Діоген

Сенченко Іван

В бочці було незручно, боліли ребра, крім того, кусали блохи. Були і деякі інші незручності, наприклад: з якогось часу він став наживати тіла, обрезк, став важкий. Дівчата не помічали його; навіть перестали зазирати молодиці. Лише старі перекупки все частіше й частіше починали навідуватися до нього, шукаючи відповіді на одвічні питання: що є істина, що с любов і чи можна повернути те, що кануло в вічність.

Це все мало втішало філософа, але він став надто ледачий, щоб примусити себе рухатися. Так минали дні й ночі, поки нарешті всьому цьому не прийшов край і то в зовсім несподіваний спосіб.

Був гарячий вечір. По вулицях міста товпився народ. Згодом у натовп з шумом врізались вершники на чолі з струнким вродливим білявцем, в якому всі одразу пізнали Александра2, сина Філіппа — царя Македонського. Вулиці вмить опустіли. Найшвидше тікали молоді дівчата. Александр уже був хотів повернути коня навздогін, як враз увагу його привернула глиняна бочка, захаращена між камінням старого муру. Біля бочки сиділи дві перекупки, і на їх обличчях було помітно, що вони переживають найщасливіші хвилини тієї пори свого життя, коли втіхи розуму починають брати гору над нікчемними втіхами тіла. З бочки чулося бубоніння. Діоген був у поганому настрої. Баби мало тішили його. Він молов ідіотські дурниці, а бачачи, як від цього мліють перекупки, і зовсім оскаженів.

— Хто це такий, і що все це значить? — осаджуючи коня, спитав Александр, з цікавiстю вдивляючись в сцену, це все тішило його — і старі дурепи в позі мадонн, і брудний мугир, оскаженілий від нападу люті, товстий і, видно, голодний як пес.

— А хіба ти не знаєш? — забелькотів у відповідь п'яний горлохват на ім'я Птоломей. — Це ж Діоген, знаменитий філософ, учень чи Сократа, чи Платона, а може, й ще кого... Пам'ятаєш — ідеї, платонічну любов...

— А-а, це цікаво, — мляво протяг Александр, що сам мав честь бути учнем Арістотеля3, хитрого і набридливого грека із Стагіри. Йому враз стало нудно, ніби він прослухав повний курс метафізики, логіки й інших наук, в яких містилося все що завгодно, крім одного: як стати путнім солдатом. Незважаючи на всю відразу до філософії, Александр все ж встиг помітити, що, попри надмірну опухлість, філософ мав досить моложаве обличчя, отож з нього можна було б ще зробити коли не солдата, то принаймні корисну людину — нічного сторожа або асенізатора, яких так бракувало у місті. Але разом з тим він хотів знати, що має за душею ця знаменитість, від одного вигляду якої нападають нудоти.

Побачивши коней і озброєних на них зарізяк, перекупки чимдуж кинулись врозтіч, і Діоген лишився віч-на-віч з Александром. Спочатку, як і перекупки, він був злякався, але, підбадьорений досить мирним виглядом чільного вершника, отямився і похнюпо спитав:

— Чим маю служити шановному панові?

— Ти, кажуть, філософ. Отож коротко: в чому суть твого вчення?

— В безкінечному удосконаленні душі й серця.

— Яким способом?

— Способом споглядання внутрішнім оком ідей і гідностей, закладених в душі і серці людини.

— Але ж це ідіотська дурниця! — ледве стримуючи себе, гукнув Александр. — Єдина річ, що прокладає шляхи до удосконалення людини — це сила: вона розбиває ворогів, закликає до подвигів, вона валить старі царства і творить на їх місці нові; це найчудовіше, що може буть на землі. Сила — це єдиний спосіб не давати людям загнивати у їхніх бочках, і ти, сподіваюся, якнайшвидше переконаєшся в цьому.

Мовивши це, Александр обернувся до своїх хлопців, і ті на один погляд його, позіскакувавши з коней, кинулися бігом до Діогена. Рятуючися, він був пірнув в свою бочку, але це не призвело ні до чого. Підхоплений дужими руками, він майнув у повітрі, але, неспроможний полинути у високості, гепнув на землю разом з бочкою, в яку встиг врости так, як вростає диня у пляшку. Бочка розсипалась вдрузки. Що ж до Діогена, то він, не встигнувши навіть блимнути оком, знов опинився в тих самих руках і тепер вже остаточно, без жодної надії звільнитися від них. А втім, солдафони виявилися більш добродушними, ніж це могло здатись спочатку. Йому навіть не розквасили носа, а більше штовхали межи плечі і де доведеться.

Отож отак підохочуваний та щоразу вигукуючи: "Це насильство, насильство!" — Діоген нарешті добився до бані. Тут, упершись, як віл, ногами у землю, а плечима в коліна своїх супротивників, він почав кричати ще голосніше, що насильство не є аргумент філософський, з огляду на що він оголошує рішучий протест. Кажучи таке й подібне, він так прудко крутнувся, що ледве був не вислизнув з рук почту. Але ця спритність лише погіршила його становище, і, замість того щоб іти до передбанника ногами, він полетів туди сторч головою.

Тим часом, поки Діоген лежав, уткнувшися носом в плетінку, дослухаючися до джмелів, що гули йому в голові, в передбанник вдерлись солдати і, зірвавши з нього штани і сорочку, потягли далі, приказуючи: "А йди, чортове опудало, не опирайсь, як осел!" Це тривало до того моменту, поки його нарешті не вштовхнули в купальню, де й поставили з сміхом під найдрібніше ситечко душу.

Вода виривалася з нього, як з пекла, била, кусала, сікла; в голові наморочилося від цього гарячого вихору, і тіло охоплювало приємне томління.

Солдати горланили, хрюкали від задоволення.

Проте натираючи віхтями Діогенову спину, плечі й груди, здираючи з них двадцятилітній леп, вони не покладали і в думці, що саме в ці хвилини вирішувалася і розв'язувалася найважливіша філософська проблема.

Розлютований, обурений фактом найбрутальнішого насильства, наляканий цими пекельними вигуками, стовпами і хмарами гарячої пари, сичанням, що виривалося з ситечок душів, нарешті гігантськими віхтями, що загуляли у нього на спині, Діоген ладен був уже знепритомніти, як враз відчув, що йому у серці, в самій глибині його, щось приємно засвербіло. Кинувши борюкатися, він став прислухатися до себе і з здивуванням спостеріг, що ця приємна сверблячка не те що зменшується, а ще більшає, розпливається по всьому тілі, пронизує його нез'ясненно приємними уколами...

Діоген крекнув так точнісінько, як кректали оті хлопці. Що це значить? Чого йому так приємно? Що викликало цю чарівливу сверблячку? Стусани отих грубіянів? Струмені води? Тепла пара? Але ж це все зовнішні сили, які не мусили б мати жодного впливу на переживання душі, що сама з себе бере своє щастя і горе! Це так. Так він навчав все життя. Але виходить, що це була затишна брехенька, і внутрішнє, як цимбали, живе лише справді тоді, коли світ зовнішній кладе на нього свій дотик. Але ж світ зовнішній — безмежний; нема нічого величнішого і чарівливішого за нього! Які ж потужні мелодії він може викликати з людської душі!

Ця думка, як блискавка спалахнувши, освітила Діогенів мозок.

— Не може бути! — вигукнув він і так голосно це скрикнув, що солдати перезирнулися і один з них, щоб заспокоїти Діогена, хриплуватим, але приємним голосом мовив:

— А ти ж як собі думав? Га? Що баня? То ж, пак, не бочка!

Ясна річ, що Діоген не відповів на це, навіть не глянув на свого несподіваного спільника, а втім, ворожість до нього геть зникла. Вже згодом, придивившися до нових своїх товаришів, він побачив, що кінець кінцем це були не такі вже й брутальні насильники: бородаті діти з здоровенними руками. Побачивши, що настрій Діогена змінився на кращий, вони стали підморгувати йому, ляпаючи спроста по плечах, говорили:

— Ну, от ба, а то брикавсь... Ех, ти, голово кобиляча! Накупавшися, всі рушили до казарми і потрапили якраз на обід. Діогенові, що був голодний як вовк, солдатський борщ з м'ясом, затовчений пшоном і заправлений салом, та здоровенна миска гречаної каші теж з салом здалися надзвичайно смачними. Він молов, аж за вухами лящало. Потім посідали спочивати в холодку. Діоген став розповідати різні жартівливі історійки, яких знав силу. Солдати, не стримуючи себе, реготали, як діти. Цей дотепний мугир починав їм подобатися. Дехто навіть висловлював жаль, що він дарма запакував себе в бочку, тимчасом як міг би прожити далеко приємніше, розважаючи людей на ярмарках і базарах.

Після обіду взялися до праці, якої було безліч, бо мали навантажувати кораблі в далеку дорогу. Діогенові, що носив мішки нарівні з усіма, це тренування здалося важкеньким. З незвички болів поперек, піт заюшував очі, підгинались коліна, заважав, тягнучи до землі, живіт, але все ж він працював так завзято, ніби все життя тільки й знав, що тягав на собі мішки з сухарями й таранею. Праця — зовнішня сила щодо людини, цікаво, які візерунки вона витче на його душі?! Так він працював до самого вечора і мав би себе кінець кінцем дуже зле, коли б раптом старшина не гукнув:

— Шабаш! Кінець! Купатися, хлопці!

Не чекаючи другого запрошення, хлопці, а разом з ними і Діоген, сипнули на берег. Море спокійно оповивала передвечірня синя мла Але Діогенові було не до поетичних красот. Перші десять хвилин він нерухомо лежав на піску ще теплого пляжу і лише потім, відчувши в собі якісь ознаки життя, шубовснув у воду. Накупавшися, Діоген раптом став перед фактом, що голод роздирає йому нутрощі. Це, мабуть, чудово зрозумів і старшина, бо, побачивши, що всі уже вийшли з води, знову загукав так, як тільки уміє гукать старшина:

— Ну, хлопці, — вечеряти!

На вечерю подали галушки. Озброївшись величезною шпичкою, Діоген умостився біля миски в зелених візерунках і працював так завзято, що отямився лише тоді, коли миска спорожніла, а в неї ж влазило два солдатських котелки галушок!

Спали під голим небом. Діоген примостився біля привітного бородатого солдата, між іншим, того самого, що найенергійніше орудував колінами, запихаючи Діогена в баню.

— То ти що, так і є сам-один? — спитав солдат, остаточно вмостившися на кулі із таранею.

— Як бачиш, — відповів Діоген.

— I тобі не нудно без баби?

— Це як сказать, — відповів Діоген, відчувши цілковите блаженство, бо ніколи так йому не лежалося, як на кулях із таранею, і додав: — А ти?

— Я?.. — Бородай оживився: — Я, брат... У мене там жінка, як краля, і хлопчисько... Таке втішне. — І, підвівшись на лікоть, почав ще і ще розповідати, яка в нього гарна жінка й хлопчатко. Закінчив він зовсім несподівано, зітхнувши сумно при цьому: — І коли цьому край? Все війна та війна! Комусь там хочеться навкулачки, а ти чоловіче підставляй свою морду...

Так минув перший день.

1 2 3