Скорилась я усім його бажанням.
Забула я, що він невільник, раб,
Із темної його узявши ночі,
Я підняла аж до ясного дня
Вщасливила його, йому, рабові,
Зробилася рабою я сама,-
І зрадив він!.. І він мене ізрадив!..
На світі цім чи є гидчіше що,
Є гірше що за це злочинство чорне?
Нема! Кажу: нема!.. І заробив
Найбільшої собі за те він кари!..
І я помщусь! О, страшно я помщусь
Над обома!
Фатима
Та защо ж кара й жінці?
Як добрая вона сюди прийшла,
Щоб визволить з неволі чоловіка.
Яка ж її провина тут? Адже
Якби свого любила чоловіка,
Зробила б так запевне й ти тоді.
Здається, що нема її провини.
Аміна
Говориш ти: нема? нема? Скажи:
Ти бачила: вони тут цілувались?
Фатима
Еге, було... Здається, що було.
Аміна
А, бач, було!.. О, кляті! цілуватись!..
Як смів її він цілувать, коли
Він цілував мене? Вона як сміла,
Як зважилась торкатися до нього?
Тут я його люблю, тут я кохаю!..
Хіба вона його отак, як я
Любитиме? Чи може? Ну, кажи!
Фатима
Та, мабуть, же виходить так, що може.
Адже вона шлях довгий і страшний
Сюди пройшла, нічого не злякалась.
З усіх країн далеких і близьких
Багато є у нас усяких бранців,
А чи було багато тих жінок,
Що їх сюди приходили шукати?
Аміна
(помовчавши трохи, помалу)
Так, правду їй сказала... Любить дуже..
Та я того не хочу, щоб вона
Любила так!.. Не хочу, щоб і він
Любив її! Мені він присягався,
Що тільки я сама в його душі!..
А, зраднику! Ти думав — так минеться!.
Помилишся!.. Я покажу тобі!..
Я губи ті, що сміли цілувати
Вони мене,— геть випечу вогнем,-
Хай більше вже нікого не цілують!
Я руки ті, що сміли обнімати,
їх катові оддам, щоб одрубав,-
Щоб більше вже не обняли нікого!
Я очі ті, що так мене дурили,-
Сама тобі їх повиймаю геть!
Вже більше ти нікого не одуриш!
Тоді іди! Кохайсь із нею ти!
Цілуй без уст і без очей дивися
Ти на її красу і пригортай
На груди ти її — без рук!..
Фатима
Аллах!
Навіщо ж так уже карати страшно?
То ж світове: любив, тоді покинув —
Чоловіки вже зроду всі такі.
Нема чого так тяжко тим журитись.
Хіба уже більш нікого й кохати?
Аміна
Облиш!.. Хіба ти розумієш це?
А ти мене не покарав хіба?
Ой, Боже мій!.. Ой, Боже мій єдиний!
За віщо ж це усе? За віщо я
Терпіти цю повинна муку?
Чом Всі на світі те щастя мають, щастя,
А я його не мала ще ніколи?!.
Я крихітку була придбала й ту
Віднято вже... За віщо це?
Фатима
Та годі,
Бо вже ось-ось вони сюди надійдуть,
Та й інший хто щоб не почув бува...
Аміна
(ходе кілька часу туди й сюди, заспокоюючись)
Мовчатиму... Нехай вони ідуть...
Пильнуй же там, і як вона увійде,
Та пана клич.
Фатима
А ти йому казала
Про це, чи ні?
Аміна
Умовила його
Зостатися цей день, а не казала
Йому чого.
Фатима
Ти за кущі сховайсь,
От за оці,— отут не буде видко:
Невільники іще не всі з роботи
Відсіль пішли, бо гомін у саду...
Не зараз ти до їх виходь, загайся,
Бо поки ще ту хвиртку я замкну
Та збігаю до пана поки...
Аміна
Добре!
Хай з слугами іде баша, не сам...
Не гається нехай, а прийде швидко,
Щоб не втекли вони. Скажи йому
Там що страшне... таке, щоб він одразу
Прибіг... Іди ж!
Фатима
Та вже ж іду, іду!..
(Виходить, Аміна стає за кущі.)
ВИХІД ІІ
Дмитро
(сам увіходить)
Нема її... Чи їй чого лихого
Не трапилось? Тут може бути все...
Та ні, це так... ще рано, тим немає...
О, Боже мій! Невже даси мені
Побачити мій рідний край коханий?
О, дорогі, о, вічні ясні зорі!
Ви сиєвом пречистим з висоти
До вищих діл підносите нам душу,-
Присвічуйте ж невільникам сумним
Далекий шлях до радісної волі!..
Олена
(ввіходе й озирається)
Ти, Дмитре, тут... Ой, Боже, страшно як!
Дмитро
А що хіба? Щось бачила, чи чула?
Олена
Здалось мені, як я сюди ввійшла,
Неначе щось зашелестіло ззаду.
Мов бігло що... Біда, як хто довідавсь
Та назорив!.. У вас готово все?
Дмитро
Готово все.
Олена
А де ж це товариство?
Дмитро
Всіх замкнено: звичайно ж на ніч так...
Але ключі від тих льохів у мене,-
Мерщій ходім, і я їх відімкну.
(Виходять.)
ВИХІД ІІІ
Аміна
(виступаючи з-за кущів)
Ідіть! ідіть!.. Там замкнено вже все,
І помства вже над вами почалася.
Не втечете ви з рук моїх тепер.
ВИХІД ІV
Дмитро та Олена вертаються і не помічають ще Аміни.
Дмитро
Хтось хвіртку тут замкнув... Не можна з саду...
Олена
Це зрадив хтось...
Дмитро
Ще хвіртка є одна...
Олена
Веди мерщій!
Дмитро
Ходім!.. Кущами пройдем...
Аміна
(виступає з-за кущів)
Стривайте-бо! Не поспішайтесь так!..
Ви думали втекти? Надію киньте!..
Все замкнено з усіх боків, і ви
Вже сидите у пастці, наче пара
Тих мишенят дурних. Чи добре ж те
Сальце, що вас привабило у пастку?
Олена
(тулиться до Дмитра)
Ой, хто ж оце? Вона?.. Вона?.. Скажи!
Дмитро
Еге, вона...
Олена
Пропали ж ми навіки!
Аміна
А правду ти сказала: ви пропали.
Куди беруть із пастки мишенят?
їх оддають котові, щоб поїв.
Є і на вас у мене кіт путящий,
Ось прибіжить,— я вас йому віддам...
Побачимо, що будете робити!..
А, зраднику! Ти думав утекти
І сподівавсь, що це тобі минеться?
Забув про те, як присягавсь мені!
Дак я усе те добре пам'ятаю
І муками згадаю так тобі,
Що будеш сам благати в мене смерті.
Дмитро
Віддай ключі!.. віддай!.. пусти мене!
Давай сюди, бо задавлю без жалю!
Аміна
То й задави!.. А лиха не минеш,
Вже он біжать, в саду вже гомін чути:
То з слугами баша —.узяти вас.
Чути гомін і як люди біжать.
Дмитро
(До Олени.)
І справді йдуть. Тепер нам край приходе.
Не минемо, Олесю, ми біди!
Олена
І вмерти я з тобою вкупі рада.
(Дужче тулиться до нього.)
ВИХІД V
Баша вбігає з слугами.
Баша
Що сталося?.. Аміно, що тобі?
Чого мене?... А це тут хто з тобою?..
Аміна
Це зрада тут!.. Казав, що бережеш
Мене, як світ своїм очам, а ось
Улізла вже сюди і чорна зрада,
Баша
Та зрадник хто ж? Де він?.. Не розумію
Аміна
Тебе й мене хотів невільник цей
Ізрадити: з чужинкою цією
Ізмовившись, він утекти хотів,
А може, ще й страшнішії заміри
Ховалися у зрадницьких серцях.
Баша
А хто ж вона? Неначе правовірна...
Аміна
Одежею така, а справді — ні,
І через те я так її боюся.
Баша
(До Олени.)
Хто ти? Скажи мені!.. Чого прийшла
До нас сюди? Які були заміри?
Дмитро
Ти не питай її, я сам скажу
По правді все, що думали зробити:
Хотіли ми втекти у рідний край.
Баша
А, клятії невірнії джавури!
Так зрадити хотіли ви? Гаразд!
Не будете ви зраджувати більше:
Я очі вам невірні повиймаю,
Щоб ви шляхів шукати не могли.
(До слуг.)
Візьміть обох, закиньте у тюрму.
Я їхати повинен вранці з дому,
Та скоро я вернусь кара вам!
Слуги
Бери!.. бери обох!.. А ну, ходім!..
(Хапають Дмитра й Олену.)
Дмитро
(пручаючись)
Ех, от якби та шабля у руках!..
Я б показав тобі, башо-катюго,
І панським псам твоїм, як козаки
Турецькії довбешки вміють сікти!..
Слуги виводять Дмитра й Олену.
ВИХІД VI
Баша
Що сталося — ніяк не розумію...
І звідки тут ця жінка узялась?..
А я таки перелякавсь: убігла
Оця дурна, зчинила галас, крик,
Що сталося тобі якесь нещастя,
Що хтось напав па тебе... я й побіг..
Ти заспокойсь, душі моєї квітко,
Невільників нікчемних ти забудь:
Ті пси уже в тюрмі тепер сидять...
Хотілося б мені, щоб од'їздивши,
Мою зорю спокійную лишити.
Аміна
Спокійною не можу бути я,
Коли навкруг усюди зрада тут.
Баша
Та де ж вона, та зрада, тут усюди?
Аміна
Чогось мені й невільника цього,
І отії чужинки дуже страшно.
Баша
Боїшся ти?.. чого ж?.. не розберу...
Адже вони в тюрмі, а як вернуся,-
Я голови звелю їм повтинати,
Коли вже так боїшся дуже їх.
Аміна
Щоб не втекли вони вночі боюсь
Та щоб чого лихого не зробили.
Поїдеш ти, зостанусь я сама
І мучитись сими думками буду.
Баша
Не можуть же вони втекти ніяк,
Бо мури тут такі, що їх пробити
Не здужає ніяка людська сила.
Аміна
То двері є — ті не такі міцні.
Баша
На дверях же замки міцні зате,
Та й варта ще їх добре берегтиме.
Аміна
Ох, я боюсь, боюся я чогось!..
Баша
А коли так, то зараз те зроблю,
Що намірявсь я згодом ізробити:
їх вивести звелю та у дворі
Їм голови скажу я потинати.
Як упадуть ті голови,— сама
Побачиш ти і знатимеш, що більше
Того, що так страхало, вже нема.
Ми зараз все це зробимо швиденько,
От тільки я скажу,— ти постривай!..
Аміна
(здригається)
Ні, ні!., цього не хочу я, не хочу!..
Я бачити не можу крові,— геть!..
Та й защо їм виймати очі з лоба,
Чи голови втинати?.. Защо це?
Що утекти на волю замірялись,
У рідний край? Зробив би так і ти,
Коли б ти був так, як вони, в неволі.
Не хочу я!., не хочу!., не роби!..
Ти чуєш же!.. Ні, ти мене не хочеш
І слухати!.. Тобі мої слова
Байдуже всі!..
Баша
Та не байдуже ж!.. Тільки
Не розберу ніяк, чого ти хочеш.
То кажеш ти, що так боїшся їх,
То не даєш, щоб я їх покарав.
Гаразд! Я так зроблю, щоб не боялась
І спала ти спокійно уночі:
Замкнути їх звелю двома замками
І принести ключі тобі. Сама.
їх, поки я приїду, берегтимеш,
А там уже я дам порядок їм.
Чи добре буде так? Чи будеш певна?
Аміна
Та буду вже.
Баша
Аллахові хвала!
Тепер піду і сам за всім догляну.
(Виходить.)
ВИХІД VІІ
Фатима
Навіщо ті ключі тобі здались?
Невже це ти і справді так боїшся
Беззбройного в неволі чоловіка
Із жінкою? Та чим вони страшні?
Аміна
(мовчить який час)
Чи справді я боюсь? Еге, боюсь:
Це ж добич та, що так її бажала!
Вона мені тепер є найдорожча
За все життя моє. А ні, не так:
У ній тепер усе моє життя.
Фатима
Що ж хочеш ти оце робити з ними?
Аміна
Робити що?.. Не думала про те.
Помщусь! А як — іще того не знаю,
Бо думала я досі про одно:
Щоб не втекли вони, щоб їх піймати,-
Тепер же час і помсту їм добрать…
А як,— скажи,— ти думаєш, Фатимо,
Як покара його за це баша?
Фатима
Та голову, чи що, йому зотнуть,
Чи геть йому повипікають очі:
Звичайно так бува рабам таким,
Що думали втекти. Це ще без тебе
У нас було... Тоді один тікав,
Дак випекли йому залізом очі
Розпеченим... А він, лихий, почав
Ганьбити так та ганити пророка,
То голову йому баша звелів
Одтяти геть... А одного на палю
Посаджено було,— дак давно той
Усе кричав...
Аміна
Ой страшно, Боже правий!..
(Мовчить.)
Ні, ні! Того він заробив і хай
Зазнає він!.. Мені він присягавсь
І зрадив він... додому утікав…
А що, коли б і справді пощастило?
Вернувся б він до рідної землі
І був би там щасливий... А скажи:
Так не було тобі, щоб поривало
Вернутися в свою країну?
Фатима
Ні!
Який же край мені за цей рідніший?
Я тут зросла і прожила ввесь вік,-
Про інше все уже давно забула.
Аміна
То правда: ти хотіти не могла…
А от йому — схотілось...