Незвичайні пригоди трьох Обормотів у Країні Чудес

Віктор Рафальський

Сторінка 8 з 69

Отже, ті маніпуляції, які вони над собою проводили і про які ми не без гордощів розповіли, поки що були єдиною карою, що її Обормоти прийняли за своє бурхливе життя.

Обормоти йшли вулицями Львова трохи похнюпившись, проте, раптом згадавши, що вони перебувають не де-небудь, а в Країні Чудес, гордо піднесли голови і навіть заспівали "не страшна нам бомбёжка любая"*. Оскільки вони все ж за день зголодніли, то забрели до першої ж їдальні і з'їли по кілька каш – нічого іншого там не було. Тут згадали Обормоти одеські ресторани і мало не заплакали з досади: нема грошей – нема діла. Знову – вже в котрий раз! – пом'янувши лихим словом чарівну Тату, Обормоти – нема що робити – попленталися до міського парку, щоб якось провести ніч. Добре, що хоч було тепло, і кожен мав макінтош.

– Розпрягайте, хлопці, коні та й лягайте спочивать, – пожартував Іван, з насолодою витягуючись на лавці.

Той жарт, однак, нікого не торкнув. Брати полягали на лавках, вкрившись макінтошами і задумливо дивлячись у зоряне небо.

– Нічого, – порушив тишу Іван, – ми ще маємо сорок валіз з усяким добром – якось викрутимося.

Згадка про валізи дещо втішила Обормотів, і вони, вже заспокоївшись, так захропли на весь парк, що стривожили всі найближчі міліцейські пости. Львівські менти оточили парк, обмацали кожен кущик і, природньо виявили всіх трьох Обормотів. Виявивши, розбудили, і уважно перевірили документи. Довідавшись, що мають справу з новоприбулими іноземцями, а отже – з напівсвідомими громадянами – менти на перший раз простили їм і провели роз'яснювальну роботу. З усього того брати зрозуміли, що спати в парку, а тим більше хропіти на весь Львів, безперечно, не вільно. Закон є закон, і тут нічого не вдієш.

Коли заспокоєні менти пішли, Обормоти позіхнули і запалили сигарети "Верховина".

– Що ж, так і сидітимемо всю ніч? – виявив дехто незадоволення.

– Так і сидітимемо, – відрубав старший Обормот.

У цей час на алеї з'явилась якась фігура з якоюсь штукою під пахвою.

– О, іще один невдаха, – зраділі Обормоти. – Просимо до гурту! – загукали вони.

Фігура підійшла ближче, і наші герої побачили перед собою елеґантно вбраного мужчину, в лакових мештах і фрачній парі, який немов щойно вийшов з балу. Під пахвою він тримав звичайну мандоліну.

– Що, загоряємо? – покепкували брати.

– А ви?

– І ми. Прошу сідати.

– Бардзо дзєнькую.

– Закурите?

– Закурю, якщо не жартуєте.

Незнайомий запалив і смачно затягнувся.

– З ким маю честь?

– Обормоти, – подав кожний руку.

– Нікодим Дизма*.

– Той самий? – підскочили Обормоти.

– Саме той.

– Як же пан сюди трапив?

– Нібито паньство не знає. Після тої варшавської історії, мене просто чемненько випхали з Польщі.

– Ну?

– І ось я тут...

– Неймовірно! – вигукнули Обормоти. – Що ж пан робить?

– Роботи шукаю.

– Як? – здивувались Обормоти. – Пан безробітний? тут? у Країні Чудес?

Пан Нікодим зробив міну, властиву лише йому одному.

– Як же то?

Пан Нікодим робить ту ж міну, лише у зворотний бік.

– Та все ж?

– То, панове, майже варшавська справа.

– Може, пан оповість? Однак спати не дадуть.

На обличчі пана Дизми міна змінює міну.

– Ми слухаємо пана.

– Що ж, – погоджується, нарешті, Дизма, – що ж, коли паньство слухатиме, то чом ні?

Але те, що оповів пан Нікодим Дизма, ми ліпше виділимо в окремий розділ.

***


РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ. Львівська одіссея пана Нікодима Дизми

– Є люди, панове, з якими завжди повинно щось трапитись, – почав своє оповідання пан Нікодим Дизма, – і це у них веде свій початок від самого хрещення, коли ксьондз ненароком упхає немовля в окріп купелі. А далі вже так і піде: усякі несподіванки переслідуватимуть їх усе життя. Навіть і смерть зони приймуть не так, як усі: або втопляться, або цеглина впаде на голову. І найголовніше, як не стережись, а лиха не минеш. Мабуть, до тої самої категорії належу і я, Нікодим Дизма. Сама лише варшавська подія чого варта. Як видерли мене з Польщі, пішов я, прошу паньства, по світах тинятись. І сказав я тоді собі: ну, дзуськи, Нікодиме, дідька лисого дам я тепер себе втягти в яку історію. Став я такий обережний, що, вірите, дорогу переходжу – скільканадцятеро разів туди-сюди глипну та ще й тричі подумаю. Потинявся отож я якийсь час – нема діла. Професію міняти не хочу – пальці зіпсую, а на естраду не трапиш – мандоліна з моди вийшла. І опинився я таким чином у Львові, пошукати щастя у Країні Чудес. Не дадуть, гадаю, там людині пропасти, відомо ж бо, що тут, прошу паньства, хто був нічим, той стане всім*.

І от з тими думками поїхав я до сеї обітованої землі. Але перепрошую за деяку непослідовність. Ще до того, як трапити у Львів, познайомився я в поїзді з одним молодиком. Славний такий хлопчина. Розговорилися. Побалакали про те, про се. Далі, далі і познайомилися і вже під'їжджаючи до Львова були з ним ну зовсім старі приятелі. І каже мені той молодик – Михайлом його звали – каже мені Михайло:

– Пане Нікодиме, а чи не погодилися б ви у нас зупинитися, заки роботу найдете? Дядько мій велике цабе, людина ви приємна, дивись, і викрутиться щось.

"Чом ні, – думаю, – а чим вештатися десь по місту, шукаючи притулку..."

Погодився, звичайно. І ось пан Нікодим Дизма вже сидить за добре сервірованим столом, а обабіч – пані Серафима і сам пан "велике цабе" – Степан Степанович. А на столі тому чого тільки нема – і те, і се, хіба тільки бугаячого молока бракує. А треба зазначити, прошу паньства, що надто вже голодно всюди було тоді. Сиджу я собі, випив чарчину, каву сьорбаю, і те мені байдуже, що біля мене не просто "велике цабе", а сам шеф Органів. Зелений я ще тоді був і мало що тямив. Прийняли мене, як бачите, добряче: відрекомендував мене Михайло дядькові як свого приятеля, а сам пішов десь по дівчатах, більше я його не бачив.

Спав я на перині і під периною. Давно так не спав.

Каже мені "цабе" наступного ранку:

– Підете ось за цією адресою, там, може, вам сподобається.

Подякував, пішов. Десь на Стрийській підходжу до якоїсь брами; в той бік і сей бік – мур, дріт нагорі. Питаю, чи туди потрапив? Правильно, кажуть, на вас перепустку замовлено. Пропустили на подвір'я, навколо ґратовані вікна, і з вікон тих дівчатка якісь виглядають. Що то, думаю, за феєрія? І що, думаю, мандоліні моїй тут робити? Кульгавий якийсь вийшов, руку простягає: завпед. Ніц, холера, не второпаю. А той:

– Дуже нам, – каже, – витівник потрібен, дівчат розважати. Ми, – пояснює, – тут підлітків партизанських на країнчудесівський лад перевиховуємо.

– То чого ж ви їх за ґрати?

– Кого?

– Та підлітків тих.

– Таж вони партизанські.

"Ну, – майнуло в голові, – бардзо дзенькую за таку роботу. Не вистачало ще під зашморг Дизмі трапити: навкруги повстанець на повстанцеві, з кожного паркана в очі лізе – "смерть країнчудесівським окупантам!". Чи ж не дав собі зарік Дизма обачнішим бути? Чи ж не стоїть Дизма на кожнім перехресті по годині, перш ніж дорогу перейти?"

– Гаразд, – кажу, – подумаю.

А сам ходу, радий, що за браму вийшов. Нєх це холєра озьме!

Питає ввечері "цабе":

– Ну як?

– А ніяк.

– Ясно. Пошукаємо ще щось, – каже "цабе", – а зараз поїхали.

– Куди? – питаю.

– В Органи на бенкет. Сьогодні органівський ювілей.

Що ж, бенкет то бенкет. Переодягатися потреби нема: на мені завжди фрачна пара, без якої на естраду не поткнешся. Хай ані шеляга в кишені і в животі не бозна-що – а фрака не продам.. "Цабе" попереду, я за ним – тільки метелика поправив. Сіли, в машину – всі світлофори враз зеленими стати. Пам'ятаєте бенкет у Білоцерковського? Та хай він сховається перед тим, що я побачив в Органах. Але оскільки тельбухи паньства раз по раз гарчать, я пожалію паньство і не оповідатиму про страви. Оскільки на бенкеті я був, мов біла ворона, то добре зрозумів шефа, коли той жартома кинув якомусь тузові на його запитливий погляд, що я ніби прибув з Москви з надзвичайним дорученням. Цього було досить, щоб до мене відразу всі почали тулитися. Оскільки ж, з певної причини, я тримався дещо відлюдно, то в очах присутніх це ще більше надавало мені ваги. Під кінець, мабуть, я був уже зовсім оповитий серпанком таємничости. Дами, так ті зовсім зґедзилися, пустивши в хід весь арсенал жіночих хитрощів, аби звернути на себе увагу. Але, пам'ятаючи свій зарік, я був непорушний, мов скеля. Мовчазність завжди викликає певну повагу до людини, хоча, як на мою думку, балакучість є скорше проявом розуму, ніж брак мови: дурневі і говорити нема про що. Кілька скупих слів, що я витис протягом вечора, були тою мірою, що повинна була скласти про мене враження як про людину державного значення: мовчить, бо напханий таємницями.

По бенкеті шеф заразливо сміявся, згадуючи переполох, викликаний моєю появою, серед органівських співробітників. Можливо, все було б гаразд, і, можливо, я дійсно б влаштувався за допомогою "великого цабе", але, як паньство вже знає, за Дизмою завжди ганяються двадцять два нещастя, і тому я навіть не дуже здивувався, коли наступного дня "велике цабе" дістало кілька куль у живіт біля самого управління Органів, як у свій час панотець Костельник перед кафедральним собором*.

Звісно, шефа ховали з великою помпою – сам Берія надіслав телеграму* з висловом глибокого співчуття шефовій родині, і, звісно, за труною змушений був іти і я, Нікодим Дизма. І знову всі перешіптувалися, з деяким навіть острахом кидаючи погляди на мій фрак (мандоліну, звичайно, я на похорон не взяв). Долі, мабуть, усе ж було замало, що пан Нікодим Дизма йшов за труною "великого цабе" і навіть знімав її з катафалка; долі також забажалося, щоб пан Нікодим Дизма ще виголосив промову. І він виголосив. А що ж було робити, коли якийсь, перепрошую, бовдур каркає:

– Слово має відповідальний товариш з Москви, товариш Дизма. Як же тут не сказати, коли ти вже не "пан Дизма", а "товариш Дизма" і не просто "товариш", а "відповідальний товариш з Москви, товариш Дизма"? Отже, я виголосив промову, більше міною, ніж словами, але й цього було досить, щоб викликати похоронний ентузіазм присутніх. Обкомівський перший секретар, навіть заревів, як бугай, і потис мені руку. Я вже не пам'ятаю, що таке я сказав і чим викликав ентузіязм. Здається, наплів щось про імперіялізм і ще якісь "ізми", згадавши чомусь про Юлія Цезаря і ввернувши кілька латинських слів з католицької заупокойної меси.

Кілька днів йшли поминки, і весь той час мене закидали запрошеннями.

5 6 7 8 9 10 11

Інші твори цього автора: