки зошитів. До речі, ти вечерю приготував?

— Приготував, моя дорога.

— А в квартирі прибрав, у ванні поправ?...

— І прибрав і все переправ, моя дорога.

— То чого ж тобі треба? — здивувалась вона.

— Можна тебе, рибочко... поцілувати?

— Не заважай, — і вона ще нижче схилилася над столом. — У мене сімдесят п'ять зошитів із двох класів з мого предмета. І в кожному зошиті зібралося по двоє або й по троє завдань... Крім того, завтра засідання педради в директора — треба підготуватися... Потім лекції, семінари... Вважай, увесь місяць буду зайнята... А ще ремонт класу насувається... О-о!... Не заважай, не заважай!.. Я поцілую тебе й сама...

— Коли це — сама?..

— Потім, потім... Не заважай!..

— Але ж коли — потім?

— Ну-у... Як на пенсію піду. Часу тоді буде вдосталь. А зараз лягай спати, бо вже пізно. А я ще посиджу...

Моя дружина працює вчителькою...


КУПИВ ЧОЛОВІК МАШИНУ

Замалим не повість


Розділ перший, або як Савка Грицай та нахвалявся усім носи повтирати

У Цвілянах ось яка приключка сталася.

Павло Чорнуха — бригадир городньої бригади і кум його Савка Грицай — ну той, із теслярської майстерні, та обкатували у неділю, десь так під вечір новенькі "Жигулі". Машину вів, звісно, хазяїн, Павло Чорнуха, а ведучи, сам до себе (але так, щоб і кум Савка чув) намугикував якусь саморобну, але, безперечно, лірично-хвальковиту пісеньку:

Ой, люлі, ой, люлі,

Розпрекрасні мої "Жигулі"...

Настрій, як ви самі розумієте, у Чорнухи був піднесений, бо городня бригада його з року в рік перевиконувала плани, заробітки у всіх, в тім числі і в бригадира, були добрячі — вистачило на персональні колеса. На радощах Чорнуха навіть передплатив аж на цілий рік журнал "За рулем", вибрав у дворі місце для гаража і вже навіть змурував підвалини. Отож і намугикував радо чоловік про розпрекрасні "Жигулі". Кум його, Савка Грицай, теж дрімливо щось собі під ніс наспівував, бо перехилив перед цим добрячу чарку, а тому, як завжди в таких випадках, блаженно розкошував собі десь аж на сьомому небі...

Одне слово, обидва куми були в доброму гуморі і їхали собі, не підозріваючи лиха.

— Що не кажи, куме, а свій транспорт воно таки штука, — заколисаний їздою та доброю чаркою, борючись із сонливістю, тягнув Грицай. — От я, приміром, якби в чарку не заглядав, то вже трійко б таких "Жигулів" мав би...

1 2 3 4 5 6 7