І все ж Квітка погодився з зауваженнями Плетньова, і в одному з наступних номерів "Современника" (1840, т. XVII, кн. 1, с. 107 — 112) був надрукований другий варіант закінчення повісті разом з приміткою П. О. Плетньова, де розповідалось про творчість Квітки і про повість "Щира любов".
Другий варіант закінчення повісті, який слід вважати канонічним, письменник вставив у рукопису перед першим варіантом. В кінці обох варіантів закінчення Квітка написав: "Кінець третьої книжки". Ось текст першого варіанта закінчення:
— Здрастуй, мій любезний приятелю, Олексію Петровичу, — крикнув Семен Іванович, убігши у хату, і кинувся його обнімати. — Як, — каже, — поживаєш?
— Спасибі богу! — сказав напротив і Олексій, що і зрадовався, побачивши його, а як здумав, що без нього тут совершилося, так у нього душа так і покотилася, і не зна, на яку ступити, і дума собі: "Буде ж тут усього доброго!"
— Де Галочка твоя? Чи здорова вона? Вже тепер певно вона мояі Ось, Петровичу, привіз тобі письма і від брата, і від дядюшки мого— старшого брата отцевського. Тут тобі усе добре пишуть, — так сказав Семен Іванович, сердешний, веселенький, говорливий, і, не дожидаючи над собою біди, сів на лавку і став доставати тії письма.
— Не турбуйтеся, Семене Івановичу! — сказав старий. — Письма опісля прочитаємо... А може, ви хочете побачити Галочку?
— На, панотче, читай отсії письма, а я побіжу знайду Галочку, що ще, може, і не зна, що я приїхав. Знайду і приведу до тебе, а ти нас і поблагослови, як дітей своїх. Тепер ні у чім не буде замішки. — І хотів було бігти за Галочкою, так Олексій зопинив його, кажучи:
— Та не турбуйтесь, ви вже її не знайдете, вона сама до вас вийде. — Та й кликнув: "Галочко, а вийди сюди, душко, на часинку!"
Галочка і увійшла... Семен Іванович кинувся було як стріла до неї, як — зирк!.. — ув очіпку!.. Його Галочка вже молодицею!.. Він так і стрепенувся, поблід як стіна ... і впав на стіл. Полежавши, скочив і до неї:
— Галочко, що ce ти наробила?
— Семене Івановичу! — сказала, поклонившися йому, Галочка, ковтаючи сльози, що так від серця йдуть і душать її. — Перш усього, — каже, — говоріть зо мною, як з мужньою жоною. Панотець мене благословив, і я по моїй самій чистій волі вийшла за чоловіка чесного, доброго. Він мене любить кріпко, шанує і жалує мене. Так після сього мені не приходиться ні від вас нічого слухати, ні споминати, та й самії думки треба нам відганяти від себе ... Прощайте, ще раз довелося вам сказати на віку!.. Забудьте усе і не споминайте... Я вам розв'язала світ... Ви знайдете своє щастя ... а я!..
Сльози так і залили їй речі ... Вона мерщій убігла у кімнату, зачинилась, і чути було, як защепнулась.
Довго Семен Іванович, припавши на стіл, плакав, ридаючи гірко... Далі скочив, обняв Олексія, поціловав його, кажучи:
— Прощай, Олексію Петровичу, на вішнії віки! — Вдаривши себе рукою по голові, вибіг з хати ...
Тільки вони його й бачили і не чули ніколи про нього нічого ...
Виїздив я на своєму віку чимало по світу! Був і у Змієві, і у Чугуєві. А другий кінець ще і дальше. Проїжджав Охтирку, до Лубен доїжджав, і в Прилуці жив. Там знав я сього Семена Івановича. Він вже відслужився у війську. Бусурмани-турки ноги йому прострелили, а ліву руку відрубали.
Раз, позакурьовавши люльки, лежали ми у його садку під липою; так я тут спитав його, через що ce так його окалічили? Інший вернеться з війни цілісінький і не осмалений, хоч і розказує, що і такі і такі городи брав.
— Я, друже, сам на себе ськав смерті, — сказав Семен Іванович, здихнувши важко. — Не вспіла загоїтись нога, я вп'ять на коня. Одтяли руку; поки вигоївся, стало замиреніє ... пішли мої думки геть!
— Через що ж таке ви ськали собі смерті? — спитав я.
— Через любов! — сказав він і здихнув ще важче та й задумався. Далі й каже:
— Я, друже, так любив одну дівчину, аж у Харкові, що трохи з ума по ній не зійшов. Та й було ж від чого. Полюбив її — міри нема! Ну, так полюбив, що бачу, не можна мені без неї жити. Я подумав-подумав: "Що ж? Вона мене любить, розумна, я її скоро привчу бути панею, та ще такою, що лучче прирожденних". Що ж? Не захотіла йти за мене! А щоб часом не піддатися, так вона без мене звінчалася аби з яким батраком, щоб мені світу собою не зав'язати, щоб не соромити мене собою, і усеє прочее говорила.
Правду тобі, приятелю, скажу, що як вздрів її вже молодицею, жінкою другого, а не моєю, то не знаю, як я тут і не вмер, на тім же місці. Та таки і струснуло мене! Більш півгоду хирів. Далі пішов на війну, не вбили. Прийшов додому: що б робив з нудьги! І світ мені не милий, і ніщо не веселить. Тут мене пособрали у капітан-справники, тільки що намісничество відкрилося. Отто і став я по неволі меж людей. Далі бачу, що не можна так прожити, хоч і тогді Галочки (так її звали) кріпко жаль було, бо любив її якось-то не так, як прочих любимо. Ну, дарма!.. сяк-так, я і оженився, та узяв собі жінку добру, хорошого роду, та тільки бідну. Так тут-то побачив, що Галочка правду казала, що нас заїдять люди, як дізнаються, що в мене жінка з мужичого роду. Коли ось моя і благородна, так наші тузи і ганьбують нею, і не приймають до себе, і мене часом попрікають і чужі, і родичі. А що б було, якби я на Галочці б оженився? З'їли б зовсім, а вона не стерпіла б біди на мене і іменно вмерла б. Моя ж жінка, спасибі богу, добра, мене любить. Часом сміється з неправди людської, а часом і усього бува. Наградив нас бог діточками; здається, добрі будуть нам на втіху. Завсегда згадую Галочку і дякую їй, що відвела мене від біди, не відняла в мене щастя, яке тепер маю, і якого б з нею через людей не було б мені. Вона, мабуть, більш людей знала, чим я, бо усе по її сталося. Розумна була, розумна!
І як задумався, та й довго сидів, усе думаючи, аж поки я його розважив; і він мені розказав усе, що в них було з Галочкою на Гончарівці у Харкові.
Прийшлося ж мені бути опісля у Харкові. Куди люди, туди і я: на Гончарівку проходжуватися. Ходючи сюди-туди по вулицям, поглядаю — знаєте, тогді ще молод був — на дівчат, що повиходили на вдвір'я, бо неділенька була. Дивлюсь — не тепер споминки! — сидять на призьбі дівка та молодиця... одно те, що молоденькі обоє, а друге, що за красиві! Не знаєш, котора красивіша: чи дівка, чи молодичка?
Я до сього торгу пішки, як там кажуть. Як вздрів, так і став як укопаний. Стою і тільки їх розглядаю. Аж ось і обізвалася — а я її і недоглядів, що й вона тут межи ними, держачи дитину, сидить — бабуся, не овсі стара, а так, доходить до старості, так що було їй годів з п'ятдесят. Як обізвалася до мене та й питається:
— А чого вам, паночку, тут треба?!
Я й остався ні в сих ні в тих. Треба що-небудь сказати, а не знаю що і зачим я тут стою, не знаю. Якось-то мені попало на думку, що я на Гончарівці. Тут згадав я Семена Івановича, Галочку Таранцівну, та як нігде дітись, так я і кажу:
— Та мені тут треба було знайти ... чи не зна ... може, хто ...
— Кого ж вам треба? — спиталася тая жінка.
— Чи не зна хто, де тут жила, а може, й живе Галочка Таранцівна, так її змолоду звали.
— А нащо вам вона? — всміхаючися пита вона мене, а сама так бастро на мене дивиться ... а чорні очі, правду сказати, змолоду, так, що очі були.
— Та там... від одного чоловіка поклон їй передати.
— Від кого б то?
Та так трошки і посмутилася і каже мені:
— Просимо, паночку, у хату, може, і я вам що-небудь про неї скажу. Посидьте ж, доненьки, за воротами та виглядайте батька. А ти, Наталко, — сказала вона молодиці, — озьми свою дитину. Та не втікай ще додому: нехай мужик за тобою прийде. Просимо, паночку, до господи.
Нічого робити: треба мені йти за нею. Увійшли. От вона і пита, усе усміхаючися:
— А хто ж то поклон пересила до Галочки?
— Чи ти ж її, паніматко, знаєш?
— Може, і знаю, як скажете, від кого поклон.
— Та від Семена Івановича, із-під Прилуки.
— Я так і думала, — сказала жінка, похиливши голову. Далі, подумавши, і пита:
— Як він собі пожива?
— Е, так ти то і єсть Галочка? — спитав я.
— Може, таки і я. Так він вам розказовав про мене? — питалася Ґалочка, трошки зміняючися на лиці.
— Розказовав усе. — От і розказав їй, що чув від Семена Івановича, і як він їй дякує, і про усе говорив.
Як же розговорилися, то й вона розказала усе, що яково її було, як спершу стала знати його, і що опісля було з нею.
— Я його любила кріпко, — розказовала Галочка, — і для нього, щоб йому щастя дати, пішла б на усякую муку. Не легка мука, як я і заміж пішла, щоб його відлучити від мене. Йшла, і сама не знаю, за кого йду і для чого йду. Точнісінько, як у ві сні була! Нічого не розберу, що робиться, а усе поспішаю... Не схаменулася і заміж пішедши. Усе ніби я не у своєму умі була. Як ось приїхав і Семен Іванович. Як я вийшла до нього, що з ним говорила, нічого не тямлю, бо на мене затим прийшла така гарячка, що я шість неділь не уставала. Думали, зовсім вмру! І одужавши, я не приходила до ума. Усе мені було тяжко, усе важко! Нудьга замучила. Часом, було, не знаю, що ce за чоловік. А ce був мужик мій. Тільки, було, батенько, нехай царствує, розговорить мене, то я хоч наплачуся добре, то мені і легше стане. А то хоч скрізь землю, хоч світ за очима піти! Така біда була! Аж ось господь дав мені хлопчика. Якось-то прийшлося, що новорожденному дали ім'я Семен. Я зрадовалася, і прийшло мені на думку, нехай він буде Семена Івановича хрещеник. Батенько мене послухав, а Микола, мужик мій, той і давно! Він ще й тепер мені у вічі дивиться, чим мені угодити. От ми і покумалися з Семеном Івановичем, хоч за очі. Що ж? З першого хлопця з мене як рукою зняло. Я перестала журитися, стало мені легко дихати. Я почала розуміти, що я вже мати, що треба думати об дітях, та дальше-дальше і вдарила лихом об землю. Не хочу брехати, частісінько думала об Семені Івановичу, споминала, як ми з ним спізналися, і здавалося мені, що у ті пори, як я була з ним, що я не по сій землі ходила, а по іншій, по золотій, між прехорошими цвіточками. Здавалося, що й сонечко ясніше світило і тільки на нас двох і сяяло, і веселість, і радість нам подавало! Далі я неначе упала у якусь яму, де темно, пусто, мов у гробу!.. Що робилось зо мною, нічого не тямлю!..