За нею слухняно дріботіла з барабаном Кеті, шаріючись під проникливими поглядами перехожих. Потім слідував довготелесий чолов'яга О'Браєн, що ніс плакати, а позаду, закриваючи процесію, старенький Данило Іванович покрехкував під вагою складаної трибуни.
Десь по третій годині вони припиняли кампанію і в тому ж порядку вирушали до ботанічного саду на чай.
Тут Данило Іванович розсипався жартами, як молодик, бо приємне дамське товариство завжди підіймало йому настрій. Єдине, що пригашувало його розповідницький пал, це була присутність О'Браєна. Цей чолов'яга рідко промовляв яке слово; ввесь час похапливо прислужувався дамам, подаючи цукор або чай; коли ж Глиба необачно підпускав який крутенький, фольклорний вираз, О'Браєн підіймав брови і кидав питальний погляд докору на пані Ґуґу. На це вона толерантно і втомлено усміхалася, відповідаючи, що під час вільнолюбного руху їх доводилося чувати всякого роду вирази. Отож, Данило Іванович відчував, що сказав щось зайве і що в чомусь провинився.
Нарешті одного дня вільнолюбний рух урвався. Причина – обидві дами одружувалися.
Здивований і спантеличений, Данило Іванович не знав, що й казати на це.
– А як же принципи й ідеали вільної любови? – спитав він недоречно пані Ґуґу.
Обличчя цієї звиклої до командування дами зрадило на яку хвилинку тінь роздратування. (Яке він має право втручатися в чужі приватні справи?) Потім вона опустила очі і спокійно відповіла:
– Ми такі щасливі... Кеті трапляється багатий і покладистий чоловік. Щодо мене – я беру О'Браєна.
– Але ж ... Але ж...
Дама піднесла очі:
– Ви хочете сказати, що ви теж мали на увазі просити моєї руки?
Так, це власне, й було те, що вже від довгого часу Данило Іванович мав на увазі.
– Я розрахувала і на таку можливість. Я думаю, що ви добросердна, щира людина. Якась інша жінка з нижчих класів суспільства буде з вами щасливою. Та не я. Я походжу з вище-середнього класу і вживаю його мову. Ваші фольклорні вирази жахають мене. Зате О'Браєн розмовляє культивованою австралійською мовою. Більше ж часу він взагалі мовчить. Мені подобається, як чоловіки мовчать. Вони здаються тоді дуже розумними.
З болем у серці Данило Іванович зрозумів, що його мовні знання йому не допомогли. Що ж тепер робити? Сісти за вивчення культивованої австралійської мови? Пізно. Цим щастя свого не наздоженеш. А може, замовкнути, як О'Браєн? Або так замовкнути, щоб нікому не заважати своєю присутністю, не дратувати нікого своїм голосом, не набридати нікому ані своїм "миканням" чи "меканням", чи англійською вимовою, а чи фольклорними виразами.
– Замовкнути б мені уже на віки вічні! – зітхнув тяжко, від усього серця чоловік і тут же й покаявся: зненацька він відчув себе німим.
***
О горе-горе, де ти живеш? Тут. Ось уже кілька днів пробуває Данило Іванович не лише в самотині, а і в розпачі. Ось він іде-бреде вулицями Сіднею і не чує, як навколо нього слова дзвенять, перегукуються, переливаються сміхом. Праворуч і ліворуч сяють вітрини, порозкладавши скарби на показ перехожим. Навколо поспішають люди після цілоденного поклоніння великому Молохові – фунтові. Двері привітливо повідкривані... ресторани, таксі, кіна... аби тільки гроші...
Якби, філософуючи на дозвіллі, Данило Іванович прирівняв гроші до слів, то він побачив би, що їхня символічна суть однакова. Відірвані від життя, вони нічого не варті, але в житті вони вказують на якусь конкретну річ. Та між ними є важлива різниця. Якщо слово символізує один якийсь предмет, то гроші означають всякий, перший-ліпший предмет з якої завгодно сіднейської вітрини.
Данило Іванович не дивиться на вітрини, не думає ані про Молоха, ані про слова. Йому й життя не миле. Похиливши голову, він ступає з пішоходу і тюпає навпростець через вулицю. Авта скриплять гальмами. Шофери сваряться. Вздовж колони машин підіймається, як чорна галич, гудіння.
– З дороги! З дороги!
Чоловік швидко скаче вперед, натикається на продавця газет і збиває на діл його оголошення.
– Ох, пробачте! – він підіймає, ставить оголошення на старе місце і навіть не дивиться, що там надруковане великими чорними літерами:
НІМИЙ ЗБИРАЧ СМІТТЯ ВИГРАВ 100 000 ФУНТІВ В ОПЕРОВІЙ ЛОТЕРЕЇ
Тільки наступного дня йому стає ясно, що його доля вийшла на новий шлях.
З раннього ранку його атакують журналісти, питаючись, що він робитиме з грошима. А різноманітні продавці наперебій пропонують йому всякий крам.
Коли він прибуває на працю, бос вітає його з виграшем і пропонує йому працю в канцелярії.
Далі він стрічає Била й Боба, що теж вітають його, плескають по-панібратському по плечах і торкаються його на щастя.
І ніхто не має нічого проти того, що він німий.
По обіді де не візьметься пані Ґуґа, що вже не одружується більше з О'Браєном і не має нічого проти фольклорних виразів (адже вона до них звикла під час вільнолюбної кампанії).
А урвавши вільну хвилину, Глиба йде до найвище оплачуваного в місті лікаря-спеціаліста, що обіцяє відновити його мовні здібності.
І навіщо йому тепер мова здалася?
"Гай! Гай! Мова дуже важлива річ, – каже він до себе. – Без грошей еволюційний процес людини на багато не змінився б. А без мови оце люди паслися б у степу, гавкали б по задвірках, або ж ловили б мишей у коморі".
Непоправний він чоловік.
"Нові Дні" № 4, 1961 р.
_____________________
РОЗВІНЧАНИЙ САТИР
Фантастичне оповідання
Хомі Леваді вже приївся прогрес. Крутишся в ньому, як махове колесо. Підмажуть тебе в п'ятницю грошима – і крутишся далі (сірі одноманітні будні, розпучливо безперспективне майбутнє), крутишся, аж доки не тріснеш; тоді викинуть тебе на смітник, – зношеного, засмаленого, почорнілого...
От, якби хоч дитинку в хату! Щоб була якась ціль у житті. Та куди! Жінка каже, що з неї й одної досить. Це вона має на увазі свою дочку – ледачу дівулю, що цілими днями пропадає на пляжі, а ввечері йде студіювати... хлопців (така наука, мовляв, теж потрібна в житті).
Жінка було накрутить волосся на залізні метелики, сяде та все читає книжки на зразок "Як уникнути вагітности". А прийде Хома додому, то все гризе його, щоб робив собі операцію, бо інакше, бачиш, нема стопроцентної гарантії проти зачаття.
Отакий он прогрес.
Отож стане Хома в приміському поїзді, в дорозі на працю, та й замріється...
Як би він хотів бути свеґманом. Кий у руці, згорнена ковдра наплічником, а на голові – солом'яний бриль, що з його крисів звисають на ниточках корки і, гойдаючись, відганяють мух. Замість будильника тобі пернате птаство; під ногами – не килим від стіни до стіни, а ціла Австралія. Мандруєш собі, як циган, як Жан-Жак Русо. Нема в тебе ані боса, ані босихи. Ніхто не гнобить тебе, не придушує твою індивідуальність.
Хомине бажання було таке сильне, таке конкретне, таке цілеспрямоване, що одного дня сталося чудо. Дух переміг матерію. Ще хвилину тому Хома стояв у поїзді і мріяв, а тут відкрив очі – гульк – і побачив себе в буші.
Стер він навіяну сльозину з очей, та й почав життя заново, життя вільне, непримушене, без обов'язків і зобов'язань.
Минали місяці й роки, може, чоловік і до кінця віку свого жив би в цьому природному стані, коли б йому не стрілася особа, що була, так би мовити, ще природніша за нього.
Одного дня, мандруючи в північній Квінслендії, Хома розговорився з сімнадцятилітньою, що була одягнена в поношену спідничку, мала затурканий, тихий, пташиний вигляд і попихала перед собою дитячий візок.
Коли вони удвох сіли вечеряти під евкаліптом, він дізнався, що її звали Мейзі. Свого часу вона працювала в невеликому придорожньому готелі. Там нудьга нудьгою: ні кіна, ні кафейки, єдина розвага – це проїжджий продавець, що закрутить дівчині голову в готельній кімнаті та й ізникне собі, підіймаючи автом хмару куряви.
Мейзі так розповідала, а Хома, примостившись навшпиньки, кивав головою, мовляв, то чиста правда, як немає іншої розваги, то всяка дівчина може потрапити в біду.
– Ні, не всяка, – заперечила Мейзі, зітхнувши. – Це тільки я така. Мій бойфренд казав, що я – німфоманіяк. Мені страшно подобаються мужчини. Я тільки вбачу якого красеня, так у мене й починає пульс битися, як навіжений.
Хома помітив, як хутким поглядом вона окинула його скромну постать, старий заяложений піджак, оклунок, ціпок.
Якби цієї хвилини чоловік зберіг свою безпристрасність і філософську рівновагу духа, то, мабуть, розійшлися б вони кожен собі наміченим шляхом: вона на південь зі своєю німфоманією, а він – на північ, де саме стояв сезон на банани. Та ось протягом кількох років свеґманування Хома ще ні разу таки близько не розмовляв з жінкою, якщо не називати розмовою обмін парою жартів з трохомистою люброю з-під Дарвіна. Прекрасна стать звичайно сторониться свеґманів, не довіряє їм. Отож, іще Мейзі говорила про свій пульс, а на обличчі чоловіка вже відбилося почуття цікавости. "Гм... А чи ж її пульс прискорюється і в моїй присутності?"
Мейзі зітхнула.
– Одній трудно з дитиною... Я була нерозумна. Спершу треба було знайти надійного товариша, а тоді вже й гратися в секс.
Хомину душу заповнило непереможне бажання заволодіти цією молодою жіночою істотою. Він навіть зробив такий рух рукою, наче хотів запевнити її: "Я теж можу бути дуже надійним товаришем". Та Мейзі продовжувала снувати свою думку.
– Тепер ось результат моєї нерозумности – маленький Джек. Ну, куди мені з ним діватися? А розлучатися теж не хочеться. Як же ж трудно було його виношувати. Виділення крови... Лікар поклав мене до ліжка і наказав не рухатися. Я пролежала цілих чотири місяці. А що вже це моїй господині не подобалося! Ох і повиварювала вона з мене воду. Помістила мене в старому курнику. Та добре, що хоч не прогнала зовсім. Ще й годувала.
Вся ця балаканина здавалася Хомі зайвою. З його очей дивився-горів пристрасний, нетерпеливий, невгамований, первісний чоловік – допрогресовий, доцивілізаційний, доісторичний.
– Отож, – сказала Мейзі, – мій бойфренд доводив, що я була німфоманіяк, а себе він називав сатиром. Це такий наче звір, що вночі ловить німф.
– Такий, як оце я, – видавив Хома хрипким голосом.
Мейзі зустрілася з його поглядом.
– А в тебе теж прискорюється пульс? – спитала вона з зацікавленням і протягнула до нього руку.
– Ого, ще й як! Б'є наче той пневматичний молот! – Хома усмішкою показав з-за вусів зуби.
Він відчував, як в його жилах б'ється і гуде природа, виганяючи всі рештки застережень і сумнівів цивілізації.
Відтоді Хома мандрував не сам.