Марко знав, що клапоть землі, з якого опікун присилав гроші Семенові і його сестрі-гімназистці, був невеличкий і гроші висилано скупо,— тим і спитав:
— А як тих грошей не стало?..
— Еге, їх не стало... Тоді я став бігати щодня вранці на лекцію.
— А далі що?
— А далі нічого, бо я й справді зараз піду на ту лекцію, а ти спи... От я дурна тетеря!..— скрикнув він на Марка.— А чом же ти не кажеш, що тобі нічим буде жити?
— Та в мене є зароблених тридцять рублів — я не тратив.
— Ну, ті потратиш і потім. А тепер треба нових грошей. Ти щасливий, бо гроші самі вже стрибають тобі до рук. Один знайомий чоловяга кликав мене вчити свого сина. Та мені й однієї лекції досить. Ergo,— бери бриля, та йди зо мною, і будеш мати діло з Самсоном Павловичем Ловченком та з його сином-гімназистом.
— Се добре! Але чи не дуриш ти мене, Семене? Може, ти взяв би цю лекцію сам, а тільки поступаєшся мені? Ти знаеш, що це вже було одного разу.
— Хомо невірний! Глянь на сей папірець — у йому написано те, що я казав,— я мав би його віддати, якби Ловченка не було дома.
— Ну, вірю. Спасибі!
— Бери бриля!
Ловченко жив недалеко, і Семен швидко погодив з ним Марка. Тоді Семен лішов на свою лекцію, а Марко на місто. Насамперед побіг по книгарнях подивитися, чи нема яких новин літературних. Перекопав усе, що було, і знайшов тільки два погані водевілі, що їх прочитавши, довго потім сердився. Забіг і до бібліотеки прочитати нових часописів; забіг до одного товариша і на обід вернувся додому.
— Де ти так довго блукав? — скрикнув йому назустріч Семен.— Їсти хочеться, аж шкура болить!
— Здоровкався з містом,— одмовив Марко.
— А це що? — згукнув Семен і аж під ніс підставив Mapкові новеньку вкраїнську книжечку, що ще пахла друкарською фарбою.
— Се де ти взяв? — спитався Марко, розгортаючи брошурку.
— Де! Се нашого гурта перше видання — тільки-тільки оце видруковано, так один примірник узяв з друкарні.
— Та ти ж казав, що першу книжку тільки читатимуть завтра!
— А, який ти нерозумний! Як ти не можеш зрозуміти, що я автор тієї книжки, що завтра читатимуть, що се моя перша книжка — чи міг же я, кажучи про неї, пам'ятати про ту, що була попереду? Та й нарешті я несподіванкою хотів тебе звеселити.
— За несподіванку дякую, та ще до того й книжка на погляд мені подобається. Чому безавторня?
— Вчитель писав — боїться.— Семен сказав прізвище і додав:
— Але ти подумай тільки про те, що се перша праця нашим коштом і, якщо Бог дасть, то сих праць буде багато, багато, багато!.. Еге, багато, коли... Знаєш,— як тільки врадили товариство, то за перший місяць мало не всі віддали гроші, а за другий,— хоч його вже й половина минула,— мало не всі не віддали. Ну, я ж їм!..
— Ге! Ти вже, здається, й до репресій берешся?
— Ще й як!.. Стривайте, дайте мені тільки попоїсти, то я ще не так забалакаю, а то я тепер охляв. Марто! Марто! — загукав він.— Та давайте їсти, бо помремо з голоду!
— А мені що до того! — озвалася з сіней Марта.
— Як то — що до того? Ви ж будете винні, бо через вас же помремо! Вас тоді на Сибір зашлють!
— Оце мені лихо з вами! — сміялась моторна молодиця Марта, несучи на стіл страву та весело поглядаючи на Семена.— Треба вже чогось вам дати їсти.
— Не чогось, а доброго та ще й багато! Давайте, давайте лишень, що там наготували ви сьогодні з своєю господинею! — скрикнув Семен і зараз же заходивсь коло борщу. Але виївши кілька ложок, він кинув їсти і почав пильно придивлятися до Марка.
— Чого ти так на мене дивишся? — спитався той.
— А чого ти такий змарнілий та наче сумний?
Досі Марко з Семеном жили щирими товаришами, не ховаючи один од одного ні думок, ні грошей. Але тепер у Марка було таке на серці, що він не зважувавсь розповідати про його нікому. Він помовчав трохи і відказав:
— Розумієш ти, єсть такі речі, що про їх несила говорити, принаймні зараз?
— І твоя річ така?
— І моя. Трапилось таке... тяжке дуже... Розумієш ти мене, друже? Не гніваєшся, що не кажу?
— Ах ти дурне, дурне! — промовив Семен, хитаючи головою та з любов'ю дивлячись на Марка своїми добрими очима. — А що ж, хіба краще було б, якби ти одбріхувавсь та сказав, що нема нічого? Та мені хочеться тебе поцілувати за щирість, і я й зробив би се, якби мої губи не були в борщі!
Другого дня надвечір Марко з Семеном лагодилися йти до старого Овсієнка,— у його повинні були зійтися й інші земляки, щоб послухати Семенову книжку.
— А знаєш що? — озвався Семен, виходячи на вулицю. — Зайдімо ми до Шкляренка — мені хотілося б прилучити його до нашого гурту.
— Якого се Шкляренка? — спитався Марко.— Того, що етнографічні матеріали колись друкував?
— Та до його ж. Він тут живе, і я оце недавно з ним познайомився. Цікава людина. Ти знаеш, він, скінчивши гімназію, не записався до університету, а пішов у вчителі на село, бо справа народної просвіти не дожидатиме, поки він скінчить університета. Вибув щось років з дев'ять учителем, зібрав силу лінгвістичного та етнографічного матеріалу, друкував його, хоча з своїм ім'ям мало. Зрозуміло, як йому доводилось жити: і тепер у нас школи гарні, а тоді — років перед п'ятнадцятьма,— ще кращі були. Натерпівся він там лиха чимало, а наприкінці й без заробітку лишився за те, що, вчивши в школі, вживав і вкраїнської мови... Довго тинявся без посади, бідуючи, а тепер має приватну роботу. Адже цікава людина?
— Цікава.
— Але він ще тим цікавий, що страшенно тепер обурений проти всіх земляків.
— Чого?
— Та ось послухаєш його самого, бо оце вже ми дійшли до його.
Вони увійшли в двір і постукали в двері в невеличкому будинкові. Одчинив двері сам Шкляренко.
— Приймайте гостей, Максиме Кириловичу! — промовив до його Семен.
— Просимо! — відмовив коротко Шкляренко і повів їх у свою хату.
Він наймав одну хатину, де тільки було ліжко, стіл, три стільці, шафа з книжками, по стінах два-три вкраїнських малюнки та Шевченків портрет. Сам Шкляренко був у дуже простій одежі. Се був чоловік середнього зросту, але в плечах широкий — видко було здорову силу; худе, але чимале обличчя було виразне та енергічне, з молодими очима та з великими темними вусами; високий випнутий лоб нагадував пpo упертість.
Семен познайомив Марка з Шкляренком.
— Прошу сідати! — промовив той і в його голосі Марко почув якусь нотку — чи то невдоволення, чи то роздратування.
— Ми оце до вас, Максиме Кириловичу, щоб ви йшли з нами,— заговорив Семен.
— Чого і куди?
— Та до Овсієнка ж! Будуть гризти мою душу, дочку мою, мою книжку нехтувати.
— Не варто й ходити.
— Чому?
— Бо однак нічого не буде з тих заходів.
— Отже, видруковано вже одну книжку.
— То випадком, а потім усе діло скаламутиться.
— Та чого ж так?
— Бо всі українофіли або ледарі, або падлюки!
— А мене ж та себе до яких ви лічите? — спитавсь усміхаючись Семен.
— Хотів би до перших,— озвався зовсім поважно Шкля— ренко,— а проте — не знаю.
— Чи не занадто ви суворі, Максиме Кириловичу? — спитався Марко.
— Маю підстави. Років з двадцять п'ять товчусь поміж земляками — знаю багато їх. І завсігди бачив одно: справа починається широко, тягнеться вузько і кінчається нічим. Винятки з правила бувають, але се правило. Гляньте на літературу — хто робить? Півтори людини, а всі останні леда— рюють, хоча могли б багато і дуже багато робити. А як видавати доведеться, та книгар часом не візьме, так пошукайте тоді видавця! Ніхто копійки не дасть, а в нас є земляки, що мають сотні тисячів і кричать про свою любов до України! Так буде й з вашим гуртком... Ви гляньте — ми досі не маємо навіть виданнів творів своїх кращих письменників, не маємо книжок для народу!..
— Але ж ви знаете: обставини від нас незалежні...
— А чого ж сиділи дурно тоді, як не шкодили ті обставини? Може, якби тоді робили добре, то тепер не було б і "обставин". А, ледарство!.. Недбальство!..
Шкляренко казав палко, голосно, за малим не кричачи, і в його тремтячому голосі чути було злі сльози. Видко було, що людина мучилась над тими думками довго і намучилась дуже; видко було, що все це займа її душу зглибока.
— Тяжко, але правда,— згодився Марко.— Багато гріхів на нашій інтелігенції.
— Наша інтелігенція! — знову заговорив Шкляренко. — Де вона? Вона не знає своєї мови, вона не має своєї сім'ї, вона тільки про свято, вряди-годи згадує Шевченка чи яку пісню,— бо вона іншим живе!.. А чи є хоч крихта солідарності серед нашої інтелігенції? Ся наша повсякчасна гризня, повсякчасна колотнеча!.. Почування спільноти, громадянства — де вони в нас? Тільки особисте на першому плані, тільки моє я, а начхать мені на громадське добро!.. А як ми шануємо своїх талановитих людей, нашу славу, гордощі? Наші письменники померли б з голоду, якби не сиділи по канцеляріях, наші композитори, наші маляри,— вони марнують свій талант, свій час на біганину по приватних лекціях, на... Ех!.. А наше зрадництво падлюшне!..
— Стривайте, Максиме Кириловичу,— перепинив його Семен,— хіба ж се спеціально наш продукт?
— Звісно, і в інших є... Але ж де було стільки Барабашів, Адамовичів, Брюховецьких?31
— Але ж ви забуваєте обставини...
— Не забуваю,— од їх починаю, завсігди їх на увазі маю!.. Але де більше перешкод, там треба й більше сили виявити. А ми на шеляг її виявляемо. І не через те, що нема! Є вона, та йде на чорт батька зна що!
Шкляренко нервово заходив по хаті, кусаючи губи.
— Знаєте,— промовив він, трохи заспокоївшись,— оце лежу я іноді вночі та й думаю: Господи, сотвори чудо! Бо тільки так і може що зробитися.
— Ні,— озвався Марко,— я з вами не можу згодитися. Усе погане, що ви показали, є, і це все правда. Але ж не саме погане. Є таке, що навіває на душу надії.
— Що ж воно таке? — спитався Шкляренко, зупинившись та глянувши на Марка.
— Є люди, що віддають своє життя на працю... Я вам міг би сказати кілька йменнів, і ви повинні будете схилити перед ними голову, бо це "сіль землі" нашої. Їх небагато — се правда,— та коли ж і де їх було багато? Але діло, що нони роблять, не вмирає і не вмре. Єсть борці! Єсть!
Марко говорив се щиро, палко. Шкляренко мовчки дивився на його.
— Бажав би, щоб ви були праві,— промовив Шкляренко, як Марко змовк, і в його голосі задзвеніла якась інша, люб'язніша струна.— Мені так здається, але, може, я помилився, бо я багато злував...