Сонячний промінь

Борис Грінченко

Сторінка 4 з 28

Уся громада гуля! Обчество!.. Падлець, такий син Семен Олексійович, падлець: таки викрутив обчественну землю. За те погуляєм!.. Є!..

П'яний поточився і впав: Марко пішов швидше далі. Він зрозумів, що се була громадська гулянка, що Семен Олексійович видурив у мужиків за горілку громадську землю. В цьому селі була не одна громада, а аж три — тим-то гуляла тепер тільки та, що "пропила" землю, а інші мусли пити за свої гроші. Мабуть, такого добродія, що пив за свої гроші, Марко й стрів, трохи відійшовши від шинку. Чоловік, п'яний, як земля, сидів долі. Біля його стояла жінка і тягла його, кричачи:

— Уставай, проклятий! Уставай, іроде! П'янюго!

Чоловік силкувавсь устати, але не міг. А жінка все тягла його і все кричала плачущим та злим голосом:

— Падло п'яне! Усе попропивав!.. Одягтися ні в віщо! Їсти нічого! Нащо ти пшеницю одніс у шинк? Ажилєтка де твоя?

— П... пропив!.. Штурма Шимильов гуля! Бережись!..

П'яний простяг кулак і хотів скочити з долу, але впав зовсім і ту ж мить захріп.

Марко пішов швидше...

А тим часом уже вечоріло. Сонце сідало за високу скелю, що була по той бік річки, проти слободи, і останнім промінням золотило слободу. Вечірня прохолода починала віяти навкруги. Марко повернув додому.

Але йому не хотілося проходити знов тією ж улицею. Він звернув у провулок, і тоді пішов низом поза селянськими городами. Не поспішавсь додому, а йшов тихо, думаючи про те, що довелось йому побачити. Несподівано почув голоси: за тином стояли два парубки і розмовляли, не бачачи Марка.

— А давно ти до неї ходиш? — питавсь один.

— Та всю зиму.

— Чого ж ти бросаєш?

— А ну її к чорту — ще дитину приведе!

— Боїшся, щоб на тебе не сказала?

— Кат її бери — хай каже! Хіба мені що? Мало я перевів?.. А так... увєрилась!..

— А я ще до своєї поки походю...— відмовив перший.

Парубки розмовляли й далі, але що саме, Марко вже не чув,— він проминув їх.

Уже зовсім смеркло. На селі посвітилися. Парубки й дівчата дужче заспівали. Деякі гурти співали так близько, що Марко розбирав слова. З одного краю чулося:

Ой ти, Ваня, ти разсукин син такой!

Де ти, Ваня, сюю ночку ночувал?

Чи у карту, чи в ігранти прогулял?

Чи у Каті на перинах пролежал?

А десь тоненькі дитячі голоси, триндикаючи до танців, приспівали:

Улюбився-урєзался!

Бил би ножик,— зарєзался!

Давай ножик, погастрєй,

Зарєжуся паскарєй!

Марко вернувсь у свою хату похмурий та замислений. Все, що він бачив, уразило його та ще й дуже погано. Важкі думи опанували йому голову. Він почув потребу щиро з ким поговорити і сів писати листа, до свого друга Семена Лісовського. Списав йому всі сцени, які сьогодня бачив, а наприкінці додав:

"Я зовсім не того сподівався. Досі я уявляв собі простий народ так, що він заховав у собі наш національний скарб — нашу мову, звичаї, поезію. Але замість поезії я почув "Іс трахтира в погрібок", замість щиро народньої мови — ламану мішанину. Про звичаї не знаю, але все, що бачив, доводить, що й вони не вдержались. І цей шинок, і ця розмова парубків про дівчат, і ці дівчата, що співають таких пісень... Сумно, Семене, сумно! Може, хоч у тебе є що відрадніше — розваж!.."

Другого дня, прийшовши до обіду, Марко побачив нову людину. Се був гість, Яків Петрович Голубов. Батько його, захожий москаль, колись ганяв з України на північ гурти, а далі так розжився, що міг купити в українських степах більш як тисячу десятин землі, тоді дуже дешевої. Сам господарював мало, а більше наймав землю за гроші людям і добре з них брав. Помалу прикупав ще землю. Син Яків, одинець, спершу мав був допомагати батькові, навчившись трохи письма у якогось дяка чи солдата. Але ж далі побачив старий Голубов, що освіта дає змогу ширше розсувати руки, далі їми сягати, хапаючи та тягнучи до себе в кишеню, й він оддав сина до гімназії, а потому, як той схотів, і до університету. Син вийшов відтіля "паном" на всі боки і, одержавши незабаром після батька чималу маєтність, осівсь там та й почав хазяйнувати. А проте він не запакував себе на селі: гулящого від господарювання часу жив у місті, любив бувати поміж людьми, любив веселе панське товариство, не цурався й книжки, люблячи найбільше сьогочасних французьких натуралістів, і в інтимному гуртку казав, прицмокуючи, про "Нану":5 "Се книжечка дак так!" Одягавсь пристойно, був з себе непоганий і подобався жінкам, з якими вмів розмовляти весело й дотепно про всякі дурниці. В поважнішому товаристві любив критикувати літературу та вмілість, говорити про психологію та політику. Серед панства, хоч і не найвищого, його залюбки приймано; та й більше панство не цуралось його і саме ось через що. Перенявши від батька та поліпшивши його систему хазяйнування, він зумів так гарно господарювати, що вже купував нових тисячів зо три десятин землі, а його гроші часто йшли на позички панам; зовсім зрозуміло, що чимало панів Голубов мав векселями у себе в руках — то мусили такі приймати його за знайомого, хоч би й не хотіли. Городинський теж щось йому винен був, і хоч пані Городинська часом і щулила якось особливо очі на Голубова, але се тільки тоді, як він не міг того бачити; знала, що без його не обійдешся, бо їх хоч і чимала маєтність була заставлена та й перезаставлена вже по банках.

Маркові трохи не сподобались його хитрі та швидкі очі,— з їх визирав крамарчук. Але взагалі з погляду се був освічений чоловік — гарно вбраний, з гарно підстрижекою русявою борідкою, з викоханим чепурним обличчям. Посідали за стіл, почалася гуртова розмова. Тільки пан Городинський, завсігди балакучий, тепер чогось супився. У його трапилась суперечка з людьми, він не міг її ніяк забути і нарешті таки не втерпів і розповів усім.

— Подумайте, п'ять десятин найкращої пшениці витолочили падлюки! Сьогодні волів заняв,— прийшли, говорять: — Оддайте! — Оддайте! — І такі вже ласкаві та ввічливі!.. Ні, брешете,— заплатіть мені за п'ять десятин пшениці!

— Заплатять вони вам! — обізвавсь Голубов.— Хіба ви не знаєте цього хамства: вони раді б інтелігентну людину з'їсти! Хіба для їх істніє власність? Вони тільки свою власність уміють поважати.

— А панської — ніколи! — перепинив Городинський.— Се правда. Ми і мужики — се два вороги. Мужик вишукує всякої змоги одурити, обікрасти, підвести під монастир пана.

— Невже так? — спитався Марко.

— А ви ще не знаєте? — повернувсь до його старий Городинський. — Ви ще не знаєте цих мошенників? Та знаєте ви, що у мене, відколи я господарюю, ще не було з їми умови, яку б вони цілком, так, як треба, додержали.

— То нащо ж ви з ними маєте діло? — спитався Марко.

— Як — нащо маєте діло? — здивувавсь пан.— Треба ж мені хазяйнувати, треба ж із чогось жити!

— Виходить, що ви все ж користь од їх маєте?

— Вже ж маю! Нащо ж би я й клопотався з цими падлюками! Але коли робиш діло, то роби чесно, а не щоденне одурювання!

— Вибачайте, ви бували коли на селі? — спитавсь у Марка Голубов.

— Бував, але дуже на короткий час.

— Шкода, що ви не були довше та не господарювали самі,— тоді ви знали б що це за цяці. Їм нема ні законів, ні релігії — нічого святого. Се не люди, а свині!

Кров спалахнула в Марка, як він почув цю образу, кинену на його народ. Але він здержавсь, та ще до того тут пристав до розмови Іван Дмитрович.

— Я цілком згоджуюся з вами,— промовив він до Голубова. — Я давно вже думаю про се і дійшов укупі з найкращими адміністративними розумами в Росії до тісї думки, що тут треба якнайшвидше запобігти лихові...

— Та цим же ти запобіжиш? — перехопив старий Городинський.

— Ось,— протяг далі спокійно та поважно син,— я зараз скажу. Мені здається, що лихо в тому, що мужик живе не під законом,— його життя, його діяльність не зрегульовані. А се повинно бути. Повинна бути така адміністраційна система, що не дозволяла б мужицтву хитатися туди й сюди і в дрібницях регламентувала б масову роботу: щоб за погане хазяйнування, за пияцтво, за лайку, за мошенництво, за неходіння до церкви, за неповагу до старших і за всякі такі ікші мужичі провини була зараз кара і щоб та кара завсігди висіла над мужиком, не дозволяючи йому відхилятися набік.

— Справді? — спитався Марко. — І се тільки мужикові? А чому ж, коли так, і не панові? Адже й пани винні в тому.

— Чому? — жваво обізвався Голубов.— Тому, що люди поділяються на дві частини — ні, "стани" — ні, бо ся річ тільки послідок тієї чи іншої державної системи, а я кажу про те, що єсть послідком соціально-економічних обставин,— поділяються на дві частини: освічених або тих, що порядкують, та неосвічених або тих, що працюють. Се закон життьовий, й його ніщо не зсуне. І закон цілком правдивий: на те, щоб процвіла культура, цивілізація, треба, щоб нерозвита маса давала свою мускульну працю. Але ми тепер бачимо, що ця маса нехтує своїми обов'язками і тим шкодить культурі. Мусимо, отже, запобігти цьому лихові, присилувавши її.

— Я додам ще одно,— почав знову Іван Дмитрович,— а саме те, що така система мала б ще й іншу вагу: вона виховувала б масу в потрібному напрямку, робила б з неї гарну дисципліновану робочу силу.

— Себто,— сказав Марко,— ви хочете виховувати народ так, як виховують воли чи коні?

— Чому ні? — зовсім спокійно відмовив Іван Дмитрович. — Дарвін6 довів, що закон для звірят і для людей один. Чому ж нам систему виховання звірів не перенести на темну робочу масу? Вона ж у посуванню наперед цивілізації відограє таку ж ролю, як робоча товарина у нашому господарстві.

— Ні,— озвавсь пан Городинський,— може, твоя система й гарна, але всі ваші системи,— бачили се ми добре за останні часи,— ні до чого не доводять. Волію вже старе кріпацьке право. То так система була! Система слухняності!

— Ах, папа,— ну хто ж тепер може думати про кріпацтво? Се тепер дико! Я кажу, що, зовсім одкинувши ті застарілі форми, можна спорудити таку нову...

— Що вона буде гірша від старої? — перепинив Марко. — Я не розумію тільки одного: як може людина казати про другу людину, що її можка виховувати як коня або вола!

— Я теж цього не розумію! — почувсь зненацька Катеринин голос.— Я згоджуюсь, що мужики не здатні до такого життя, як ми, освічені люди; але все ж вони — люди!.. Чому ж, коли так, не вести їх і на заріз?

— Ah, mon Dieu! Нащо так гаряче? — озвавсь сміючися брат.— Заспокойся, ніхто не буде мужиків різати, а кажуть тільки про те, щоб зробити їх здатними до роботи на освічений клас, що дає всьому порядок.

— Та яке ж право маєте ви се робити? — палко спиталася Катерина і її блискучі очі стали ще блискучіші, а щоки так і зачервонілись.— Мужики також люди!

— Такі ж, як і так звана інтелігенція! — додав Марко.— В цьому я зовсім згоджуюсь з вами, Катерино Дмитрівно, і тільки мені здається, що ви помиляєтесь, вважаючи народ не здатним до культури та просвіти.

1 2 3 4 5 6 7