Все, що він думав досі, мов повилось у голові якимсь туманом, одійшло кудись далеко-далеко, а насамперед стало одно — бажання бачити, її, бажання бути з нею.
Вона почула його і підвела голову. Побачила його очі, втуплені в неї, і встала з поручат. Марко мовчки зійшов на ганок.
— Доброго вечора! — тихо сказав він. Він завсігди казав се привітання по-вкраїнському, і Катерина любила його чути.
— І вам...— одмовила вона так саме тихо і знов сіла на поруччя. — Я рано прийшов до чаю...— промовив Марко і сам не знав, нащо він се сказав.
— Еге, наші ще в саду...
Розмова увірвалась. Катерина сиділа на поручатах, схиливши голову. Марко стояв біля столу, поклавши руку на стілець. Катерина чула, як у неї затріпалось у грудях серце, і зрозуміла те саме, що й Марко. Вона зрозуміла, що любить його, зрозуміла, що доля звела їх навіки, і вона дожидалась. Дожидалася кінця, того слова, що скаже Марко, як схилиться перед її вродою, як положе їй до ніг свою молодість, вроду, розум...
А Марко стояв і чув, як туманіє його голова.
— Неси скатерть стіл накривати!
Се кричав слуга, йдучи на ганок. Катерина сердито встала з поручат і пішла в свою хату. Марко теж не зоставсь на ганкові і пішов геть.
Другого дня після обід, сидячи в своїй світлиці, побачив Марко, як під панський рундук під'їхав Голубов. Відколи трапилася в його суперечка з Марком, він досі ще не був тут. Марка трохи здивувало, що він поспішився приїхати у будень. А проте він про його зараз же забув за роботою.
А Голубов тим часом уже сидів у вітальні з старим Городинським та з Іваном Дмитровичем, розмовляючи про те, то про се. Але видко було, що він має щось інше на думці. Нарешті байдужим голосом він сказав, усміхаючись:
— Одначе ваш студент дуже червоний.
— Як-то? — залякався пан Городинський.
— Свої хохломанські думки тут ширить. Збира селян і чита їм свої хохлацькі книжки про Україну, про гетьманів. Мета, звісно, та, щоб підбурювати народ проти уряду, ваблючи його вільним гетьманством.
— А ви не помиляєтесь, Якове Григоровичу?
— Та не помиляюся ж, кажу! Я недавнечко наняв з вашої слободи наймита — солдат, розумний такий. Він і розказував, що тут у вас читання, і що він не схотів слухати, а інші хотять. Я випадком почув сю розмову і розпитався про все.
— Погана річ! — промовив Іван Дмитрович.
— Чортзна-що таке! — скрикнув старий пан Городинський.— Мені, як по правді сказати, давно хтось казав, що він там щось чита, та я не зважав на се. Та в чому тут сила?
— В тому сила,— докірливо сказав Іван Дмитрович,— що ся українофільська пропаганда дуже небезпечна... і через те суворо заборонена...
— Я радив би вам,— почав знову Голубов,— подати зараз же звістку хоч становому.
— Ну, се вже вибачайте! — скрикнув сердито пан Городинський. — Ще поліцію в свою господу наведу! Уже коли що там є, то гроші в зуби та й марш! — хай собі їде, куди хоче. Хоча, кат його зна,— може, там нічого й не було!
— А, ні! — відмовив Голубов і почав знову розказувати, що він випитав у свого солдата, добре докладаючи свого... З його оповідання Марко виходив страшенно небезпечним чоловіком.
Марко ще сидів над своїм зшитком, як почув за дверима молодого Городинського голос:
— Можна увійти!
— Просю! — відмовив Марко, встаючи та дивуючись тим одвідинам. Іван Дмитрович увійшов урочисто та поважно. Од його постаті так і пашіло величністю.
— Вибачайте,— промовив він повагом,— що потурбував вас.
— Сідайте, будьте ласкаві,— попрохав Марко.
Іван Дмитрович сів, положивши свій панамський бриль на колінах. Марко сів проти його. Іван Дмитрович трохи посидів, спустивши очі додолу, а потім звів їх і, дивлячись ясно та впевнено на Марка, почав: — Власне я не сам, а з приручення мого батька. Коли дозволите, я вас про дві-три речі запитаюся, і якщо ви мені відмовите, то се мене цілком задовольнить.
— Будьте ласкаві,— одмовив Марко і подумав: "До чого се воно?"
— Скажіть, будте ласкаві,— ви зволите читати мужикам українські книжки?
І Іван Дмитрович, промовивши се, подався трохи назад головою, а його погляд ще впевненіший зробився.
— Еге! — кивнув головою Марко.
— І тільки вкраїнські книжки зволите читати?
— Тільки! — відмовив Марко.
— І ви се робили вже кілька разів?
— Атож!
— Між іншим — ви читали книжки з української історії мужикам?
— Ви не помилились. Але ж і я хотів би спитатись — з якої речі ви мене про се допитуетесь та ще й мов про яке злочинство, коли я ніколи не ховався з цим?
— Яко господар дому, мій батько,— від якого я се кажу,— не може дозволити, щоб у його робилися такі речі,— сказав з олімпійською повагою Іван Дмитрович. — Сієї українофільської пропаганди ніяка порядна людина терпіти не може. І я думаю...
— Вибачайте, Іване Дмитровичу, тепер уже мені не цікаво, що ви думаєте. Можете далі не турбуватись. Я тільки попрохав би, щоб завтра дано мені до залізниці коней, бо, як відомо, іншим способом я не маю змоги добутися туди і виїхати від вас. Я сказав усе, пане Городинський, і більше не маю нічого вам казати.
І Марко устав з стільця. Іван Дмитрович почервонів і теж устав. Його вхопило пересердя, що сей студент розірвав усей його план розмови, якою він думав знищити, внівець обернути його. А тепер навіть нагадує йому, щоб він ішов з хати!
— Дозвольте, одначе...— почав він, але стрівся з таким зважливим Марковим поглядом, що повернувсь і, пробубонівши під ніс: "А проте!" вийшов з хати так само велично, як і вступив, удаючи з себе, що він не зважив на Маркові слова.
— Оце так! — подумав Марко, як двері за несподіваним гостем зачинилися. — Фе, гидота!.. Але ж у всякому разі треба лаштуватись у дорогу.
А Катерина? — згадав він, і в його защеміло серце.— І все піде за водою? — А жертва? — озвавсь у душі другий голос. Сама доля помагає тобі не збочити з шляху.
Але ж яка се страшна жертва!..
Він сів на ліжко і почав думати.
Так буде краще. Він поїде, і все скінчиться. Їй се буде однаково, бо та невеличка прихильність, яку вона виявляла до його,— запевне не кохання. Потім — у їх неоднакові погляди на грунтовну річ...
І він устав і почав швидко, похапцем складати свої папери, хоча поспішатись було нікуди: він ще мав багато часу до ранку. Згадавши про це, спинився... Що ж, одначе, він має робити? Треба б піти до вчителя й до Корнія — попрощатись. Але згадав, що вчитель ще вчора поїхав до міста, а Корній сьогодні на полі... Почав знову складатися помалу, впаковуючись мов у далеку дорогу... Силкувався робити все гарно, складав до ладу. Задзвонено до чаю. Марко не пішов. Через кілька часу ввійшов льокай і подав коверту. У їй Марко знайшов гроші від пана Городинського — плата за вчителювання до кінця терміну. Марко віддіцив собі, скільки припадало по сей день, і одіслав зайвину казад.
Промикуло ще з півгодини — Марко вже зовсім зібравсь і тільки зоставив собі книжку — читати на дорогу. Хлопець поштар, що возив пошту зі станції, приніс Маркові два листи. Взявши перший, Марко побачив, що він не з пошти. Розірвав коверту й прочитав: "Сьогодні, в 12 годин, під скелею, коло криниці. К."
Марко прочитав сі слова вдруге, втретє... Ось воно!.. Од того, як він одмовить на сей лист, залежало все його життя надалі. Уже не можна було казати, що вона його не любить: Марко міг бути певний, що лист був свідком нічого іншого, тільки коханкя.
Поперед сього він міг порвати все. Тоді він був сам. Тепер було інакше. Кохана дівчина кликала його. Чи міг він зробити тепер те, що зробив би тоді? Чи мав на се право навіть?
Як же поєднати з цим його бажання віддати свое життя в жертву рідному краєві? Одно стає на дорозі другому.
Стає? Чому стає? Хіба ж вона не може тим самим шляхом іти, що й він?
І йому в душу глянули її очі горді, зважливі...
Вона зможе віддатися в жертву так само, як і він. І хіба ж вони не можуть зробити сього вкупі?
Він знає, що їй сказати... Лист той був справді від Катерини. Довідавшися про подію з Марком, не промовивши й слова, вийшла в свою світлицю і почала думати. Але думання було погане. Вона тільки почувала, що любить Марка, що цього вечора все це непевне становище мусить якось одмінитися, все це мусить скінчитися. Але як? Чому він досі мовчить? І зараз же інша думка промайнула в неї в голові. Вона згадала подію з Голубовим біля ставка, і їй здалось, що Марко й справді міг подумати, мовби вона має якісь почування до Голубова. Се так натурально. І тепер оця історія. Все складається так, що може впевнити Марка, ніби вона, Катерина, гордує ним.
— А він гордий! — подумала вона.
А завтра він їде, і все скінчиться. Все скінчиться, і те, що мусить виявитися, рішитися — не виявиться й не рішиться? І те слово, що мусить сказатися, не скажеться?
— Ні, воно скажеться! — подумала вона зважливо і, вхопивши клаптик паперу, написала до Марка листа.
— Ти трохи бліда! — сказала їй мати за чаєм.
— Голова чогось болить,— одмовила Катерина.
— У тебе руки холодні — ти хвора, піди ляж! Катерина не була хвора, але її трусила нервова пропасниця. Вона послухалась матері і пішла в свою хату. Не роздягаюцись лягла на ліжко, погасивши світло. З широко розплющеними очима лежала вона в темряві. Руки в неї були холодні, як крига, за спиною пробігав мороз, а голова палала.
Вона чула, як розмовляли на ганкові за чайним столом. Боже мій, як вони довго сидять!
Дзвоне годинник. Тільки одинадцять! А ще ж то аж годину ждати! Раніше вона не могла: тільки к півночі все затихало в їх у господі.
Вона не думала про те, що малося бути там, куди вона піде. Думала про всякі інші речі. Почула, як дзвоне годинник, і почала згадувати, як колись вона — ще малою — розбила годинник і повиламувала з його всі коліщатка... Згадала, як стара нянька злякалася, побачивши се. Потім вона почула, як ця стара нянька, що жива й досі, щось бубонить у суміжній світлиці, де вона спить з її сестрою. І вона почала згадувати, яка нянька товста і які в неї чудні губи, як вона говорить. Потім згадала няньчиного сина-кравця, що іноді п'яний заходив до матері, і їй схотілося побувати в його хаті і подивитись, як він там живе. Потім...
Думки крутилися, приходили й одходили без ніякого зв'язку з тим, що було у неї в душі. Іноді Катерина починала ловити себе на тому, що думала, але скоро схотіла згадати свою думку, зараз же забувала її.
Половина! Се половину дванадцятої продзвонило.