Ясні зорі

Борис Грінченко

Сторінка 2 з 8
Дивись, як ізрадів,
Мов батька стрів! А що тобі до неї?
Дмитро
До неї?.. Ні!.. Але вона — краса.
Панас
Дак що тобі?
Дмитро
Бо на світі утіха Великая — краса.
Панас
Яка краса?
Дмитро
Усякая: краса в блакитнім небі,
В зірках ясних, у запашних квітках,
пташиному в садочку щебетанні,
У личеньку дівочому, в піснях,
В степах-полях і вільних, і широких,
У Дніпрових безоднях у глибоких,
В порогах тих, що, наче звір неситий,
Ревуть і б'ють байдак ще недобитий.
Куди ні глянь,— усюди та краса,
Все повила — і землю й небеса.
Панас
А гарно, глянь!.. Оце ти розказав,
То бачу й я, що правда, бо краса
Є і в тому. Роздумавшись отак,
Побачиш ти, що Бог таки на світі
Все не на зле — на добре сотворив,
Не на лихо,— на втіху; то вже люди
І добре все на зле переведуть.
Дмитро
Так, бачите і ви красу природню...
І шанувать нам треба ту красу,
Хоч би в якій там постаті ні стала...
Чи піснею промовила до нас,
Чи квіткою, чи пишною блакиттю,
Чи вродою жіночою,— однак
її ми скрізь повинні шанувати.
Панас
Цього вже я не втямлю: небеса
Рівняєш ти до людської уроди.
З великої науки мабуть ти
У голову оце заходиш, хлопче?
Дмитро
Ні, шкоди тут з науки не було...
Бо до людей я не рівняю неба
Того, де Бог живе, а тільки ту
Блакить,що там сія вгорі над нами...
Панас
Не розберу тебе: раз кажеш ти,-
Неначе так, що й правда, подивиться,
А вдруге знов, то щось уже не те...
Ця панія таки собі вродлива,
Та нам же що до неї, як вона
Нам панія, ще й клята бусурменка,
Ще й зрадниця?.. Он знов ідуть сюди...
Дочисть отут, а я піду здобуду
Гострішої лопати, ніж оця.
А то таку чорти дали копистку,
Що не вшкрябнеш нічого, хоч покинь!
Виходячи, зустрівається з Халілем і нехотя штовхає його.
ВИХІД X
Xаліль увіходе.
Xаліль
Як смієш ти штовхать, гидотний псе?
Дивись, хто йде, джавуре кривовірний!..
Оце ж тобі! (Б’є.)
Панас
А щоб ти був пропав!
Дмитро
За віщо б'єш старого? Він не винен.
Хіба тебе штовхнути він хотів?
Xаліль
А, так!.. То на й тобі!
(Заміряється вдарити Дмитра, але той хапа його за руку.)
Дмитро
Стривай бо трохи!
Xаліль
Ти смієш так?
(Вирива руку й вихоплює кинджала.)
ВИХІД XI
Аміна з Фатимою ввіходять.
Аміна
Це що? В моїм саду
І ти людей наважився вбивати?
Xаліль
(спускає руку)
Він смів не дать ударити себе.
Аміна
А ти? ти смів отут буяти в мене?
Не смієш ти і увійти сюди!..
Віддай мені кинджал!
Тим часом Панас одводе Дмитра далі; спершу вони тихо проміж себе розмовляють, а наприкінці сцени з Халілем Панас виходе.
Xаліль
Навіщо?
Аміна
Дай же,
Коли кажу!
Xаліль
Моїй цариці я
Усе віддам... Віддає. Не слухатись не можу
Тебе…
(Аміна кидає кинджал у кущі.)
Чого ж ти кидаєш його?
Аміна
Бо щоб його закинуть тільки й здатний,
Коли в таких, як ось твої, руках.
Xаліль
Не будь така до мене неласкава!
Я випадку того давно шукав,
Щоб слово те сказать тобі, що зараз
Наважився промовити... Одна
Моїй душі утіха ти й кохання...
Аміна
Нікчемний, геть! Ще слово хоч одно,-
І знатиме баша, що ти промовив!
Xаліль
Ну, я мовчу... Але, Аміно, знай:
Колись таки мене ти будеш слухать,-
Тоді усе, що хочу, я скажу...
(Виходить.)
ВИХІД XII
Аміна
Нікчемний!.. Він до мене про кохання
Насмілився казати!.. О, гидкий!..
Фатима
Та заспокойсь! Що ж він зробив такого?
Аміна
Мовчи! Я вже тобі казала й знов
Ще раз скажу, але уже востаннє:
Не згадуй більш про його ти мені,
Коли мою ти хочеш ласку мати!
Фатима
Не буду вже...
Не гнівайсь тільки так!
Аміна
І як він смів звести на мене очі?!
(Обурена ходить який час по стежці туди й сюди, а тоді відразу повертається, підходить до Дмитра й стає перед їм.)
Невільнику! тебе я першу тут
Не бачила: ти мабуть тут недавно?
Дмитро
Ще й дня нема.
Аміна
А, так... нема і дня...
Тим я тебе й не помічала перше...
А звідки ж ти? з якої ти землі?
Дмитро
З козацької землі... З землі тієї,
Де через вас багато сліз лилось.
Аміна
Лилося сліз багато через мене?
Дмитро
Ба ні, не так!.. Лилося через тих,
Що ордами на край наш набігають,
Плюндруючи, у бран людей беруть,
Та через тих, що в їх людей купують
І на рабів їх повертають тут.
Аміна
Хіба рабів не можна купувати?
Дмитро
А що ж у нас є ліпшого на світі
За ту святу, над все найкращу волю?
Хто відніма добро це у людей,-
Найбільший той єсть лиходій, злочинець.
Аміна
Чи ба, який!.. Якби оце баша Почув, то він...
Дмитро
То що? Нехай карає!
А правда все ж у мене, а не в його.
Коли ж і ти так думаєш, як він,
То хоч краса і пишная у тебе,
Та з правдою вона не поєдналась.
Аміна
Невільнику! не забувай, що я...
Що кажеш ти... до панії своєї...
Дмитро
То краще я мовчатиму тепер
(Починає робити.)
Фатима
Його словам ти не дивуйся, пані,
Бо в тій землі козацькій всі такі:
Ані раба, ні пана в їх немає;
Це чула я багато вже разів,
Як з бранками-козачками чимало
І часто я балакала… від їх
І мову їх навчилась розуміти.
Аміна
(До Дмитра.)
Скажи мені, чи є сади у вас?
Дмитро
Колись наш край увесь як сад той цвів,
Як пишний сад великий та багатий,
І дивною красою всіх тоді,
Мов чарами, приваблював до себе,
І раєм був, чи міг би бути він.
Та іншиї часи прийшли до його,
Зустрілася його недоля зла,
Тяжке-важке на його лихо впало,-
І пишний сад посохнув та зів'яв,
Долина сліз із райської долини
Зробилася,— такий мій рідний край!..
Але садів таких, як цей, чимало
Зосталося в моїй землі й тепер,
І так, як цей, чи краще, процвітають.
Аміна
А в тебе був у ріднім краї сад?
Чи вмієш сам ти саду доглядати?
Дмитро
Любив сади я змалку і умів
Кохати їх і добре доглядати.
Аміна
Коли це так, то я тебе звелю
Настановить доглядачем над садом
Оцим моїм,— його ти доглядай.
Чи догодиш мені ти їм,— побачу.
Дмитро
Похилий раб повинен догожать.
Аміна
Не через те... а просто так... я хочу...
Дмитро
Так через те хіба, що ти — краса?
Аміна
Зухвальний раб! З таким, як ти, не можна
І розмовлять! Фатимо, ну ходім!
(Повертається і хоче йти.)
ВИХІД XIII
Доглядач
(надходячи здалека)
Чи чуєш! гей! Чи вам позакладало?
Іди сюди! Каміння тут носи!
От, клятий рід!..
Фатима
Іди, гука доглядач! Чого ж стоїш?..
Щоб лиха не було!
Дмитро
Та ось же йду!.. Зробитися з людини
Твариною!.. Треклятеє життя!..
(Виходить.)
ВИХІД XIV
Аміна
Як сміє він так говорить зо мною!
Фатима
То що хіба? Але ж бо він тобі
Негарного тут не сказав нічого.
То він красу твою так похвалив.
Не дурень він, то й розбира, де гарне.
До того ще й з обличчя — бач, який:
Хоч у латках, змарнілий у неволі.
А тільки глянь, то зараз так і вздриш,
Що красень він. А очі так і сяють —
От як зірки ясні на небесах,
Та так собі і зазирають в душу!
Аміна
Ти хвалиш так його, немов би ти
У його вже і закохалась палко.
Фатима
Хто — я?.. Авжеж!.. Минулося давно!..
А що таки його кохати можна,
То правда це.
Аміна
Його кохати? Ні!
Фатима
А чом же ні? Що раб він, те байдуже:
Чи раб, чи пан,— коханню те дарма.
І він ось раб, а завтра викуп прийде
За його звідки, з їхньої землі,
І буде він не раб, а вільний знову.
Аміна
Хіба вже йде за його викуп? Де
Ти чула це? І скоро має бути?
Фатима
Hi, це я так...
Аміна
А, так...
Фатима
Я про кохання...
Аміна
Обридла ти мені з оцим своїм
Коханням! Все одно й одно торочить!..
Така нудьга!
Фатима
Дак що ж робити нам?
Давай співать, чи грати, чи купаться...
Аміна
А хай йому!..
Фатима
Ходімо до ставка!
Аміна
А правду ти казала: в його очі
Такі ясні!.. палкі!.. Як гляне він,
То так немов... О, як мені увіривсь
Оцей Алі!.. Як докуча!..
Фатима
Аллах!..
Та не кричи! Тут люди скрізь,— почують.
Аміна
Геть одчепись! Хоч буду вже клясти,
Коли нічим запомогти не можу!
Фатима
Та скільки хоч кляни і все роби
Що хочеш ти, та тільки стиха, нишком.
Так, щоб ніхто й подумати не міг.
Аміна
І буду я робити — от побачиш!
Ой, Боже мій! яка нудьга безмірна!
Так хочеться чогось мені... кудись!..
Якби були у мене дужі крила,-
Ох, як би я полинула!.. туди,
Де вільно всім що схочуть, те робити,
Де ні рабів немає, ні рабинь…
З-за дерев чути, як співає Дмитро:
Стоїть явір над водою,
В воду похилився;
На козака пригодонька,-
Козак зажурився.
Не хилися, явороньку,-
Ще ти зелененький;
Не журися, козаченьку,-
Ще ти молоденький!
Не рад явір хилитися,-
Вода корінь миє;
Не рад козак журитися,
Та серденько ниє.
Ой поїхав на чужину
Козак молоденький;
Оріхове сіделечко
Кінь вороненький.
Ой поїхав на чужину
Та там і загинув,
Свою рідну Україну
Навіки покинув...
Аміна
(прислухалася, а потім):
Хто це співа?
Фатима
З невільників якийсь…
(Розхиляє кущі і дивиться.)
Та цей новий...
Аміна
(мов до себе)
Давно уже не чула
Своїх пісень!.. Усе чужі навкруг...
Чужі пісні, чужії люди... Боже!
Чого ж вона, ця пісня, серце рве?
Малою ще... я чула там її...
Серед садків... де батько й ненька рідні...
Забула їх... цуралася...
Фатима
Кого
Цуралася? Що ти таке говориш?
Не розберу...
Аміна
(так саме)
Ні, не цуралась, ні!..
А тільки так... Як серце заболіло!..
Фатима
Та що тобі? чого ти так...
Аміна
Нічого!..
Ой, Боже мій! навіщо він співа!
Навіщо він нагадує минуле!..
(Виходить.)
ВИХІД XV
Фатима
(сама)
Щось їй таке подіялось... А ну,-
Чи не його накинула ти оком?..
Так я зведу докупи вас,— тоді,
Що схочу вже, то те й зроблю з тобою:
І золото, й дарунки — буде все!
Я знаю це,— вже ти мені не перша...
От тільки те, що страшно тут баші...
Ну, та дарма!.. Я бачила й страшніше!..
(Виходить.)
ВИХІД XVI
Дмитро й Панас приходять і починають робити; ще кілька невільників стають до роботи віддалік окремою купкою.
Панас
Коли б уже обід той швидше був,
То б одпочив!
Невільник
А що, втомились, діду?
Панас
Таки втомивсь!.. Сіпака-бусурмен
Усячину вигадує на втіху
Собі, а ги — роби! От і тепер:
Ще тут квітки садити загадала!
Невільник 1
Сама взяла б та й посадила їх,
Коли вже їй так дуже заманулось.
Невільник 2
Це панія? Ну, ця посадить!., так!..
Дмитро
Та де і нам ще невелике діло.
Панас
Ото ж хоч це мале та й зробить хай!
А то все нам на їх, чортів, робити!
Дмитро
Чи тут вона давно... в цього баші?
Панас
А враг те зна!.. Мені про це байдуже!
Дмитро
Щасливий він!
Панас
Таке!.. Чого це так?
Дмитро
Того, що є така краса у його.
Панас
Ну, хлопче, ти й охочий до жінок!..
А що — тебе киями товариство
Не парило, як ти у Січі був,
За те, що ти скакав моторно в гречку?
Дмитро
(сміючись)
Не парило, бо й ні за що було.
А що це вам таке здалося, діду?
Панас
Та бач...
1 2 3 4 5 6 7