Вона йде спокійно. Дома лишила все в порядку... В місті має знайому пані, де в потребі й переночує, зверху вбрана, як сказано, по-бідному, щоб ніхто "бабу" по дорозі не зачепив.
І як загадала, так і зробила. Дійшовши, згорблена й зіпріла, до міста, зайшла, не гаючись, до щадничого будинку. Припочивши в холоді між пишними мурами на камінних сходах, що вели вгору, межи другими людьми, здебільшого мужчинами, що прийшли з тою самою метою, що й вона, і так само тут спочивали, розмовляючи між собою пошепки, з важним виглядом, підпомагаючи собі, для ліпшого порозуміння своїх справ, жестами пальців, уклавши ширококрисі капелюхи обіч себе на сходах, і тим усім становлячи своєрідну картину,— Зоя подалася вгору, до знаного їй уже банкового урядовця й, розмотавши остаточно з кількох більших і менших вузлів зім’яті банкноти, передала йому їх ураз із книжкою. Зробивши своє, урядовець оддав книжку й решту бажаних нею грошей, і вона пішла.
Вона майже з півроку не була в місті, і воно її так тепер оголомшило з своїм барвним багатством вистав, усяких барвних матерій, черевиків, хусток, скла, посудини прерізного роду й сорту, що вона, мов заворожена, постоювала перед усім тим, потопаючи в міркуванні з подиву, і з другого боку, обчислюючи в душі весь свій маєток, що їй лишився по відданню в банк, і що можна купити, а чого ні.
"О, небагато,— говорила собі,— се вже безпечно небагато і чи конче того? Шкода грошей. Краще колись іншим разом, а може, й цілком ні".
Так, переходячи з одної вулиці в другу, закупила остаточно небагато чого, опізнилася та й заночувала у знайомої пані, котрій продавала разів кілька утиральники, килими і два фунти вовни. Повертаючи, купила ще "зеленої" масті в аптеці, про котру була б майже забула, щоб нею виказатись перед цікавими, і котрою мастила іноді ноги від ревматизму... Чоловікові взяла маленьку пляшечку рому і дві булці, "хлопчиськам" по пачці, Санді купила батистову хустку з "гратками" по краях, яку виділа в органістихи в церкві, і вернула, вдоволена на всю грудь, додому.
* * *
Вернула другої днини з полудня втомлена, але вдоволена. В хаті не застала нікого. Се її трохи роздразнило.
"Як можна було лишати хату саму? А де квочки? Де каченята? Де те все? Се Санда, се все та Санда",— думала, і її груди здіймались, ніби загрозила глуха буря, що так і намагалася ті груди розсадити.
Вона з якоїсь німої досади аж застогнала вголос. Коби вона, та Санда, лиш де відки показалася, вже би вона її навчила, коби лише! За те вона їй батистову з гратками купила? За те? Гм? Що тамтих, себто чоловіка й синів, не було, то й добре... певно, в полі жито жали. От хоч се добре, бо звичайно, коли її дома не було, не дуже квапляться до роботи. Микольцьо сховається в бур’ян або в кукурудзу і спить, розперезавшись, аж хропе... а чоловік і Юзько самі роблять. Се все так, "гадкувала", аби лише добре не було. Все так.
Але недовго вона передумувала. Саме коли хотіла зайти в невеличкий садок, щоб там і собі "пролежатися" в холодку, заки хто з хатніх укажеться, вступила в хату Санда. В руках несла порожній горнець, миску, ложки, зв'язані полотняною хусткою, з останками мамалиги, яку носила з борщем батькові і братам у поле обідати, біла хустка була в неї майже на ніс насунена, так спарило їй сонце лице.
— Ой мамо, добре, що ви вернулися,— почала, відкладаючи посудину на столик до сполоскання.— Чого так спізнилися? Якби не робота та не оце полуднування, я б була вже сама по вас побігла,— заговорила перша дівчина, побачивши матір захмурену.
— Ноги мене боліли, донько... Я мусила заночувати у місті; от гаразд, що додому якось у тій спеці доволоклася... — відповіла Зоя, і її гнів у серці ніби на хвилину щез.— А ще їм багато кінчити? спитала, маючи на гадці загін із житом.
— Та ні, небагато вже. Сьогодні так рано посхоплювалися, що я майже незчулася. Коли полуднували, я за них жала. Жаль було тата, хлопці були вже порозлягалися і ждали мене з їжею, як я надходила. В печі маю добрий борщ. Я забілила його сметаною та і два покладки вбила. Їжте, а я відбіжу корову здоїти, трохи запізнилася,— і, збираючись по дійницю, ще спинилася на хвилину.— Мені не купили нічого, мамо?
— Купила.
— Ая? Що?
По Сандинім молодім обгорілім лиці перебігло променем.
— Рожеву батистову хустку з гратками по краях, таку, як має органістиха Антоньова.
— Покажіть, мамо!
— Ні! Корову вперед видій. Їй десь аж вим’я спухло. Се було давно зробити. Відтак покажу.
Санда вибігла, а Зоя розклала свою закупню і все обмацувала, чи не обдурили її в місті. Коли дівчина за часок вернулася і, впоравшися з молоком, перебрала "батистову з гратками", Зоя вийшла до полотна оглянути, чи не просохло вже і чи не полити його наново водою. Се якраз треба було зробити. Коли се робила, минав попри її хату молодий кушнір, Савка, знаний із своєї чесноти, гарної роботи й доброї слави чоловік у цілім селі. Він уклонився Зої низько, майже землі капелюхом доторкаючи, і став.
— Як ваше здоров’я, тето? — спитав несміливо.
— Таке, як ваше, лиш старше,— відповіла.
— А панна Санда дома?
— Дома, при роботі. Вам її треба?
— Молодий кушнір збентежився.
— Не так що треба,— відповів,— а так... спитав... давно її не бачив...
Зоя здвигнула плечима й цілком непотрібно підлила полотно вдруге.
Савка дивився ласими очима на полотно, що майже сріблом блищало біллю проти сонця. Його око кушніра зараз зміркувало і змірило, скільки ліктів там буде і скільки варте.
— Тут маєте, тето, всього полотна двадцять і чотири лікті,— сказав.
— А так, пане Савко,— сказала вона вже прихильніше.
— На продаж? — спитав сміливіше, приступаючи ближче.
— Може, на продаж. Маєте охоту купити?
Вона прижмурила свої чорні очі й усміхнулася; добре чи зле, він не міг зміркувати.
— Якби мав уже жінку і потребував, може, й купив би!
— То женіться. Хто вас тримає? Ви самі, хату маєте. Чому би ні?
— Та що з того... Хату, правда, маю. Але вона пуста, коли не маєш у ній того другого життя, про яке маєш гадку. Чоловік щасливий, як удвох живе.
Се було ясно сказано. Савка був своїми словами вдоволений... Але тета Зоя їх не зачіпала. Вона схилилася в ту хвилину над полотном і вигладжувала його в одному місці раз по раз своєю долонею, скуплюючи в нього, як здавалося, всю свою увагу.
Саме на те вийшла з хати Санда. Побачивши молодого кушніра, вона зблизилася до воріт, за котрими розстелювалося по зеленій мураві, недалеко криниці, полотно й аж очі сліпило. Савка глянув на дівчину, їх очі стрінулися, й обоє збентежились. Очі тети Зої се підхопили.
— Ти б пішла в кукурудзу, Сандо, та й намикала бур’яну пацятам,— сказала і, звертаючись до молодого Савки, спитала: — Скільки ви берете за роботу короткого киптарика?
— Зі своєї шкіри й шовком вишиваного? — спитав Савка, і його очі засвітилися.— Пошити вам, пані Жмут?
— Ні. З моєї шкіри, Савко, і, про мене, нехай би й шовком вишиваний.
— На польський крій?
— На який там польський! Крій як крій. На плечах рівний, спереду по пояс або й трохи довший, з шкіряними петельками. Скільки б хотіли за роботу?
— Як для вас, пані Жмут...— і назвав помірну ціну: кілька крон.
— Забагато,— відповіла,— я з сукна дам вишити й мені менше буде коштувати. А в додаток ще й чисто вовняною тасьмою дам обшити. От що вам скажу, пане майстер.
Молодий майстер здвигнув стурбовано плечима й поглянув, мов шукав порятунку в очах Санди, що, вбравшися чомусь "у батистову з гратками", не чекаючи й неділі, все ще стояла коло воріт, забувши, мов на смерть, наказ матері — збирати бур’ян.
Її сірі спокійні очі спинялись то на обличчі невблаганної матері, то на Савці, що хоч трошки хотів розвідатися про гадки тети Зої... щодо... його особи і його намірів про...
Санда не додумала до кінця... вона вже їх одчувала.
— Що шкірка, то не сукно, пані Жмут... а що сукно, то не шкірка...— боронився майстер Савка.— Я для вас, пані Жмут, сказав таку ціну, як для вас. На вас я не хочу заробляти, але жити ж і мені треба.
— А скільки ви взяли б від других? — допитувала тета Зоя.
— Ще половину до того, що заправив від вас.
— Ігі-гі,— розсміялася Зоя.— Добрий зарібок,— сказала.— Я ще собі роздумаю, Савко... ми ще поговоримо про се,— додала відтак.
— Як ваша ласка, пані Жмут,— відповів майстер Савка і зняв на хвилинку капелюх із голови.— Я вам вишию такий киптарик, що буде як мальований. Спустіться на мене, я за свою роботу не боюся. Вишию хоч для кого... А відтак, може, й панні Санді?
При тих його словах його рот поширився, і по добродушнім молодім лиці промайнуло мов сонце.
— Може,— відповіла тета.
— А до церкви завтра не зайдете, пані Жмут? — відважився обізватися по хвилині впертого мовчання з боку Зої Савка, з поглядом на дівчину. Санда зарум’янілася.
— Ні,— відповіла Зоя сухо.— Нащо мені по церквах ходити, коли я бога й на небі виджу.
Кушнір переглянувся з Сандою й підсунув стурбовано, значуще брови вгору. Відтак звернувся до тети Зої і, вклоняючись їй уперед із привітом низько до землі, ніби дотикаючись капелюхом її ніг, як той покірний індієць шанованій ним пані, обернувся й пішов.
Настала мовчанка.
З-під цідильця бляшаної підливачки засичала вода й срібним триском полилася на довге біле полотно.
Санда з-за воріт щезла, мов у землю запалася. В хаті опинилася "батистова по краях з гратками" під столом, і за недовгий час із-помежи густої кукурудзи, що вже запрялася, здіймився спів, молодий, дзвінкий, далекозвучний, повний сліз...
* * *
Павло Жмут із найстаршим сином Миколою вернувся доволі вчасно з поля додому. Позавішувавши свої серпи високо понад вікнами за гаки, на котрих пишалися звичайно восени, ба й зимою, сплетені в коси з вибраних "ангаликів" (дрібнозерної) найкращої кукурудзи, посідали на призьбу, поскладавши й капелюхи з голів.
— Слава богу, скінчили загін,— сказав Павло й потер чоло, мокре від поту і спеки гарячої днини.— Не знати, чи мама вже дома? — додав іще.
Микола заглянув до хором і в хату, та, не побачивши там матері, взяв відти порожні коновки, зачепив їх по обох боках коромислами і пішов по воду.
— Є, бачу,— сказав,— бо виджу її хустку на постелі, вийшла кудись, мабуть. Я поки внесу води, бо не виджу й Санди в хаті.
Заки вернув із водою, з’явився й середущий син Юзько; дедалі за ним вернув і наймолодший Янко.