Грамматика разделяется на 3 отделения, кои суть сии: первое: словопроизведение, изьясняющее, коим образом слова составляются в речи. Второе: словосочинение, изьясняющее, коим образом слова совокупляются..."
Охрімова жінка (дітей у їх не було) тихенько сідала трохи Далі від чоловіка на лаві і, підперши щоку рукою та журливо похитуючи головою, слухала чоловікове читання.
— Хороша книжечка! — казав Охрім, дочитавши перший бік і починаючи перегортати картку на другий.— Тут наука!..— Якби її головою постиг (дякове слово), то розуму на це треба повну голову.
Але "постигнути" книжечку Охрімові так-таки й не доводилось, бо далі другої картки він ніколи не читав:
— Хороша книжечка! Тільки в очіх щось мружить — хай удруге колись дочитаю.
І він згортав "хорошу книжечку" та й клав її на полицю, щоб знов зняти місяців через два і знов прочитати першу картку. Зате Охрімова жінка, сівши того дня на призьбі під хатою вкупі з сусідками, зненацька, серед іншої розмови, казала так, мовби це їй було байдуже і зовсім не вдивовижу:
— А мій старий сьогодні все книжку читав.— Спо-о-ди, мудра: і довіку не розбереш! А він її так і чита, так і чита!
І вона скоса поглядала на сусідок, пильнуючи, як вона їм здається. А сусідки думали сами собі, а потім, уж Охрімихи, і казали одна одній:
— А вже й несеться Охрімиха з своїм читанням! Як він учений і всяку мудру книжку зна, так уже й казати щоразу.
На цьому й зупинялася просвіта в Костівці, і всі люди що жили в їй, мали такий погляд на книжку та на письменність, мовби то річ зовсім не цьогосвітна. Тим дуже здивувався Грицько з Грицихою, як одного разу Демид сказав їм:
— А давайте я вивчу Орисю читати та писати!
З дива вони спершу нічого не могли сказати, але Орися зараз же скрикнула:
— Не хочу! Не хочу! — і вибігла налякана з хати.
Демид знав, що коли сама Орися не схоче, то не поможуть ні батько, ні мати,— тим і облишив її. Але одного разу був він у гостині в Петренка. Петренко, заможний господар, мав трьох дорослих і двох малих синів — та ще й одного онука.
— Чому ви не вчите своїх дітей? — спитавсь Демид у його.
— А де ж би я їх учив? — одмовив той питанням.
— Де? А ось давайте, я вам навчу!
— Ви? — Петренко здивувавсь і більш нічого не сказав.
— Чого ви так дивуєтесь? Хіба думаєте, що в мене не стане розуму навчити?
Господар одказав:
— Ні, не те... А бачите,— як же таки ви, такі вчені, будете дітей учити?
Петренко за увесь свій вік знав тільки одного вчителя. То був радівський старий салдат. Петренко бачив його тоді, як він п'яний лежав коло шинку і старшина звелів "укинути його в темну". І всякий учитель уявлявсь йому саме в такій постаті — тим його й здивувало, що Демид береться вчити дітей. Та потроху Демид вияснив йому справу.
Петренкові це сподобалося. Але обачний господар спитався:
— А яка ж буде плата?
Демид досі не думав про сю річ докладно і відмовив:
— Я ще не знаю, яка вона буде; якщо школярів буде менш, то плата буде більша, а якщо школярів буде більш, то плата буде менша.
Демид одмовив се навмання, та зараз же й подумав:
— А справді: дурно я вчитиму чи за плату? Чи не здасться їм дуже дивним те, що я ні сіло ні впало, берусь учити діти дурно? Та чи не треба, щоб і їм, батькам та матерям, чогось коштувала наука — тоді вона здаватиметься їм дорожчою?
Одначе сказав:
— Собі, я плати не візьму, бо я з того не забагатію, а воно за забавку вивчити скільки там хлопців читати та мені буде за забавку вивчити скільки там хлопців читати та писати — ще веселіше з їми буде — однак зимою нема роботи.
А от на книжки книжки та на папір доведеться вам дати грошей.
— А багато?
Демид порахував і нарахував од кожного школяра сімдесят п'ять копійок.
— А книжки ж нам будуть ? — спитався Петренко.
— Ні.
— Вам?
— І не мені. Будуть шкільні: даватиму їх читати хлопцям і тоді, як у школі вчитимуться, і тоді, як і не ходитимуть у школу.
— Та се дарма... Тільки якби ж ще хто... А то самому якось ніяково...
— Чому ніяково? До доброго діла й самому можна, а до поганого й гуртом не треба.
— Та се так.
— Та й не сами ви будете. Онисько Шапувал оддасть свого.
— Хіба казав?
— Еге. Та я ще й другим казатиму про це, може, хто й схоче. Хлопці та дівчата є на слободі.
— Хіба й дівчат набиратимете?
— А чому — ні?
— Та нащо воно здалося дівчині?
— На те, на що й хлопцеві.
— Та хлопцеві ж хоч що записати, євангелію почитати, молитви вивчити.
— А дівчині або жінці того не треба? Хіба їй не довелось би чого записати?
— Та ні, сказати, буває так, що й вони забувають, а якби записано, то, може, й не забули б.
— Ото ж то!.. А хіба євангелію та молитви жінці не треба знати? Адже і їй треба навчити діти молитись.
— Бач!.. — промовив Петренко і замисливсь, а трохи згодом додав: — А воно, коли хочете, то, може, й так...
Демид ще довго розмовляв про це з Петренком. Петренко слухав його, сперечався іноді, але видко було, що Демидове слово його переважує. Демид був цьому дуже радий. Придбати собі за прихильника такого поважного чоловіка та заможного господаря було річчю немалої ваги. А що Петренко був справжнім його прихильником, то в цьому Демид незабаром упевнився, почувши, що він клопочеться на слободі за школу. Через місяць після покрови [6] Демид уже рахував вісьмох певних школярів: сімох хлопців і — що найважніше — одну дівчину.
Одного разу, як Демид оповідав батькові про свою школу, той спитавсь:
— А що, сину, цього не заборонено: вчити дітей?
— Ні, тільки під попівським доглядом.
— То ти б з'їздив до нашого батюшки.
Демид подумав і сказав:
— Еге, так буде краще... Поїдемте, тату, у неділю до церкви та й до його заїдемо.
У неділю Демид з батьком справді поїхали у Радівку до церкви, а відтіль до попа. Піп був з старих і нічого не знав, опріч звичайної служби церковної, бо що знав, усе позабував. Одбував службу, дбав про добробут своєї великої сім'ї. Про нововигадані церковні школи озивався неприхильно, бо така школа могла б йому тільки клопіт зробити. На його наполягали, щоб він завів її і в себе, а він усе відмагався, а дома казав, що ці всі школи тільки на те повигадувано, щоб нові хабарі з батюшок лупити: коли не хочеш школи,— вези хабар. Як сказав йому Демид, що хоче дітей учити, він спершу не зрозумів його, навіть злякавсь, думаючи, що той говорить про церковну школу в Радівці, але розпитавшися, махнув рукою:
— Та вчіть скільки хочете! Адже, кажете, по закону можна? Молитов тільки добре навчіть та внушайте, щоб слухались. А то тепер мужик — страху на його нема. Тоді страх був, як поміщики були... Тоді мужик духу боявся... А тепер що?..
Батюшка ще довго говорив на цю тему, шавкаючи беззубим ротом та трусячи білою головою з короткою кіскою.
Нарешті десятеро хлопців і двоє дівчат прийшли до Демида. У дворі в його була хата, що в їй ніхто не жив. Її вимазано, натоплено, поставляно там столи і таким побитом з неї сталася школа.
І радіючи, і страхаючись почав Демид науку. Боявся він, що не вмітиме навчити дітей, як бажав би. Але вже наприкінці першого дня його страх мало не ввесь зник. Його школярі були такі слухняні, такі уважні, так кожне його слово вухами ловили, що Демид одразу почув себе своєю людиною серед цих маненьких людей. Як же поминув тиждень, то й діти і вчитель зовсім уже породичались. Школярі — все діти 10 — 13 років — звикли до "дядька" — так вони звали Демида, а дядько до їх, і тільки ще дівчата трохи осторонь держалися. Хоч посувалися й не дуже швидко, та працювали весело й розумно.
Зате у Демида з'явився зовсім несподіваний ворог. Одного разу, як Демид учив, зненацька відчинилися двері, і Охрім уступив до школи. У його в постаті було щось особливе, голова гордо задиралася вгору.
— Здорові були, з вівторком! — промовив він.
— Здорові! Просимо!
— От, прийшол посмотрить на вашу школу, — забалакав Охрім, і Демид здивувався, — з якої рації він почав ламати язика.— Подозвольте посмотрить!
— Просимо! Дуже радий! — промовив Демид увічливо і, посадовивши Охріма, знову почав вчити. Охрім посидів, згорда підвівши голову, з годину, а далі, нічого не кажучи, встав, попрощавсь і пішов. Через кілька днів Петренко розказав Демидові, що Охрім підбурює людей проти школи.
— Хіба то школа? — каже. — От як я вчився, — зараз азбичку, тоді склади, тоді молитви, а це що? Окають та гакають, та й годі.
— Це він на вас сердиться! — додав Петренко.
— За що? — здивувався Демид.
— А за те, мабуть, що ви не пішли до його порадитися! — сказав сміючись Петренко.
Хоч Петренко й сміявсь, але цьому була правда. Охрім, уважаючи себе немовби за міністра народної просвіти в Костівці, образився, що його обминуло в справі народної просвіти ж. Тепер він з усієї сили намагався так чи інак здискредитувати перед селянами школу. Мабуть, через те двоє батьків тільки пообіцяли прислати своїх хлопців у школу, а не прислали. Навіть більше. Школярі вивчили вже половину літер, як один багатий чоловік зненацька забрав свого сина зо школи. Демид ходив питався, чого се так, умовляв, але почув одно:
— Мені його дома по хазяйству треба.
— Це брехня! — сказав потім Демидові Петренко. — Це його Охрім направив. Він ще й інших підбурює. Дехто з батьків ремствує, що місяць діти вчаться, а й азбуки не вивчили.
— Та 'дже вчать!
— Так у вас якось не так... Охрім каже, що зараз треба всю азбуку вряд вивчити: аз, буки, віди... Навчає, щоб брали дітей з школи. Може, й забрали б, ну, так кажуть: уже заплатили.
— Ну, а ви як? Не ремствуєте на мене? — спитався Демид Петренка.
— Та вже ж підождемо кінця, а тоді й будемо казати, — хитро відмовив той.
Демидові трошки гірко було чути се, а ще гірш було почути від своїх школярів, що деяких з їх не пускають з дому батьки, і вони то виблагають, то одурять батьків, а таки втечуть у школу.
Проміж цим клопотом мав Демид нагоду ще й вітати в себе гостей. Одного разу Демид почув у себе в дворі дзвоник поштарський, і пара коней під'їхала до школи. Двоє якихось добродіїв устало з поштарської чортопхайки і увійшло в школу. Попереду йшов високий кремезний чоловік з великою лисиноюта і з довгою бородою. За їм невеличка людинка з сірим потомленим обличчям та з рудою борідкою. Перший був у гарній селянській чумарці, а другий у якомусь татарському халаті чи пальті.