На зальоти!
— Йдіть, йдіть...
— І я так скажу.
— Бая. Та во, Пліхівського Петро. Із Залісся буде приставати.
— До Ганни?
— Умгу...
— Ага-а-а!..
Але втишилися, якби врубав, бо вже хитався на порозі присадкуватий Пилип, такий радий, що Господи, увесь сіяв, як великодна паска, витирав до ліктя чарчину, а з-під пахи виглядав на світ цікаво кукурудзяний корок... А за ним котилася Пилипиха з оберемком дерев'яних ложок, ґаздиня широка, як канона, три рум'яні підборідки і шалянова спідниця в чотири пілки, — аж з'ячіла, аж просльозилася на вид любих гостоньків! А за нею, мов за баштою, — Ганна відданиця, як свіжа, росою скроплена китичка маків, горошків і любистку, весняною усмішкою опоясана — хилила вниз смолисті вії та розпашіле личко тулила у вишиваний рукав, на вид довжелезного валила, що кудрявою маківкою підпирав стелю.
Заметушились гостоньки, заскрипіли лавиці, відозвалися ложки і череп'я.
Та як празник — то празник!
Сонце, як промінний живородний моноліт, тонуло на заході в купелі жемчугів і тремтіло, немов тепле ще, та застигаюче серце поміж молочними китягами яблуневого квіту. Снопи сліпучих іскристих ножів, якби кованих із червоної міді, пронизували кожний лист, кожний цвіт, прокрадалися крізь тиччя косатої квасолі та хоругви повійки й гаптували позолотою вибілені празнично призьби. Благу й жагучу радість маєвої днини холодив передвечірній легіт, яким пахли напучнявілі й обвагітнілі родильною снагою нивки, буйні-багаті в розкішну ярицю. Рукаті журавлі настовбурчилися під зеленими горіхами й пили запашно-п'янке вино весни повними відрами, як воду!.. Ген високо, в чистому, як сльоза, блакиті змагалися за першенство в небосяжному льоті ластівки з флотилією білих голубів, перекликалися бузьки на чубах стріх, мов стежі на степових курганах, із затишних садків котився, як щире срібло, дівоцький сміх, а там — на вигоні, де був великий фестин, фуркотіли попід облаки шнури коралів та квітчасті спідниці на розгойданій каруселі.
Танцював, і п'янів, і чманів цілий вигін із весною в палких обіймах, з молодістю навприсюди, бо лугова оркестра з Красної Долини на тридцятьох трубах різала козака.
Гей, празник, бо — празник!
А з хат крізь відчинені навстіж двері й вікна трискали гомінкими каскадами і не вмовкали ні на часину співи, сміхи і празничний гамір. Село ликувало, село празникувало:
— Дай Боже здоров'я!
— Дай Боже і вам! Як празник — то празник!..
У Пилипа за потоком гості кінчали обідати. Ще сягали дерев'яними ложками в полив'яні миски з драглями, ще досягали п'ятірнею пальців піраміду покраяних книшів, але все те робили ліниво і спроквола, як панщизняну чинитьбу, бо обідали вже поверх три години. Обличчя в гостей пашіли, як грань, віддих ставав сопливий, руки обважнілі. На висках перлився піт, на бородах світилася масність. Дядьки, достойно покректуючи, попускали ремінці, молодиці холодили гожі й зарум'янілі лиця запасками. Ой, ой, але ж то душно!.. Най пан Біг боронить... Фу!.. І я скажу. Душно.
Тільки стрий Гнатко не звертав уваги на горяч — самовпевнено розперся у своєму кожусі на покутті й галасливо розповідав вуйні Марині, як то він раз на ловах перевернув із залубнями графа Потоцького і його жінку — тоту з Гішпанії, ци мара її знає звідки. Вуйко Атанас, що вже десять літ хорував на шлунок, меланхолійно хитав пожовклими, якби вимоченими в оцті щоками, і відтикав кукурудзяний корок у пляшці з оковитою. Плящина-літрівка робила вже свою останню туру.
— Дай Боже здоров'я!
— Пийте здорові.
Стрий Гнатко гольнув чарчину моцної запіканки, не моргнувши бровою, й наливав вуйні Матроні, що відпрошувалася та відхрещувалася, та божилася, що вона вже "цалком" п'яна. Але випити — випила. Вуйко Атанас закусив книшем — кутними зубами, бо передні вже повипадали, та монотонно скаржився кумові Максимові, як то його дохтори пороли і витинали з черева болячку. Було гамірно, як у млині, з хлопських чубів курилося, як із замоклих полукіпків. Чарчина курсувала в колісце з рук до рук аж до сірого кута, в якому покутував несміливий Ганнусин жених, що впрів, сердега, як тхір, бо сидів коло самого бовдура. Гості — нема що казати — дули несогірше, тільки Пилипів братанич Славко з Лип'я ані вам не покушав, ані не подивився в той бік, бо належав до протиалкогольного кружка і носив у кляпі блискучу відзнаку з гадюкою, обплетеною довкола пляшки. Сидів осторонь насуплений, як сич, і доціджував третє порцелянове горня кави, яку йому Пилипиха осібно прилагодила з праженого ячменю.
Славко не був простий хлоп-перевесло: був трохи панськуватий, мав три класи гімназії й три роки криміналу за політику, драглів не їв дерев'яним цурупалком, тільки бляшаною ложкою, а м'ясиво вилками і ножем. Проти нього сидів його шурин, кривий Гриць із Залісся, також великий політикант, тільки що Славко, рахувати, сторонив за Україною, а Гриць був завзятущий "сельроб", а безбожник такий, що най матка Божа боронить і заступить! Кальвін якийсь, а не людина!.. Та він вам таке плете на Бога і на Пречисту та і во — на ксьондзів, що аж слухати лячно. Не було тижня, щоб у нього не трясли за якоюсь бібулою, та й не було місяця, щоб він не сидів бодай добу, бодай дві. Бувало, як тільки вздрів крізь вікно своїх панів на остро з пасками попід бороду, то зараз казав жінці Марині: "Марисю, запорай худобу, нарубай собі дров, бо я вже за три дні прийду... " Брав бохонець насущного під паху й головку часнику за пазуху, бо вже знав заздалегідь, де осіяє. Чванився, що не має страху ні перед Богом, ні перед дідьком, але це тільки тоді, як того не чула його "екзекутива" Марина. Була це невіста дуже висока, худа, як коняча смерть, а страшенно язиката і страшенно богомільна. Ніхто стільки в селі не висварювався, що вона, і ніхто стільки разів не ходив на прощу до Гошова, що вона.
Обоє швагри не обзивалися до себе ні словечком, були на ворожій стопі, бо правувалися вже п'ять літ за півморга гниляка.
Пилип і Пилипиха так розпадалися коло любих гостоньків, так молили-просили:
— Марисунцю, та же їжте, та ну, та не дайтеся просити...
— Атанасе, та во, та кусайте!
— Та я кусаю...
— А фігу кусаєте!..
Пилип витягнув із мисника дерев'яну піпу, взяв з-під лави сокирчину і, заганяючи качки, потинятився до комори розбивати бочівку з пивом. Пилипиха і Ганнуся увихалися без упину з пекарні до світлиці. Ой-ой, та ще пироги!.. Ой-ой, та ще мачанка... А в пекарні — Боже кріпкий! — чиста гамарня або жидівський хайдер! Назлазилося бахорні тьма-тьменна, бо на кожній фірі приїхало з троє-четверо, а кожне якесь незаткане, зжерло би коня з копитами! Вилизували тарілки, дерлися за лакітки, трубіли всі на купу, очі собі видзьобували і перевертали хати догори коренем.
Один Влодзьо, Пилипишин мізинчик-одиначок, відсахнувся з презирством від тої жемоїди і, напушившись, гей пава, бундючно походжував по світлиці з рученятами в кишенях, де мав цілі пригорщі бамбонів і срібняків, що їх надавали йому гості. Го-го, у Влодзя сьогодні великий історичний день: він виступатиме ввечері на представлінню, ба як же, в п'ятій дії "Невольника" поведе за руку сліпого Степана, якому вражі турки викололи очі, — а всі люди будуть на нього, на Влодзя, дивитися. Ото раз!.
Стрий Гнатко вицідив з пляшки рештки запіканки і ласкавим рухом подав чарку хлопчині.
— Ану, небоже, пий!.. Покажи, що вмієш!
Пилипиха просльозилася зі щастя й ховала свого пестунчика в пропащих закладках спідниці на чотири пілки:
— Не пий, кицуню, то гірке!
Але гості настоювали, щоб випив:
— Та не бороніть, най дитина вип'є.
— І я кажу: най покушає...
— Та що там того є? Як у наперстку...
Влодзьо з повагою простягнув руку по той наперсток, та в тій хвилині Славко перехопив чарку і друлив, аж оковитка розхляпалася по вишиваній скатерті.
— Най! Не пий тої отрути, бо не виросте з тебе людина, тільки худобина!
Всім зробилося трохи ніяково, а кущики брів над Гнатковими очима наїжились, гей щетина на дику. Грізно заворушились мідяні козацькі вусища:
— Но-но, не будь такий герой! Як вже-сь не збудував України, то і не збудуєш!
Стрий Гнатко, видимо, обдивився, бо зараз перестав оповідати про графське полювання і вже тільки сердито та як би від несхочу раяв вуйні Матроні, щоб купила в нього породисту льоху йоркширської раси... Яка?.. Ну, та яка... Свиня та й уже! З коротким рилом... Ну, то видите... Тепер усім стало моторошно, тільки вуйко Атанас не зважав ні на що і далі скаржився перед кумом Максимом на дохторів, що його "дурх" попороли.
— Та й потому, чуєте, положили мене на таку білу ляду, примоцували, як жиди Ісуса Христа, дали ми під ніс якоїсь чемериці, що-м геть чисто пам'ять стратив...
Але зараз прийшов до пам'яті й жадібно замуркотів й мляснув піднебінням, бо оце на порозі появився Пилип із дебелим дзбанком пива, з якого перевалювалася молочна піна з таким імпетом, що аж забілила Пилипові вуса і бороду. Хитався той наш Пилип із тим збанком від одвірка до одвірка, як явір під вітром, а його масні очиці світилися такою екстазою радості, що хлопа достеменно заткали, й не був у змозі слова промовити, тільки тицьнув пальцем позад себе, до сіней, та скалив зуби, мовляв — дивіть, хто то йде!
А то й справді... Гі! Йой! Хо-хо-хо! А дивіться, хто прийшов! Ну, най хто скаже! Гості! Гості! Три реєнти марширувало в хату один за другим, попереду Михайло Співак із Красної Долини, а за ним — Ханасівський із Лип'я. Як три царі з Востока!.. А за ними — ну хто ж би, як не Луць! Адіт, і та манта прилізла... Луць, без якого не обійшовся жоден празник, жодні хрестини, жоден похорон і жодне весілля, церковний провізор, права рука отця декана і третій по Бозі (Бог перший, отець декан другий, а я третій!), фірман над фірманами, брехлій над брехліями, а що вже до яствія і питія, то невикапаний Луць Заливайко!
Ху!.. Заклубилося в хаті, як у муравлищі, булькотало пиво, дзвонило череп'я, розв'язалися язики на всі заставки! Дячки — нічого й казати — були вже добре замаєні, бо обійшли кілька празників, усі три трималися дружньо за підпахи і беготіли невідомо на яку пам'ятку "Явился єси днесь вселенній... " Луць диригував їм батогом.